Мальцева А. О. ОБРАЗ МІСТА В РОМАНІ М. ДУПЕШКА «ІСТОРІЯ, ВАРТА ЦІЛОГО ЯБЛУНЕВОГО САДУ»

Мальцева А. О. 

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

ОБРАЗ МІСТА В РОМАНІ М. ДУПЕШКА

«ІСТОРІЯ, ВАРТА ЦІЛОГО ЯБЛУНЕВОГО САДУ»

Як середовище існування місто завжди приваблювало літературу. З одного боку, воно мало вплив на формування людини, з іншої – виступало незалежним та самостійним тілом, яке, подібно людині, фігурувало само по собі та за правами прирівнювалося до своїх мешканців.

Місто у творах літератури, до центру уваги якої воно потрапляє приблизно на поч. ХІХ ст., часто становить собою фон або місце дії, топос, елемент декору, інколи навіть може виступати в ролі образу. Саме з ХІХ ст. закладаються основи сприймання міста як специфічного та самобутнього макета цивілізації. Проте все ж варто наголосити, що до початку ХХ ст. українські письменники оминають художнє змалювання міста як соціокультурного феномену. Передусім це зумовлено суспільно-історичними чинниками, адже, як відомо, процес урбанізації припадає на кінець ХІХ ст., а його активізація помітна в 20–30-х рр. ХХ ст. «В українській літературі з її закомплексованістю на природній сільській людині, звернення до міста відбувалося особливо повільно й невпевнено. Мовно й соціально місто завжди було ворожим українцю» [3, с. 207], – слушно зауважувала С. Павличко, досліджуючи дискурс модернізму в українській літературі. Між містом і селом завжди стояла певна ворожнеча, що призводило до болючих конфліктів, адже відображення міста є ще й відображенням внутрішнього світу та свідомості персонажа, що змінюється разом із засвоєнням нових умов проживання в місті.

Проза початку ХХ ст., за словами В. Фоменко, «або перестала орієнтуватись виключно на село, або й зовсім від нього відмежувалася» [5, с. 9]. Місто стає певним людським уособленням мрій і сподівань на краще життя та майбутнє, що зумовлено суспільно-історичним і культурним розвитком України, її входженням у загальноцивілізаційні процеси. Письменники проникають до самої суті міського життя людини, тим самим аналізуючи не лише взаємовідносини мешканців, але й складні стосунки індивідуального характеру з містом. Проблема пристосування неміської людини до міста була доволі насущною у 1920–30-х рр. У прозі В. Вражливого, М. Івченка, А. Любченка та Б. Тенети місто постає безжалісним, чужинним та байдужим до людей. Письменники намагалися зрозуміти, як змінюється людина в урбаністичному соціумі, чим саме місто виступало для селянина: чимось відчуженим і химерним чи навпаки?

Розгляд міста як феномену актуалізується в сучасному літературознавстві лише наприкінці ХХ – на поч. ХХІ ст. Так, Р. Мовчан у монографії «Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі» розглянула деталі змалювання міста, взаємозв’язки людей та міського суспільства. Вона виділяє урбанізм як модерністичну ознаку і підкреслює, що «своєрідне ставлення української людини до Вічного міста – як погляд у «щілочку крізь паркан у чужий сад», її неоднозначні відчуття у полоні його атмосфери є симптомами маргіналізації, характерної для українського суспільства загалом» [2, с. 394].

Сьогодні топос міста характерний для творчості таких письменників, як Ю. Андрухович, А. Дністровий, С. Жадан, О. Забужко. Урбаністика – одна з основних тем і у творчості молодих авторів. Це пояснюється «остаточним переміщенням літературного життя у міський локус», зображенням міста як замкнутого неорганічного простору та власне своєю тематикою, яка «вписується в річище постмодерного літературного дискурсу, про що свідчить її експериментальний характер та гра зі смислами» [4]. У цій площині образи міста, які використовуються неодноразово і виконують ролі персонажів, створюють опорний простір для новітнього покоління письменників.

У 2017 році світ побачила книга М. Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», що є не лише романом-екскурсією туристичними місцями Чернівців, а й сконденсованою історією всієї Європи.

Не дивлячись на чималу кількість персонажів, сюжетних ліній,  центральним героєм твору постає місто Чернівці, образ якого простежується в кількох епохах – від австро-угорської доби, через 30-ті рр. ХХ століття, «де сталося найбільше вбивств за всю історію» [1, с. 13], і до наших днів. У романі описано не так приватні історії людей, як історію міста, яке перебувало в складі кількох країн, пережило війну і стало середовищем існування представників різних культур і релігій, відтак історія «в декораціях минулого» [1, с. 2] відображає пам’ять саме міста, а не окремо взятих персонажів.

