Мороз Карина ТЕМА ОСТАРБАЙТЕРСТВА У ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В РОМАНІ Д. ГНАТКО «ЩОДЕННИК БЕЗНАДІЙНО ПРИРЕЧЕНОЇ»

 

Мороз К. Ю.

студентка 3 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

ТЕМА ОСТАРБАЙТЕРСТВА У ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
В РОМАНІ Д. ГНАТКО «ЩОДЕННИК БЕЗНАДІЙНО ПРИРЕЧЕНОЇ»

 

Тема остарбайтерства на території Німеччини під час Другої світової війни залишається однією з болючих сторінок в історії нашого народу. Про це писали різні автори. Наприклад, І. Власенко, І. Зозуля («Остарбайтер», 1989), Н. Водін («Вона була з Маріуполя», 2017), Г. Горицька («Остарбайтер», 2021), Д. Гуменна («Хрещатий яр», 1956) та інші. Також цю тему порушувала й Дарина Гнатко в романі «Щоденник безнадійно приреченої».

Актуальність дослідження полягає в необхідності комплексного аналізу зображення становища остарбайтерів у романі Д. Гнатко «Щоденник безнадійно приреченої», оскільки на сьогодні сам роман і висвітлена у ньому тема є недостатньо вивченими в літературознавстві.

Мета дослідження полягає в осмисленні теми остарбайтерства в романі Д. Гнатко «Щоденник безнадійно приреченої».

Під час Другої світової війни понад два мільйони українців насильно вивезено до Третього Рейху для виконання примусових робіт. Серед них були жінки й чоловіки, літні люди, молодь і навіть підлітки. Переважна більшість остарбайтерів працювали на заводах і фабриках у тяжких умовах: без належного харчування, медичної допомоги, під жорстоким наглядом. Ті, хто працював у німецьких сім’ях, мали кращі умови і могли навіть налагодити дружні стосунки із родинами, але це був більше виняток. Після завершення війни доля полонених не покращилася, адже більшість сталінський режим вважав «зрадниками» і «ворогами народу».

Через усі жахи остабрайтерства проходить і Євгенія Скриль, сильна духом українська дівчина з козацьким корінням, яка в дитинстві пережила Голодомор і репресії радянської влади, а упродовж останніх трьох років Другої світової війни зазнавала жорстокості від німецьких нацистів. Женя пройшла далекий шлях від рідного українського села до Польщі, з Польщі до Німеччини і, знову опинившись на польських землях, змогла вижити в жахливих таборах смерті. Її доля стає символом людської стійкості та незламності, відображаючи сильний дух українського народу в протистоянні ворожим режимам.

«З початком війни земля моя рідна знову застогнала під чужинським, ненависним ярмом, бо прийшли вже не росіяни, а інші окупанти – німці» [1, с. 47], – занотує у своєму щоденнику Євгенія Скриль. Її тяжкий шлях розпочався в 1942 році, коли нацисти зайшли до рідного села. Звідти, відриваючи дівчину від найближчих людей, її відправили до табору смерті: «Мене везли від рідного дому. Починався мій важкий шлях до пекла» [1, с. 23]. Ці рядки записника передають глибину відчаю, який охоплює головну героїню. Антитеза між образами «рідного дому», як символу спокою і затишку та «пекла», як втілення жаху і безнадії  підкреслює весь жах та безнадію становища Євгенії Скриль.

Атмосфера неволі передається через деталі, які відчуваються на рівні запахів і звуків: «Дні початку моєї неволі, які навіть пахли для мене особливо – задушливою смердотою застарілої скотинячої сечі та страху, коли чергову жіночку починало нудити від тисняви чи тої гидоти, яку варили німці і приносили нас годувати. Моя неволя смерділа напівзогнилою соломою та чужими нечистотами, залишалася в пам’яті одноманітним стуканням коліс та тихим плачем моїх сусідок» [1, с. 48]. Запахи застарілої сечі скота, гнилої соломи та чужих нечистот створють фізичну відразу, а звуки – стукіт коліс і тихий плач сусідок – додають трагізму й безвиході. Детальне зображення викликає в читача майже фізичне відчуття присутності в цьому середовищі, де кожен нюанс нагадує про приниження і страх. Їжа також стає складником   крайнього приниження, яке проходять остарбайтери:  «…“остарбайтери” – не люди, а свині, які все поїдять, коли будуть голодними» [1, с. 52].

