Чепурна Катерина ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ МОТИВИ У ПРОЗІ УКРАЇНСЬКОГО «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

 

Чепурна К. С.

студентка 3 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Доброскок С. О., к. філол. н., доцент

 

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ МОТИВИ В ПРОЗІ УКРАЇНСЬКОГО «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

 

Проблема формування та трансформації особистості є однією з ключових у літературі початку ХХ століття, зокрема в прозі доби «Розстріляного відродження», що відзначається загостреною увагою до внутрішнього світу людини, її екзистенційних виборів і моральних колізій. Екзистенціалізм у художньому слові постає як спроба осмислення буття людини в ситуації онтологічної нестабільності. Походження терміна пов’язане з латинським existentio − «існування», що акцентує увагу на унікальності людського способу буття та його принциповій незвідності до раціональних схем. У творах, що належать до екзистенціалізму, художній світ змодельований за допомогою зображення абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. В осмисленні сенсу буття екзистенціалісти чи не найвизначнішу роль відводять смерті: «життя для смерті» проголошують єдиною метою і підсумком існування [‎1, с. 286]. У межах згаданого світогляду особистість розглядається не як функція соціальних структур, а як автономна сутність із неповторним внутрішнім досвідом.

Ідейні засади описаного розуміння людини пов’язують із філософією С. К’єркегора, який увів у науковий обіг поняття «екзистенція» та обґрунтував принцип суб’єктивної істини як визначальний спосіб пізнання людського буття [‎1, с. 285]. Зосередження на внутрішньому вимірі існування зумовило переорієнтацію гуманітарної думки з абстрактних універсалій на індивідуальний досвід, де тривога, самотність і відповідальність постають не випадковими станами, а фундаментальними характеристиками людського життя.

Попри те, що як цілісна стильова домінанта екзистенціалізм найвиразніше реалізується в прозі й драматургії кінця 1930–1940-х років, зокрема у творах А. Камю та Ж.-П. Сартра, його витоки простежуються вже в літературі 1920-х років. Засадничі принципи філософії буття виявляються у творчості Ф. Кафки, Т. Манна та В. Підмогильного, де художній простір організовується довкола проблеми особистісної ідентичності та меж людської свободи. Саме тому українська проза цього періоду демонструє ранні форми екзистенційного мислення, хоча воно ще не було концептуалізоване як окремий напрям.

Екзистенційна проблематика органічно поєднується з поглибленням художнього психологізму, який стає одним із провідних принципів моделювання літературної реальності. Поняття «художній психологізм» в літературознавчій науці на сьогодні є семантично недостатньо чітким. На думку Л. Козубенко, дослідники часто послуговуються цим терміном у роботах теоретичного й прикладного характеру, проте його визначення може бути абсолютно протилежним у різних працях. Звернення до внутрішнього світу персонажа перетворюється на ефективний інструмент репрезентації буттєвих криз, адже саме психічна сфера фіксує реакції людини на історичні злами та духовну дезорієнтацію. В означеному сенсі психологізм виконує не лише зображальну, а й концептуальну функцію, відкриваючи можливість для художнього дослідження екзистенційних станів.

Становлення психологізму в українській літературі ХХ століття було тривалим і суперечливим процесом. Його найвищі здобутки дослідники пов’язують із реалістичною прозою другої половини ХІХ століття, розвиток якої збігся з інтенсивним формуванням психології як наукової дисципліни та її впливом на практику змалювання людської психіки. Крізь призму екзистенційного пошуку під впливом урбаністичного середовища змальовується трансформація головного героя. В. Підмогильний демонструє, що все життя людини, яке, відповідно до екзистенціалістської філософії, є сввоєрідною творчістю (людина сама творить свою сутність) – присвячене спробам співвіднести ці координати, вписати багатогранник людського «я» в коло ідентичності світу [2, с. 49]. Означений досвід підготував підґрунтя для подальшого ускладнення художнього аналізу особистості в прозі наступного покоління митців.

