Івлєв Кирило НА МЕЖІ ФАКТУ І МІФУ: ОБРАЗИ ІВАНА ФРАНКА У НАРОДНИХ ПЕРЕКАЗАХ (1940-ВІ – 1950-ТІ РР.)

 

Івлєв К. О.

аспірант

Львівський національний університет імені Івана Франка

Наук. кер.: Тихолоз Н. Б., к. філол. н., доцент

 

НА МЕЖІ ФАКТУ І МІФУ: ОБРАЗИ ІВАНА ФРАНКА У НАРОДНИХ ПЕРЕКАЗАХ (1940-ВІ – 1950-ТІ РР.)

 

Серед масиву спогадів про І. Франка особливу групу утворюють народні перекази. Більшість з них записані від сучасників Каменяра протягом 1940-х–1950-х рр. Це невеликі за обсягом оповідки, в яких самовидець описує особисті зустрічі із письменником або переповідає історії, де головний герой – І. Франко. Від жанру легенд їх відрізняє те, що в переказах дія відбувається в конкретних історичних місцевостях та згадуються реальні події [5, с. 329].

Досліджувана проблематика привертала увагу низки вчених. В контексті нашого дослідження важливою є розвідка М. Назаренка про образи Т. Шевченка в народних переказах та легендах [4]. Окремі аспекти народних оповідок про І. Франка дослідили О. Дей [2] та В. Кушнеренко [3]. Вони також ввели частину цих джерел в науковий обіг. Втім, інтерпретації двох останніх науковців тенденційні та спрощені з огляду на ідеологічну кон’юктуру радянської доби. Нині народні перекази про І. Франка перебувають на марґінесі дослідницьких зацікавлень. Тому є потенціал в подальшому дослідженні цієї проблематики.

Метою розвідки є виокремити та систематизувати образи І. Франка, репрезентовані в народних оповідках та з’ясувати на прикладі цих джерел як радянські ідеологи інструменталізували колективну пам’ять. Для цього необхідно звернутись до аналізу переказів.

Почнемо з оповідок Луки Іщука (1854֪–?), які записав з його слів М. Ткаченко 1940 р. Л. Іщук брав участь в селянському радикальному русі протягом 1890-х – 1900-х рр. [2, c. 316]. Його перекази поділені на три фрагменти, Місце дії – Збараж. Оповідач також вказав імена героїв, крім «Поліцая». Персонажі поділені на позитивних (І. Франко) та негативних (Поліцай, лікар Білинський та священник Заячківський). Прикметно, що негативність двох з трьох персонажів зумовлена їхньою «класовою приналежністю» – Поліцай, який уособлює репресивну систему австрійського монархічного режиму та священник, який, як іронічно зауважує оповідач, «за димом кадила не бачить, кому служить». [2, с. 126–127]. Тому цілком логічно обидва стали антагоністами І. Франка як «борця за народні інтереси».

В першому переказі Каменяр своєю вбивчою іронією виставив на сміх спраглого до наживи поліцая. Події мали місце 1896 р. «в гарячу пору під жнива», в пивничці, в неділю, куди посходились селяни: «Зайшов сюди і Іван Франко. Сів за столик, попрохав пива та й п’є помаленьку». Ця репліка має на меті підкреслити, що Франко не цурався народу, за всякої нагоди перебував у товаристві простих людей [2, с. 126].

Вартовий порядку, який вже сидів в закладі, почав бідкатись письменнику на свої мізерні заробітки, на що Франко запропонував йому йти бити каміння на дорозі. Відтак присоромлений жандарм втік з пивнички під загальний регіт присутніх [2, с. 126]. Мораль цієї історії така, що поліцай цурався важкої роботи, яку змушені виконувати прості люди, натомість сподівався отримати «легкі гроші», ймовірно на шкоду народним інтересам.

В іншому переказі Л. Іщука І. Франко ганить лікаря-пройдисвіта, який заради наживи намагався влаштуватись одразу на дві посади. Тут Франко уособлює народне сумління [2, с. 126–127].

