Зливко Єлізавета ВЕСІЛЛЯ С. ЛУЦИКІВКА У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКИХ РОДИННИХ ОБРЯДОДІЙ

 

Зливко Є.С.

студентка 3 курсу

Сумський державний педагогічний

 університет імені А.С. Макаренка

Наук. кер.: Кириленко Н. І., к. філол. н., доцент

 

ВЕСІЛЛЯ с. ЛУЦИКІВКА У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКИХ РОДИННИХ ОБРЯДОДІЙ

Традиційна культура українського народу найповніше виявляється в родинній обрядовості, де весілля посідає центральне місце як складна народна драма. Кожна локальна традиція – це унікальний пазл у загальнонаціональній картині, що зберігає архаїчні пласти світогляду. Дослідження весільного обряду села Луциківка Сумської області дозволяє простежити живу трансформацію звичаїв у середині ХХ століття. Основним джерелом цієї розвідки стали польові матеріали, записані від Калюжної Раїси Іванівни (1949 р.н.), яка є безпосереднім носієм фольклорної пам’яті регіону [2].

Весілля в Луциківці тривало впродовж тижня, що свідчить про його високий сакральний статус. Починаючи з четверга, громада включалася в підготовчий етап. Важливим моментом було виготовлення весільного вінка. У Луциківці цей процес мав свої особливості: дружки не просто збирали квіти, а оздоблювали їх парафіном. Кожна квітка занурювалася в розтоплений білий віск, що створювало ефект «застиглої» краси та чистоти. Вінок ставав головним атрибутом дівоцтва, який наречена мала оберігати до моменту покривання. Паралельно з цим чоловіча частина громади (бояри) готувала кінну дугу, яку прикрашали ялиновими гілками. Вибір вічнозеленої ялини символізував невмирущість роду та життєву стійкість майбутньої пари.

Субота була днем запросин, коли молоді обходили село, маркуючи простір своїми діями. Проте кульмінація розпочиналася в неділю. Центральною подією було прощання з батьківським порогом. Поріг у Луциківці сприймався як межа між безпечним світом дитинства та невідомим майбутнім. Ритуал продажу нареченої братами на порозі супроводжувався жартівливими перемовинами, що мали на меті перевірити щедрість та серйозність намірів нареченого. Важливою деталлю є використання весільної хустки: нею перев’язували руку нареченому, коли пара виходила з хати. Хустка виступала символічним вузлом, що з’єднував дві долі в одну, створюючи нерозривний зв’язок перед Богом та людьми.

Особливе місце в обрядовості Луциківки посідає вівторок, коли відбувався унікальний ритуал «вимолочування колосків». Перед початком весільних подій у хаті над образами та вікнами розвішували добірні пучки жита. У вівторок ці колоски ритуально «молотили» палицями на вулиці. Ця дія мала глибокий магічний підтекст: зерно, що випадало з колоса, асоціювалося з родючістю молодої жінки та майбутнім достатком родини. Зібране зерно часто зберігали як оберіг або додавали до першого посіву, вірячи в його особливу силу, отриману під час весільного благословення.

Пісенний супровід весілля в Луциківці вирізняється надзвичайним драматизмом. Кожна пісня маркувала зміну психологічного стану нареченої. Коли настав час розплітання коси та покривання голови хусткою (що означало перехід у статус жінки), співали знамениту «Горіла сосна, палала». У контексті Луциківки ця пісня сприймалася як символ незворотності змін: «Горіла сосна, палала, / Під нею дівка стояла, / Русяву косу чесала. / Ой коси, коси ви мої, / Довго служили ви мені…» Сосна тут виступає архетипом дерева життя, а вогонь — очисною силою, що спалює дівоче минуле. Конфлікт між поколіннями та готовність до випробувань звучали в пісні «Била мене мати», де дівчина стверджує своє право на кохання попри соціальний тиск. Ці тексти не просто прикрашали свято, а допомагали дівчині пережити стрес переходу в чужий рід.

Завершальні дні (вівторок та середа) були присвячені розвагам, які в народі називали «циганами». Це був час карнавального перевтілення: гості вдягалися в чудернацький одяг, мазали обличчя сажею, імітували ворожіння та жартома «крали» речі у господарів. Важливою частиною цього етапу було приготування спільної страви — «дюжки». Це була навариста тушкована печеня з м’яса качок, курей чи кролів. Споживання «дюжки» всією громадою мало велике соціальне значення: це була трапеза примирення та остаточного визнання нового подружжя повноправними членами сільської спільноти.

Аналіз обрядовості села Луциківка показує, що весілля тут зберегло свою структуру як «ритуал переходу». Відділення від дівоцтва через парафіновий вінок, проміжна стадія на батьківському порозі та остаточне включення в громаду через спільну «дюжку» утворюють цілісну картину життя людини в традиційному суспільстві. Локальні особливості, такі як вимолочування колосків, додають цьому процесу неповторного колориту Сумщини.

Таким чином, весілля в Луциківці є неоціненним джерелом для вивчення української культури. Воно демонструє, як через слово, дію та предмет передавалися фундаментальні цінності – пошана до хліба, вірність родині та віра в магічну силу обряду. Збереження цих знань дозволяє нам краще зрозуміти витоки власної ідентичності та духовне багатство нашого народу.

Література

1.     Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні : іст.-етногр. дослідж. Київ : Наук. думка, 1988. 192 с.

2.     Калюжна Р. І. Весільний обряд с. Луциківка Сумської області : відеозапис спогадів / запис [Ваше Прізвище]. 2023. Особистий архів дослідника.

3.     Кононенко В. І. Символи української етнокультури. Київ : Знання, 2011. 421 с.

4.     Матійчук М. В. Обряд: від етнографічної фіксації до культурологічної інтерпретації : монографія. Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2012. 248 с.

5.     Шубравська М. М. Весільні пісні : у 2 кн. Київ : Наук. думка, 1982. Кн. 1. 872 с.