У ті часи місто було простором для глобальних змін, які стосувались не лише геополітики, але й пересічних громадян. Саме про ці зміни ми дізнаємось від оповідача роману, нашого сучасника. Маючи звичку приходити на гору Цецино, яка знаходиться на території міста і сягає висоти близько 500 метрів, він звідти спостерігає за Чернівцями. З висоти місто постає наче статична карта, а постійним нагадуванням про плин часу є лише птахи, що стрімко проносяться повз. Брак зорових вражень компенсується слуховими образами міста: «усі його звуки зливаються у спільному звучанні, наче хтось натиснув на клавішу фортепіано й утримує педаль. Схоже на те, що Чернівці гудуть нотою «ре». Середньо. Не надто високо, але й не надто низько» [1, с. 18]. Саме тут, на Цецино, оповідач знайомиться з Павлом (Павелом) Бачинським, пригощає його яблуком, а натомість слухає історію, яка «варта цілого яблуневого саду» [1, с. 18].

Автор наголошує, що часом не людина обирає місто, а місто обирає людину, як це трапилося з батьком Павла – Лєшеком Бачинським. Історія самого Павлу розпочинається з того часу, коли йому було 15 років, коли місто Чернівці ще не зовсім помітно, проте впевнено наближалося до занепаду та війни, адже «на сході один тиран набирався сил, напуваючись кров’ю», а другий – «тішився новими землями» [1, с. 29].

Ситуацію у Чернівцях після підписання пакту Молотова-Ріббентропа і нападу німців та Радянського Союзу на Польщу автор передає через одночасне дивне поєднання метушні й тиші. Метушня пов’язувалася здебільшого з військовими, які майже не щодня проходили через залізничний вокзал із кіньми та гарматами, а тиша – з мешканцями міста, котрі опинилися в безпорадній ситуації перед грубими, лицемірними та брехливими непроханими «визволителями». Лише інколи чернівчани порушували тишу, щоб «поділитися чутками про загальну мобілізацію, яку можуть оголосити щохвилини, та історіями про страшну Червону армію» [1, с. 35]. Період війни в місті асоціювався в наратора з пропагандистськими хроніками, які демонстрували в кінотеатрі і в яких «говорилося здебільшого про перемоги» [1, с. 122]. Локусом міста, з яким у спогадах Павла пов’язується повоєнний час, знову стає вокзал як символ переміщення значної кількості людей, зірваних з насиджених місць війною. Саме тут чи найбільше про себе нагадувала війна, коли прибували ешелони з солдатами – «той без руки, той без ноги, той без ока – не дуже приємне видовище» [1, с. 135]. До зображення цього періоду залучаються й ольфакторні характеристики міста, які символізували початок мирного життя: на вокзалі стояло досить багато продавчинь із квітами, тож у повітрі відчувався запах тюльпанів, нарцисів і бузку.

50-річний радянський період історії Чернівців емоційно оцінюється Павлом Бачинським як епоха несмаку, яка протиставляється тим часам, коли люди вміли й мали бажання жити зі смаком, «думали не лише про зміст, а й про форму» [1, с. 80], адже краса посідала чільне місце в житті будь-якого мешканця міста. Будівництво цього періоду, представлене «хрущовками, панельками і всіляким іншим непотребом» [1, с. 53–54], дисонує з архітектурним ансамблем міста, спотворюючи його. Автор розглядає ці зміни як складник загальної тенденції, коли на зміну красі прийшла практичність і «навіть жінка мала виглядати в першу чергу як будівниця соціалізму, а вже потім як жінка» [1, с. 80].

Залучення до нарації героя, який був сучасником описаних у творі подій, дало можливість письменнику простежити історію Чернівців від того часу, «де кінотеатр «Жовтень» був синагогою, де румунські няньки співали німецьким дітям українських пісень, а жінки вперше дозволяли собі прилюдно купатися в Пруті» [1, с. 12] аж до наших днів. Павло свідомий того, що втрачене історико-культурне обличчя міста повернути неможливо, але сподівання на відновлення його духу в чоловіка викликають «прекрасні молоді обличчя, які знаменували повернення мого міста, мого дому у стару добру Європу» [1, с. 143].

Отже, місто Чернівці в романі виступає не лише  як тло всіх важливих подій локальної чи глобальної історії, а й як самостійний образ, що наділяється цілком конкретними часо-просторовими характеристиками. Крім того, акцентування автором роману матеріальних і духовно-культурних компонентів в образі міста розширює простір чернівецького тексту в українській літературі.

Література

1.      Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду : роман. Чернівці : Книги–ХХІ, 2017. 160 с.

2.    Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер’єрі : монографія. Київ : Стилос, 2008. 544 с.

3.       Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі : монографія. Київ : Либідь, 1999. 447 с.

4.    Пухонська О. Сучасна візія міста в поезії молодих авторів. Синопсис: текст, контекст, медіа. 2013. № 3–4. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/stkm_2013_3-4_9.

5. Фоменко В. Українська урбаністична проза ХХ століття: еволюція, проблематика, поетика : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.00.01. Київ, 2008. 40 с.