Машталер Л.Г. ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА ЧАСІВ І. МАЗЕПИ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ Л. ПОЛТАВИ «1709»)

Машталер Л.Г.

студентка 1 курсу магістратури

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова (м. Київ)

Наук. кер.: Йолкіна Л. В., к. філол. н., доцент

ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНИНА ЧАСІВ І. МАЗЕПИ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ Л. ПОЛТАВИ «1709»)

Роман Леоніда Полтави «1709» розкриває важливі для українців теми й дає відповіді на деякі питання історії України. Твір має оригінальну жанрову структуру, розкриває ідею єдності української нації, описує причини й наслідки поразки Мазепи, містить передбачення митця. Особливості роману вивчали І. Левадний, Л. Йолкіна, О. Чорнобаєв, Ю. Шевельов. Проте питання еволюції образів згадується лише в окремих судженнях науковців, тому мета цієї роботи полягає в дослідженні персонажів роману «1709» та є актуальною.

Події роману розпочинаються в 1687 році, у рік, коли Іван Мазепа став гетьманом Лівобережної України. Це дає змогу побачити, яким було селянство до його приходу і чітко відстежити зміни у свідомості народу. Розгортання подій у широких хронологічних межах дає змогу «образу еволюціонувати або демонструвати певну традиційність» [4].

Найбільш очевидним є розвиток Остапа Гармашенка. На початку твору він разом із батьками щиро переживає за втрату плуга. У розділі «Гості» [2, с. 30–40] показано, що в душі ще підлітка «щось ожило», коли він почув пісні кобзаря. Проте минав час, Остап розумів, що має продовжувати справу батьків: працювати на землі. Навіть старі Гармаші помітили, що «неповороткий він якийсь» [2, с. 48]. Від запрошення Сидора Вовка поїхати до козаків у Вітрову Балку Остап відмовився, воліючи краще сходити до церкви. Так, хлопець бажав навчитися грамоти, проте лише для того, щоб читати Псалтир і допомагати батькам. Навіть розмовляти з Мелашкою йому спершу було трохи боязко.

Після одруження з Калиною Остап почав проводити читання для знайомих із села. Якоїсь миті до нього прийшла думка про те, щоб приєднатися до козаків, але молода дружина й мати, котрі будуть тужити за хлопцем, зупиняли його. Проте він не міг не помічати, що відбувалося навколо, і погодився принаймні роздавати листівки зі зверненням шведського короля. Поведінка москалів стала останньою краплею для Остапа: вони стоптали його землю, спустошили льох, забрали книги. Тож він вирішив приєднатися до козаків. Разом з Остапом у Вітрову Балку примчали ще троє чоловіків із села. Там їх благословив кобзар, пісні якого назавжди закарбувалися в душі хлопця. Кожен розумів, що, швидше за все, їде на смерть, але назад ніхто не повернув. Остап дійсно не повернувся додому. Останнім його вчинком була допомога шведу – брату не за батьківщиною, а за ідеєю та вірою.

Цікавим є розвиток образу старого Гармаша. Чоловік усе життя був землеробом. Поки Сидір Вовк намагався агітувати Остапа стати козаком, Гармаш розумів, що комусь потрібно воювати, а комусь – і працювати на землі, так і сина навчав. Хоча серце старого боліло за рідну землю, він завжди боявся, що Остап піде на війну. Але після приходу москалів найбільше від усіх у сім’ї підтримав рішення сина. А дізнавшись про підлість писаря, наважився підпалити його хату, що й призвело до смерті Гармаша.

Варто згадати й писаря Іваненка-Деригуза. Ще на початку твору він описаний як людина, котра найбільше за все цінує гроші. Такою ж була його дружина. Коли починається війна, писар пише доноси для Москви, тому що «московський цар уміє платити» [2, с. 149]. Саме він вивідав у матері одного з хлопців, що поїхали на Вітрову Балку, де їх шукати, і переказав усе московським драгунам. Така служба погано віддячилася писареві, він мав виконувати вказівки драгунів, як і його дружина. Варто сказати, що сцена її зустрічі з Мелашкою доводить, що стара покаялася, але надто пізно.

