Карабута Вікторія, Конєва Марія ТИПОЛОГІЯ ОБРАЗУ«ВІЙНИ» У КНИЗІ Д. БУРОЇ, Є. ПОДОБНОЇ «ЛЮТИЙ ЛЮТИЙ 2022. СВІДЧЕННЯ ПРО ПЕРШІ ДНІ ВТОРГНЕННЯ»

 

Карабута В.,

учениця 10 класу

Конєва М. І.,

учитель української мови та літератури

Запорізької гімназії № 107

Наук. кер. : Кравченко В. О., к. філол. н., професор

 

ТИПОЛОГІЯ ОБРАЗУ«ВІЙНИ» У КНИЗІ Д. БУРОЇ, Є. ПОДОБНОЇ «ЛЮТИЙ ЛЮТИЙ 2022. СВІДЧЕННЯ ПРО ПЕРШІ ДНІ ВТОРГНЕННЯ»

 

У творчості сучасних українських письменників тема війни посідає окремішнє місце. У 2014–2018 рр. розпочали зринати призабуті терміни «воєнна проза», «окопна проза», «комбатантська проза», «лейтенантська література». Сьогодні тема війни займає чільне місце в літературі, а літературознавці виявляють увагу до воєнної прози. Найґрунтовнішими дослідженнями є роботи Н. Герасименко, Н. Головченко, Я. Кулінської, В. Матвієнко, Я. Поліщука, О. Пухонської, М. Рябченко, С. Філоненко та ін.

Мета нашого дослідження – схарактеризувати образ «війни» у книзі Д. Бурої та Є. Подобної «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення».

Тексти, зібрані під спільним заголовком «свідчення», складаються з безпосередніх спогадів авторок, очевидців і доповнюються дописами з соцмережі «Фейсбук». Очевидці подій розповідають про перші враження, стан і спостереження за іншими людьми. Кожна історія розпочинається назвою міста та короткою довідкою про події перших днів війни. Назви історій виконано різними шрифтами чи курсивом задля уточнення інформації для читачів. Наприклад: «КИЇВ Перші вибухи мешканці Києва почули близько 5 ранку. Вперше в історії столиці кияни використовують станції метрополітену як укриття від бомб та ракет» [1, с. 67]. У книзі спогадів очевидців показано, що війна здатна поставати в різних образах.

Образ війна «…знецінює значення дому» розкривається в історії Анастасії. У 2014 році вона була вимушена переїхати з Луганська в безпечніший куточок України. Війна для Анастасії, очевидно, асоціюється зі словами «безвихідь», бо «…тоді мене вигнали з мого Луганська і я втратила все» [1, с. 10]. Війна дає вповні зрозуміти справжнє відчуття домівки. Дім для людини – це не лише затишне місце, а й прихисток від ворожого ока. Для Анастасії втеча з дому у 2014 році змістила всі координати дому як місця захисту від злих сил на місце, яке необхідно покинути, аби зберегти життя. Вона розуміє, що «…не готова вдруге дозволити їм вигнати мене з дому. Я не військова, моя зброя – слово» [1, с. 12].

Образ війна «…породжує тривогу» розгортається в історії Євгенії. Дівчина зізнається, що почуття тривоги тримало її в постійній напрузі та мобільності. Однак із часом подумки вимальовувалася фобія, пов’язана з босими ногами під час лунання повітряної тривоги: «…я боялася, що під час якоїсь тривоги я буду боса і не встигну взутися … і так і сталося… дуже незатишно в броніку з автоматом і без взуття» [1, с. 70].

Як влучно зазначила Н. Герасименко, новий герой воєнної прози «…готовий брати відповідальність на себе, спершу – за своє життя, а потім – і за життя країни» [2, с. 59]. Таким героєм для Охтирки є мер міста Павло Кузьменко, у минулому лікар-хірург-травматолог («Охтирка»). За день із моменту вторгнення ворога до міста він змінив костюм мера на халат хірурга та пішов оперувати поранених людей. У його свідченнях війна набуває образу «кровожерної химери», яка поглинає життя людей: «…зараз – майже кожного дня. І це не по одній людині ховають. Раніше я не бачив стільки горя, а зараз бачу кожного дня» [1, с. 46].

У нарації Євгенії Закревської з історії «Київ», адвоката справ родин Небесної Сотні, які були пов’язані з окупацією Криму та Донбасу, простежується образ відчайдушної жінки-воїна: «…я пішла в штаб нашої тероборони. У той же день уклала контракт з підрозділом територіальної оборони і отримала зброю» [1, с. 68]. Спостерігаємо, що навіть в умовах повномасштабного вторгнення жінки прагнуть ризикувати власним життям, заради збереження десятків, сотень, тисяч інших.

Крім негативних, війна має інший образ, притаманний лише їй. Окреслюємо образ війни, який «…стимулює нетипову діяльність у людей». В історії «Херсон» оповідачкою є місцева жителька Ірина. У перші дні війни вона вирішує, що залишиться в Херсоні допомагати людям, рятувати їх. З цією метою жінка знаходить для людей ліки, оголошує про збір коштів на ліки в соцмережах, а згодом долучається до організації місць для людей із окупованих територій, які прибували до міста з Антонівки.

Для людини здобути, побудувати, придбати власний дім – це є завершенням її шляху і місцем спокою. Більшість українців у перші дні повномасштабного вторгнення не розривали свого зв’язку з домом. Телеведуча Лєна Чиченіна в історії «Буча» зізнається, що ототожнює себе з домівкою: «…у мене дуже сильне відчуття дому. Я дуже сильно люблю Бучу. Я думала – чого я їхатиму. Ну і, все ж таки, до кінця не розуміла масштабів того, що відбувалося» [1, с. 113].

У розповіді Афіни («Маріуполь») простежується концепт «дому». Матері Афіни 83 роки і вона навідріз відмовлялася їхати з домівки: «Це мій дім! Я нікуди не поїду!» [1, с. 22]. Її внутрішнє відчуття дому суперечить ситуації та жахливим проявам реального світу. Війна змушує віднаходити порятунок у дорозі, вирушаючи з домівки, людина інтуїтивно не прощається з рідним порогом.

Отже, у книзі Д. Бурої, Є. Подобної «Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення» зібрано різнотипні образи війни, які відбивають багатогранність цього історико-соціального феномену.

Література

1.    Бура Д., Подобна Є. Лютий лютий 2022. Свідчення про перші дні вторгнення. Харків : Фоліо, 2022. 189 с.

2.    Герасименко Н. Новий герой сучасної воєнної прози (на матеріалі книжок про Майдан та війну на Донбасі). Слово і час. 2020. № 2 (710). С. 55–67.