Для в’язнів існування у таборах залишалося одноманітним і безвихідним, однак були й винятки. Євгенії завдяки лікарю Штеккену щастить уникнути жахів табору Равенсбрюк: вона отримує можливість жити у теплі, харчуватися краще та навіть сподіватися, що за таких умов вона точно зможе вижити. Однак кохання лікаря стало для дівчини фатальним: фрау Магда, його дружина, охоплена ревнощами, видає полонянку: «За пів години по тебе прийдуть і відправлять тебе до табору Аушвіц-Біркенау. До табору смерті!» [1, с. 199].

Аушвіц-Біркенау – один з найбільших і найжорстокіших таборів Німеччини, «…справжнє пекло під назвою Освенцим» [1, с. 199]. Першим випробуванням для кожного, хто потрапляв туди, була селекція, тобто медичний огляд, який міг закінчитися «мандрівкою темним димом з труби крематорію» [1, с. 227]. Здійснював відбір працездатних полонених Менгеле, вгодований офіцер від руху руки якого залежали тисячі життів робітників: «Життя моє як людини в ту мить було залежним від рішення цього ситого красеня, і за його примхою я могла або залишитися живою, або померти» [1, с. 218]. Ті, кому «пощастило» пройти селекцію, піддавалися фізичному та персональному знеособленню («нас погнали на таврування. Наче ту худобину, яку господар має позначити, випаливши на її беззахисній плоті свою мітку…» [1, с. 222].

«… Віднині то було моє ім’я, і я вся вміщувалася у ті декілька цифр, наче не було вже на світі, не існувало Жені Скриль, а зосталося тільки це – 55872» [1, с. 222], – запис у щоденнику, що ілюструє жахливу реальність нацистських таборів, де люди перетворювалися на безликі інструменти для виконання наказів. Усі ув’язнені підлягали деіндетифікації: їх обов’язково обстригали, залишаючи лише жалюгідний їжачок, видавали уніфікований одяг і таврували номерами. Ці принизливі дії є свідченням масової дегуманізації, коли людина переставала бути особистістю, перетворюючись на контрольований і безправний об’єкт, подібний до худоби. Саме так і ставилися наглядачки до полонених. Норма Варштайн: гарна, молода і неймовірно жорстока жінка, ангел смерті, як її називали у таборі, мала улюблений вид розваг – спускати голодних собак на полонянок лише за те, що ті, наприклад, припізнилися на перекличку, і найстрашнішим було те, що вона отримувала від цього задоволення: «Табором розносився її голосний, наче нелюдський сміх, який лунав і лунав у ті хвилини, коли її зголоднілі пси розшматовували тих нещасних, що помирали у страшних муках» [1, с. 256]. Колега і наступниця Норми Варштайн Ірма Грезе, білявка з витонченими рисами обличчя та пронизливо-блакитними очима виявляла особливу жорстокість до вагітних: дочекавшись їхніх пологів, «…наказувала зв’язати породіллі ноги, а потім спокійно, з зацікавленістю спостерігала, як жінка помирає в муках, позбавлена можливості народити» [1, с. 282].

Місце смерті або ж Аушвіц-Біркенау був зоною жаху й страждань, «обличчям» нацистської політики. Але навіть у таких темних місцях траплялися світлі люди: «Життя подарувало мені ще одне знайомство з чудовою людиною, і людина та була німцем, зовсім несхожим на своїх співвітчизників, іншим і надзвичайним» [1, с. 259], – саме так головна героїня писала про знайомство з капітаном Фішером, антифашистом, який став для неї рятівником. Завдяки його допомозі Євгенія отримує комфортне помешкання, роботу, яка могла бути лише мрією для бранок Аушвіцу, й зберігає свою вагітність. І навіть після смерті капітан не залишив своїх служниць напризволяще, подбавши, щоб їх не відправили назад на виснажливі роботи.

Пройшовши через жахи нацистських таборів, нелюдської праці та принижень, Жені все-таки вдалося врятуватися: «це місце і є наче уособленням самого суму. Мені й досі важко дихати цим повітрям, хоча минуло вже стільки років» [1, с. 333], – згадуватиме вона через 20 років, стоячи біля стін того самого табору, який приніс їй стільки страждань і ледь не забрав життя.

Отже, тема остарбайтерства, що розкривається через долю героїв роману Дарини Гнатко «Щоденник безнадійно приреченої», є важливим нагадуванням про трагічні сторінки історії українського народу під час Другої світової війни. Авторка майстерно висвітлює важливі аспекти життя остарбайтерів, зокрема дегуманізацію, примусові роботи, жахи концентраційних таборів і знеособлення. Особливий акцент зроблено на контрастах людяності й жорстокості: навіть у найтемніших куточках існували приклади доброти та співчуття, такі як історія капітана Фішера.

 

Література.

1.     Гнатко Д. Щоденник безнадійно приреченої. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. 336 с.