Мірських Софія ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕТНОГРАФІЧНОГО МАТЕРІЯЛУ В ГОТИЧНІ ОБРАЗИ У БАЛЯДІ Л. БОРОВИКОВСЬКОГО «МАРУСЯ»

 

Мірських С.Р.

студентка 2 курсу

Львівського національного університету імені Івана Франка

Наук. кер.: Челецька М. М., к. філол. н., доцент

 

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕТНОГРАФІЧНОГО МАТЕРІЯЛУ В ГОТИЧНІ ОБРАЗИ У БАЛЯДІ ЛЬВА БОРОВИКОВСЬКОГО «МАРУСЯ»

Початок XIX століття в українській літературі ознаменувався пошуком нових естетичних форм, здатних вивести письменство за межі бурлескно-травестійної традиції. У цьому контексті постать Левка Боровиковського є знаковою. Як зазначає А. Шамрай, Боровиковський став «справжнім батьком романтизму в нашому письменстві», першим кваліфікованим поетом, який наважився надати українському слову серйозного, ліричного і навіть містичного звучання. [1, с. 84]

Центральним твором цього раннього етапу стала баляда «Маруся», яка, за словами Івана Франка, належить до найстарших творів української літератури XIX віку [2, с. 18]. Цей твір є унікальним прикладом того, як запозичений європейський сюжет (бюргерівська «Ленора») був не просто перекладений, а докорінно переосмислений через призму української етнографії [2, с. 25]. Боровиковський бере світлий, побутовий етнографічний матеріял і, пропускаючи його крізь фільтр романтичної уяви, витворює самобутні готичні образи, що лягли в основу українського літературного горору.

Трансформація побутового в містичне починається з детального опису народних ворожінь. Дія відбувається «з вечора під новий год» [2, с. 8], тобто на свято Меланки та Василя, що відповідає українській традиції. Дівчата ворожать, бігаючи на город, підслуховуючи під вікнами, слухаючи гавкіт собак. Ці деталі, на перший погляд, є суто етнографічними замальовками, фіксацією побуту. Але Боровиковський майстерно згущує фарби.

Хоча «Маруся» є балядою (ліро-епічним твором), а не романом, вона містить усі ключові елементи готичної естетики, адаптовані до українського ґрунту і це дозволяє нам проаналізувати, як риси «готичного» роману [3, с. 37] трансформувалися в цьому творі:

1. Будування сюжету навколо таємниці [3, с. 37] У «Марусі» сюжет розгортається навколо невідомості долі нареченого. Вже «рік минув, а все не чуть» [2, с. 9] від коханого жодної звістки. І Маруся починає турбуватись «де, чи жив мій милий?» [2, с. 9]. Інтрига загострюється під час ворожіння, коли віск віщує «домовина, хрест, свічки... Горе, милий мій мертвець!» [2, с. 11]. Саме тут відбувається перша метаморфоза: етнографічний атрибут (віск) стає елементом готичного пророцтва. Маруся бачить у застиглому воску не весільні символи, а атрибути смерти. Боровиковський перетворює побутову сцену ворожіння на психологічний трилер. Тиша в хаті, де «раз цвіркун цвірінькнув» [2, с. 10] створює атмосферу напруженого очікування. «Марусенька дрижить:// Страшно, страшно ворожить!» [2, с. 10] – страх Марусі виводить читача зі світу побутового затишку у світ екзистенційного жаху. Таким чином, етнографія перестає бути декорацією і стає інструментом нагнітання.

2. Наявність напруженої психологічної атмосфери та містичного жаху [3, с. 37]. Одразу після страшного віщування раптово з'являється наречений, що створює різкий сюжетний поворот і тимчасово «знімає» напругу, яка згодом переростає в ще більшу таємницю його дивної поведінки. Твір насичений страхом та присутністю надприродних сил. Героїня постійно перебуває в стані тривоги: «Серце в дівчини тремтить» [2, с. 12]. Центральним готичним образом є мертвий наречений. У кульмінаційній сцені в хаті мрець оживає: «Мертвий повернувся...//Звівся, на-лобі вінець,//Розплющились очі...» [2, с. 15]. Він скрегоче зубами та гарчить, що є яскравим прикладом «містичного жаху» при реальній присутності ірраціональної сили. Бачимо, як сакральні предмети (ікона, свічка) не захищають, а лише підсвічують жах ситуації. Сцена оживання мерця є найбільш «готичною» в клясичному розумінні слова і водночас глибоко фольклорною. У баляді Боровиковського мрець на столі, що відповідає українському звичаю. Зазвичай в українських варіянтах казок про мерців часто присутній мотив порятунку завдяки півню, що співає, проте у баляді Боровиковського рятівником виступає «голубок біленький» [2, с. 15] (душа або ангел-охоронець).