Майже не згадуються в романі слуги Іваненка-Деригуза. Проте важливою є роль одного з них у подіях розділу «Вітрова Балка» [2, с. 172–177]. Коротка характеристика «довго служив за гроші» [2, с. 176] показує спільні риси слуги та хазяїна, проте, зрештою, слуга не зміг витримати підлості й жорстокості драгунів. Останнє, що він зробив, – повідомив сліпого кобзаря, що той говорить з москалями. Хоча і кобзар, і сам слуга загинули, епізод доводить, що навіть непатріотично налаштовані люди, у критичній ситуації показують свій справжній – щиро український – внутрішній світ.

Цікавими є жіночі образи. Мелашка показана сильною жінкою, що після втрати чоловіка не опустила рук і сама вела господарство. Якось вона згадала, що, як і Остап, хотіла б навчитися грамоти, але це, швидше за все, для того, щоб перевірити, чи не «дурять її на відсотки» [2, с. 75], або навіть щоб переконати Остапа прийти до неї нібито для допомоги в навчанні. Коли хлопець почав ходити до Калини, Мелашка дуже розізлилася. У її словах не лише відчуваються лють чи образа, але й стають зрозумілими її уявлення про роль матеріального в житті: «Остап зміняв мене на наймичку! Мене, із млином, із хатою!..» [2, с. 100]. А після того вона була чи не єдиною з села, хто не приходив до Остапа на читання.

Попри це, жінка не ділиться з писарем чутками, які ходять про Остапа. А зрозумівши, що відвезла листа, через якого, можливо, драгуни навідались на Гармашів хутір, переборола страх і сором та прийшла просити пробачення. Пізніше Мелашка вирішила попросити в Іваненка-Деригуза лише одного: заступитися за Марію та Калину Гармашів, що лишилися вдвох з маленьким сином. Зрештою, переживши це все, ще й напад москалів на млини, жінка зовсім посивіла. За її ж проханням, її відвезли в монастир далеко від Писарівки.

Образ Калини від початку ідеалізований. Вона працьовита, ніколи не скаржилася на господарів, хоча була єдиною наймичкою в пана писаря. Проте можна помітити не лише типові риси. Так, попри свою сором’язливість, саме Калина першою вигукнула, що допоможе Сидорові Вовку роздавати листівки. А коли до хати Гармашів прийшли москалі, вона одразу їх побачила й швидко заховала пістолі. Попри ніжну та щиру натуру, Калина знайшла в собі сили не плакати після обшуку, навіть після звістки про від’їзд Остапа вона стримала сльози.

Дочекавшись із війни лише чоловікового коня, Калина не впала у відчай, знаючи, що має, для кого жити. Поїхавши в Ромен і зустрівши там кобзаря, вона пояснила синові: «Святий чоловік» [2, с. 220]. Побачивши, як хлопчик грається шаблею, жінка не втримала сліз, але разом з тим не втратила надії ні на повернення Остапа, ні на перемогу. Образ її водночас простий і величний, бо на її плечі падають страшні випробування [див.: 1, с. 76].

Показовими є образи плуга та шаблі: «Спочатку виникає образ плуга, як символу хліборобської праці, вкраденого москалями, а потім – символ шаблі з відповідним їй маркером» [3, с. 307]. Причому плуга украли, ще коли Остап був підлітком, а шаблею грався вже його маленький син. Цей символ є своєрідним прогнозом, де син хлібороба, як і колись його батько, візьме до рук справжню шаблю й буде боротися за рідну землю.

Отже, у романі Л. Полтави показаний розвиток українських селян: від пасивних чи боязливих вони еволюціонують у щирих патріотів, готових на все задля рідної землі. Навіть негативні персонажі усвідомлюють свої помилки та каються у здійсненому. Символ, котрий яскраво узагальнює еволюцію селян, зміна плуга на шаблю, є також прогнозом на подальший розвиток народу.

Література

1.       Йолкіна Л. Смак сонця – смак життя. Визвольний шлях: суспільно-політичний і науково-літературний місячник. 2001. Кн. 8 (641). С. 70–77.

2.     Полтава Л. Тисяча сімсот дев’ять. Київ : Українська видавнича спілка, 2004. 240 с.

3.   Чорнобаєв О. Жанрова модель роману Леоніда Полтави «1709». Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. 2016. Вип. 2. С. 305–308.

4.      Чорнобаєв О. Специфіка моделювання образу Івана Мазепи в романі Леоніда Полтави «1709». Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського. Серія: Філологічні науки. 2013. Вип. 4.11. С. 307–310.