В останній, третій оповідці, письменник перестрів товариша з університетських часів, Заячківського. Як відзначив оповідач, І. Франко після навчання в університеті «пішов по письменницькій лінії, а Заячківський – по духовній», тобто став священником. Заячківський хибно вважав, що він, так само, як і Каменяр, працював для народу. Натомість І. Франко був іншої думки, що відверто і оголосив колишньому приятелю: «Ні, отче, дороги наші розійшлися». Як відзначив Л. Іщук, письменник сказав це сміючись і натякнувши, що Заячківський, як духовна особа, насправді на боці «визискувачів народу». Тож тут важливим є протиставлення, яке робить оповідач, відмежовуючи Каменяра від релігійного середовища та закцентувавши увагу на його атеїзмі, ключовій світоглядній рисі образу письменника в радянській ідеології [2, с. 127].

Інший цікавий приклад народних переказів – оповідка Ілька Бадинського (1874–?), односельчанина письменника. Для того, щоб унаочнити твердження про безкорисливість І. Франка та його вірність справі боротьби за народні інтереси, мемуарист навів переказ про спробу панів підкупити письменника. У варіанті запису 1956 р. Каменяр відмовився від пропозиції «поплічників Франца-Йосифа» стати начальником залізниці в Станіславові. Мемуарист навіть увів пряму мову письменника у свій нарис: «То значило, – згодом розповідав Іван Якович, – що я мусив носити золоті коміри. Де ж бо я, син хлопа, згодився на таку “шану”, коли мій народ носить золоті кайдани» [1, с. 2]. Безперечно, мемуарист намагався наголосити на принциповості І. Франка, його відданості народним інтересам та «правильним» ідеям, які він сповідував.

В деяких переказах Каменяр постає як візіонер, який пророкував настання «нового ладу». Зокрема, на такий образ письменника натрапляємо у спогаді-оповідці Василя Якіб’юка (1866–1944, за іншою версією 1881–1945), у якого І. Франко зупинявся під час відпочинку в Криворівні. Одного разу письменник в розмові з В. Якіб’юком поцікавився, що думають селяни про те, коли має завершитись Перша світова війна. На це оповідач йому відповів: «Я слухаю, то одні кажуть, що війна ся скінчить за штири місяці, другі – за п’ять, а треті – за рік». На це І. Франко нібито дав таке пророцтво: «Це все малюта, що люди говорять. Це війна буде європейська. Ця війна мусить триматись довше… І тоді першим маєшся розвалити російське царство. А за ним решта панства, і тоді війна ся закінчить. Я того не дочекаю, а ви того діждете. Повстануть революції… Що аж буде земля ся трясти!» [3, с. 3). В цьому уривку виразно зображений образ І. Франка як візіонера. Подібний образ поета-пророка, який передбачив встановлення радянської влади та звільнення народу з «пут» експлуататорів, наявний також і в переказах про Т. Шевченка, які записували в радянський час. Як зазначив М. Назаренко, «В подібних текстах яскраво виявилася хіліастична природа комуністичної ідеї – осмислення нового історичного періоду як нової, постапокаліптичної ери» [4, с. 156]. Саме переворот більшовиків 1917 р., який означувався в радянському ідеологічному дискурсі як «Велика Жовтнева соціалістична революція» і був цим переломним моментом переходу від старої доби до нової.

Таким чином, особливий тип мемуарної Франкіани становлять народні перекази про І. Франка, записані протягом 1940-х–1950-х рр. Це короткі оповідки, в яких вказане конкретне місце, а часто – справжні імена людей. Але реальні події в переказах накладаються на домислені. Разом з тим образ І. Франка як головного героя – це радше персоніфікація архетипу, попередньо заданого ідеологічним наративом («борець за народні права», «уособлення народного сумління», «пророк», «атеїст»). В переказах суто людські риси героя відступали на другий план, натомість оповідач зосереджував увагу на зображенні рис, які унаочнювали той чи інший архетип. Причому це стосується як позитивних персонажів, так і негативних.

Література

1.   Бадинський І. Франко житиме в віках. Радянське слово, 1956. 27 серпня. с. 2.

2.   Дей О. Іван Франко у спогадах сучасників. Львів : видавництво “Каменяр”, 1972. 336 с.

3.   Кушнеренко Д. Овіяний легендами. Літературна Україна. 1966. 17 черв. С. 3.

4.   Назаренко М. Поховання на могилі (Шевченкова біографія у фольклорі та фейклорі). 2-ге вид., виправ. і доповн. Київ: Критика, 2017. 624 с.

5.   Українська фольклористика. Словник-довідник / Укладання і загальна редакція М. Чорнопиского. Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. 448 с.