Здоренко Катерина СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ВИМІР ТВОРЧОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ У РОМАНІ І. РОЗДОБУДЬКО «ЗІВ’ЯЛІ КВІТИ ВИКИДАЮТЬ»

 

Здоренко К. В.
  студентка 2 курсу
  Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

СОЦІАЛЬНО-ЕТИЧНИЙ ВИМІР ТВОРЧОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ У РОМАНІ І. РОЗДОБУДЬКО «ЗІВ’ЯЛІ КВІТИ ВИКИДАЮТЬ»

 

Творчість Ірен Роздобудько глибоким психологізмом і увагою до етичних дилем розкритих крізь призму людських доль. У романі «Зів’ялі квіти викидають» на прикладі доль акторок – Леди та Едіт, читач отримує змогу осмислити феномен творчої реалізації не лише як професійний шлях, а і як випробування на здатність до співчуття прощення та вірності власному сумлінню.

Роман І. Роздобудько порушує гостру проблему творчої реалізації та професійного обов’язку митця. Для центральних героїнь – Леди та Едіт, акторська діяльність була не просто професією, а єдиним способом існування. Їхнє «Я» будувалося виключно через сценічну присутність. Про важливість акторської слави і біль від її втрати згадується у моменті, де Едіт роздумує над перебуванням акторів у притулку і тим, як змінюється їхнє ставлення через певний час: «Вони називають цей притулок «Богемою»... Говорять про високе, сиплють іменами, копилять губи, трусять одне перед одним своїми старими афішами... Аж доки не почують оте саме «гівно собаче» на свою адресу» [1, с. 14].

Соціальна проблематика роману розкривається через взаємини між поколіннями, передусім внаслідок контрасту між досвідом літніх акторок та байдужістю молоді. Сучасне мистецьке середовище не визнає спадкоємності –нові обличчя витісняють старі, без будь-якого етичного зобов'язання перед ними. Це засвідчує історія одного з мешканців – старого актора, який допоміг молодому колезі досягнути неабияких професійних успіхів, а той врешті без відчуття вдячності забув про старого: «Я йому колись вибив квартиру ... Він навіть не подякував. Тепер, кажуть, їздить на  білому “Мерседесі”...»

Колишні зірки замкнені у своєму минулому, тоді як світ навколо живе вже в іншій культурній парадигмі. Їхній досвід стає непотрібним, а минуле – зайвим. Ця соціальна ізоляція набуває форм психологічного покарання: суспільство не просто забуло старих акторів, а й зовсім витіснило їх у «живодерню для вбогих» [1, с. 14]

Проблема професійного обов’язку в романі прямо протиставляється проблемі морального обов’язку. Якщо професійний обов’язок у кіносвіті часто зводиться до потреби грати роль і відповідати очікуванням публіки та керівництва, то, як, до прикладу, у моменті виступу Едіт Береш перед військовими: «від втоми я не можу їсти», якому протистоїть «вони не повинні того помітити» [1, с. 223], – моральний обов’язок проявляється як внутрішня етична настанова, що переважає над зовнішніми регламентами і вимогами. Найяскравіше це протиставлення увиразнюється в епізоді, коли Едіт, попри пряму заборону та погрозу генерала, вирішує виступити перед військовими у штрафбаті. У цій сцені вона обирає не «правильний» з точки зору системи вчинок, а людяний – продиктований співчуттям і почуттям відповідальності перед людьми, які потребують підтримки:

– Хто вам це дозволив?

– Я не чекаю дозволу, там теж – люди [1, с. 225].

Безстрашність Едіт і її готовність поставити під сумнів посадову ієрархію та ризикувати власною безпекою, ще раз підкреслює вищість морального обов’язку над професійним.

У романі закладено важливу етичну тезу: професійна роль може обмежувати, дисциплінувати і підпорядковувати людину системі, але моральний обов’язок виступає як універсальна цінність, що дає змогу зберегти людську гідність і встояти в ситуаціях морального вибору. Едіт Береш у цьому контексті втілює не лише особисту сміливість, а й загальний моральний ідеал, що пронизує всю проблематику твору твору.

Також мотиви проблеми морального обов’язку простежуються у рішенні Леди потайки допомогати своїй суперниці, доки та перебуває на засланні, і протягом усього її перебування в таборі надсилає Едіт речі першої необхідності. Цей вчинок укотре утверджує пріоритет людяності над професійними і особистими конфліктами, адже Едіт була для Леди не лише її опоненткою на сцені, а й також в особистому житті: вони боролися серце одного чоловіка.

Підсумовуючи зауважимо: роман І. Роздобудько постає глибоким осмисленням ціни таланту та морального вибору митця. У творі контрастують професійні вимоги мистецького середовища з внутрішніми етичними настановами особистості, що дозволяє висвітлити цінність людяності, в свою чергу образи Леди та Едіт утверджують пріоритет морального над професійним.

Зрештою, твір залишає відкритим питання про відповідальність суспільства перед тими, хто віддав життя мистецтву, нагадуючи, що «зірки», які згасли для публіки, залишаються людьми чия гідність і потреба в людському теплі не зникають.

Література

Роздобудько І. Зів’ялі квіти викидають: роман. Київ : Нора-Друк, 2017. 288 с.