Мельничин Наталія СИМВОЛІКО-АРХЕТИПНА МОДЕЛЬ КАЛЕНДАРНОГО ЧАСУ В ПРАЦІ К. СОСЕНКА «З ПРОБЛЕМИ МІСЯЧНИХ НАЗВ»

 

Мельничин Н. І.

аспірантка

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Наук. кер.: професор Лановик З. Б., доктор філологічних наук

 

СИМВОЛІКО-АРХЕТИПНА МОДЕЛЬ КАЛЕНДАРНОГО ЧАСУ В ПРАЦІ КСЕНОФОНТА СОСЕНКА «З ПРОБЛЕМИ МІСЯЧНИХ НАЗВ»

 

Проблема календарного часу в традиційній культурі виходить за межі суто хронологічного або лексикографічного опису й потребує осмислення як складного світоглядного феномена. У народній традиції час постає не як абстрактна послідовність рівних відтинків, а як система якісно наповнених періодів, пов’язаних із природними ритмами, господарською діяльністю та сакральними уявленнями. Саме в такому контексті місячні назви функціонують як носії символічних і архетипних смислів, що відображають архаїчну модель світорозуміння.

Праця К. Сосенка «З проблеми місячних назв» є однією з найґрунтовніших спроб інтерпретувати українську календарну лексику не лише як мовне явище, а як культурний текст, у якому зафіксовано первісні уявлення про час, життя і космічний порядок. Українські місячні назви в інтерпретації автора постають не формально, а як цілісна символіко-архетипна модель календарного часу, в якій поєднуються природні ритми, господарські цикли та сакральні уявлення традиційної культури. К. Сосенко розглядав календарну лексику як особливий культурний текст, що відображає архаїчний спосіб осмислення часу в українській світоглядній традиції.

Вихідним положенням розвідки є розуміння місяця як первинної міри часу, що передує усталеному календарному поділу року. Це підтверджується як історико-культурними даними, так і етимологією самого поняття: «слово місяць, як звізда санскритське mâs, авестийське староперське màh, вірменське amis, – латинське mensis, а як мірник часу своїм корінем слова – me в санскр. mami «я мірю»» [1, с. 555]. Відтак місяць у первісному світогляді постає не як абстрактна одиниця обчислення, а як якісно наповнений часовий стан, пов’язаний із фазами природи та людського життя.

К. Сосенко наголошував, що в найдавніші часи рік не сприймали, як щось ціле, і не поділяли на місяц, як усталилося зараз. Він зазначав, що: «Спершу не було поділу року на місяці й річного числення місяців» [1, с. 555], підкреслюючи, що орієнтація здійснювалася за місячними фазами, господарськими періодами та сезонними змінами. Звідси робиться висновок, що більшість місячних назв є докалендарними за походженням і первісно вони означали проміжки часу або були дотичними до певної господарської діяльності. Неодноразово він акцентував на тому, що «ці імена давні і були скорше уживані ніж калєндарні» [1, с. 556].

У такому контексті місячні назви виконували функцію архетипних моделей часу. Особливо виразно це простежується на прикладі давньої назви місяця марця (тут і надалі буде використовуватися у сенсі місяця березня). К. Сосенко пов’язував цю назву зі староіранським культурним і міфологічним підґрунтям, акцентуючи на її семантиці загрози й граничності. Він зазначав, що «марець – це найнездоровший з місяців, коли змагається зима з літом» [1, с. 558], а в самій назві закладено ідею небезпеки для життя людини. У ширшому культурному контексті «в назвах марця у тих народів є очевидною основою думки про загрозу смерти» [1, с. 558], що дозволяє інтерпретувати марець як архетип порогу між згасанням і відродженням.

Архетип активної діяльності й праці репрезентують назви – вересень і березень. Аналізуючи їх походження, К. Сосенко доводив, що вони не пов’язані з назвами рослин, а відображають давні уявлення про енергію, міфологію та водночас людське господарство. Вересень постає як час інтенсивної діяльності, коли «вся думка українського народу перенята в місяци вересни лишень працею господарською та рільничою» [2, с. 618]. Таким чином, вересень і березень утворюють архетипну пару осіннього й весняного напруження, у якій час осмислюється не кількісно, а функціонально.