3. Похмура і зловісна сцена дії [3, с. 38]. Боровиковський трансформує клясичні готичні пейзажі (замки) в українські реалії, зберігаючи їхню зловісну функцію. Замість замку з'являється покинута церква та самотній хутір серед степу.

У європейській готиці простір часто обмежується замками, руїнами чи темними лісами. Боровиковський створює власну естетику жаху. Коли з'являється наречений, він забирає Марусю в дорогу. Опис цієї подорожі можна вважати шедевром романтичного пейзажу, де реалістичні деталі української зими набувають зловісного відтінку. «Сіли в сані, коні мчать,//Аж іскрять ногами;//Полозочки аж шумлять,//Сніг летить клочками» [2, с. 12]. Динаміка руху коней контрастує з мертвотною тишею нареченого, який сидить «наче крейда білий» [2, с. 12]. Етнографічний образ весільного поїзда деформується. Це вже не радісна поїздка до вінця, а шалений лет у потойбіччя.

Особливої уваги заслуговує образ місяця. У романтизмі місяць — постійний супутник таємниць. У Боровиковського він «із-за хмар блищить, //Тільки-тільки мріє» [2, с. 12], освітлюючи безкрайній синій степ. Цей пейзаж підкреслює самотність людини перед обличчям невідомого, що є характерною рисою романтичного світовідчуття, про яке писав А. Шамрай, аналізуючи мотиви «світової туги» у творчості поета [1, с. 122].

Кульмінацією ландшафтної готики стає поява церкви на відшибі. «А на відшиб гоний з п'ять//Церква бовваніє...//Серед церкви чорний гріб,//І над ним співає піп://"Буде вічна пам'ять!"» [2,  с. 12].

Тут Боровиковський використовує релігійну атрибутику (церква, піп, кадило), яка в народній свідомості асоціюється зі спасінням, для посилення жаху. Церква стоїть пусткою, служба правиться над мерцем уночі — це інверсія сакрального простору, типова для готичної літератури, але вписана в український ландшафт.

«Маруся» засвідчила народження нового етапу в українській літературі, де фольклор перестав бути лише джерелом гумору, а став основою для глибоких естетичних та філософських пошуків, відкриваючи шлях для подальшого розвитку українського романтизму. Боровиковський своєю працею спростував думку, що «на малоросійській мові, крім жартівливого, смішного — писати не можна». [1, с. 112]. Його готична баляда довела протилежне: українське слово здатне викликати трепет і страх, сягаючи глибин людського підсвідомого.

Таким чином, баляда Левка Боровиковського «Маруся» є яскравим прикладом того, як етнографічний матеріял може бути трансформований у високу поезію романтичного жаху. Автор не просто переказує народні звичаї; він використовує їх як матеріял для створення унікальної атмосфери «української готики». Як зазначав Іван Франко, це не просто переклад «Ленори» Бюргера, а твір, де сюжет занурений в український побут та народні вірування [2, с. 32]. Готичний жах тут виникає не в середньовічному замку, а в українській хаті та засніженому степу.

  

Література

1.                 ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ / упоряд. А. Шамрай. Харків :Держ. вид-во України, 1930. Т. 1. 280 с.

2.                 Боровиковський Л. МАРУСЯ, українська баляда / ред. В. Гнатюк ; упоряд. І. Франко. Львів : Наук. т-во імени Шевченка, 1902. 50 с.

3.                 Белікова А. О. ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ «ГОТИЧНОГО» АБО «ЧОРНОГО» РОМАНУ КІНЦЯ ХVІІІ СТОЛІТТЯ. Перспективи розвитку філологічних наук : Матеріали ІІ Міжнар. науково-практ. конф., м. Київ, 13 трав. 2016 р. Херсон, 2016. С. 35–38.