Українська проза 1920-х років, репрезентована творчістю В. Винниченка, В. Підмогильного, Г. Косинки, А. Головка, М. Хвильового, засвідчила утвердження нової художньої парадигми, яку визначають як початковий етап становлення інтелектуальної прози. У центрі наративної організації опиняється не подієва канва, а внутрішня мотивація вчинків, зміна емоційних станів і складна динаміка переживань. Подібна увага до психічних процесів сприяла розкриттю граничних ситуацій існування − морального вибору, відчуження, страху, духовної самотності, що наближує ці тексти до екзистенційної проблематики. Натомість ідейно-тематичне наповнення творів, які сфокусовані на особистісній проблематиці, «актуалізується авторами в інтелектуально-філософській площині, що тяжіє до поліфонічності та ігрового начала» [3, с. 23].

Отже, психологічний аналіз у прозі «Розстріляного відродження» слід розглядати як форму художнього втілення екзистенційного досвіду. Внутрішній конфлікт персонажа часто постає відображенням ширшої антропологічної кризи, у якій людина змушена самостійно конструювати сенс власного буття.

В. Підмогильний моделює інтелектуально-екзистенційний епічний характер, створений за допомогою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення. О. Романенко називає це «інтерсуб’єктивним світом української психіки» [5, с. 15]. Подібна позиція фактично нівелювала індивідуальний вимір людського існування, підпорядковуючи художній текст ідеологічній нормативності.

Водночас літературознавці наголошують на тому, що психологізм не є універсальною властивістю мистецтва, а характеризує лише певні його сегменти. Поряд із психологічними існують непсихологічні способи художнього опису дійсності, естетично рівноцінні. «Письменники-психологи» зосереджують увагу на дослідженні душевних процесів і прихованих мотивів поведінки, тоді як інші автори орієнтуються на альтернативні виміри буття. За змальованих умов психологізм функціонує як стилістична домінанта, що визначає тип художнього мислення.

Л. Козубенко пропонує багатовимірне трактування цього поняття, розглядаючи його як органічну властивість мистецтва слова, як продукт художньої діяльності автора, що відображає індивідуальну й колективну психологію, а також як свідомий естетичний принцип творчості, у якому він постає безпосередньою метою художнього зображення. Доцільніше аналізувати психологізм художнього тексту, враховуючи його системну природу, а відтак досліджувати це явище способом, що орієнтований на його цілісність [‎4, с. 174]. Означене розуміння дозволяє інтерпретувати психологізм не лише як техніку письма, а як спосіб пізнання людини.

Думки, переживання та прагнення персонажа формують художній образ світу, де складність психіки визначає суспільно-естетичну значущість людини. Сукупність методів і форм, спрямованих на розкриття цих процесів, окреслюється поняттям «психологічний аналіз», який у прозі «Розстріляного відродження» виконує роль ключового механізму осмислення буттєвих суперечностей.

Отже, взаємодія екзистенційного та психологічного вимірів зумовила якісну трансформацію української прози міжвоєнної доби. Звернення до внутрішнього світу героя стало способом художнього дослідження людини, що опинилася перед трагічними викликами історії та власної свідомості. Саме в цій єдності психологічної глибини та філософії існування формується новий тип літературного мислення, зорієнтований на розкриття унікальності людського буття.

Література

1.                 Білоус П. Вступ до літературознавства: навчальний посібник. Київ : Академія, 2011. 336 с.

2.                 Гірняк М. У пошуках координат для власного «Я» : проблема ідентичності у прозі Валер’яна Підмогильного. Філологія. Літературознавство. Наукові праці. 2011. Вип. 154. С. 43–50.

3.                 Девдюк І. Критична рецепція екзистенційної прози міжвоєнних десятиліть в українському літературознавстві. Філологічні трактати. 2020. Вип. 1. С. 17–28.

4.                 Козубенко Л. Концепція психологізму у художньому творі як літературознавча проблема. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія : Філологія. Журналістика. 2022. Т. 33 (72), № 1. Ч. 2. С. 165–176.

5.                 Романенко О. Концепція людини в українській літературі 20-х років (на матеріалі прози Г. Михайличенка, М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного) : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.01.01. Київ, 2002. 23 с.