Кульмінаційним періодом праукраїнського календарного циклу в інтерпретації К. Сосенка є серпень. Цей місяць поєднує господарську працю із сакральним переживанням урожаю як дару вищих сил. Науковець підкреслював, що «жнива на Україні це в своїм роді свято» [2, с. 620], а обряд обжинків постає як форма величання Прадіда – міфологічного духа-покровителя роду (за К. Сосенком люнаризований першопредок і культурний герой, у якому втілюється уявлення про початок світу, родову пам’ять і водночас первісний господарський лад). Серпень у цьому сенсі висвітлює архетип достатку, завершеності та гармонії між людиною, природою і космічним ладом.

Особливу семантичну наповненість мають також місяці червець і липець (тут і надалі буде використовуватися у сенсі місяців червень і липень), пов’язані з пасічницькою традицією українського народу. Їхня символіка виходить за межі природних характеристик і набуває міфологічного змісту. Відтак червець символізує зародження життя та сили, тоді як липець –реалізацію й плідність. Ці уявлення тісно пов’язані з купальською обрядовістю, у якій «вогонь з водою це творча сила природи» [2, с. 621], а молодь уособлюється із принципом оновлення буття.

Таким чином, К. Сосенко трактував український календар як систему святочних періодів і «містичних пунктів», а не як рівномірний поділ року. Він зауважував, що український народ фактично досі обчислює свій рік «святочними періодами і протинками» [3], що засвідчує збереження архаїчної моделі часу в народній свідомості. У цьому контексті такі поняття, як просинець (тут йдеться про перехідний зимовий час, який за К. Сосенком припадає на грудень-січень) або корочун (тут йдеться власне про святочний період, який приблизно відповідає сучасному різдвяному циклу) постають не як фіксовані місяці, а як тривалі перехідні й сакральні часові стани, пов’язані з культом Прадіда та початком нового річного циклу.

Здійснений аналіз дозволяє стверджувати, що у фольклористичній концепції К. Сосенка календарний час постає як багатовимірна символіко-архетипна структура, у якій поєднуються природні, господарські та сакральні чинники. Місячні назви в цій системі виконують не номінативну, а світоглядну функцію, фіксуючи ключові моменти річного кола – переходи, кульмінації та завершення. Особливу роль у цій моделі відіграють архетипні образи порогу, праці, урожаю та Прадіда, через які календарна традиція осмислюється як форма культурної пам’яті й механізм відтворення космічного світопорядку. Такий підхід дає змогу розглядати українську календарну лексику не ізольовано, а в ширшому контексті духовного простору культури, де час є не лінійною величиною, а циклічним процесом постійного духовного оновлення.

Отже, праця К. Сосенка «З проблеми місячних назв» дає змогу розглядати українські місячні назви як складну символіко-архетипну систему, у якій відображено циклічне бачення часу, поєднання природних, господарських і сакральних аспектів. Такий підхід відкриває перспективи глибшого осмислення календарної традиції як важливого складника духовного простору української культури.

Література

1.     Сосенко К. З проблеми місячних назв. Ч. 1. С. 553–561. Ел. ресурс: URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Sosenko_Ksenofont/Z_probliemy_misiachnykh_nazv_na_Ukraini.pdf?

2.     Сосенко К. З проблеми місячних назв. Ч. 2. С. 615–621. Ел. ресурс: URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Sosenko_Ksenofont/Z_probliemy_misiachnykh_nazv_na_Ukraini_2.pdf?

3.     Сосенко К. З проблеми місячних назв. Ч. 3. С. 131–135. Ел. ресурс: URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Sosenko_Ksenofont/Z_probliemy_misiachnykh_nazv_na_Ukraini_3.pdf?