Манько А. М. ХУДОЖНЯ ДЕМОНСТРАЦІЯ МОВНОГО КОЛАПСУ В ЛІРИЦІ ІВАНА НИЗОВОГО

Манько А. М.

аспірант

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

(м. Старобільськ)

Наук. кер.: Пінчук Т. С., к. філол. н., професор

ХУДОЖНЯ ДЕМОНСТРАЦІЯ МОВНОГО КОЛАПСУ В ЛІРИЦІ ІВАНА НИЗОВОГО

У творчості І. Низового мовне питання займає одне з центральних місць.

Часопростір його поезій охоплює події, що розгортаються на території України від 60-х років минулого століття до першої декади ХХІ століття, пропущені крізь призму світобачення поета. Мовне питання, зображене автором у період цих часів, часто балансує на межі колапсу – катастрофічного гальмування природного розвитку мови у зв’язку з низкою проблем: політичні інтриги, боротьба за першість із російською мовою, втрата українцями національного підґрунтя, уникання використання української мови через комплекс меншовартості, прищеплення шовіністичними батьками своїм дітям ще змалечку відрази до мови тощо.

Особливо чітко мовна проблема змальована І. Низовим у місті Луганську, якому автор віддав 45 років свого життя й творчості, а також у східній частині держави загалом. Однак не можна ідентифікувати це явище як локальне: воно уражає всю державу, адже мовне протиріччя – це, безумовно, проблема не тільки Сходу України: у цій частині країни вона просто більш яскраво виражена та набуває ширших масштабів: «Держава є від Сяну аж по Дін, / але нема державницького вмісту / в цім вакуумі – шастаю по місту / і в смозі задихаюся рудім / один, мов перст; і нікому сказать / „Добридень!” – рідну мову тут добили» («В ностальгійних роздумах») [5, с. 144].

Не дивлячись на чималий перелік основних факторів гальмування функціонування української мови на теренах нашої країни, І. Низовий виділяє ключовий із них – рабський менталітет більшості українців. Автор розмірковує на тему «хохляцького менталітету» ледь  не в кожній поезії його громадянсько-патріотичної лірики, а етнофолізм «хохол» є одним із найуживаніших у поетичному просторі митця: «Задихаюсь в душній атмосфері / тристалітньоненашої мови. / Три століття та ще й половина / за хахляцтво гіркої розплати…» («Світ мінливий такий, кольоровий…») [5, с. 70].

Митець не впускає нагоди щоразу дорікнути осліпленим співвітчизникам, докричатися до глухих та байдужих, нагадавши їм про все те, чим може пишатися кожен українець: про багату давню історію: «Живучий, видно, корінь родовий – / нема такого в нації ні жодній, / пригніченій, як наша, несвободній століттями, – а корінь, бач, живий!» («В ностальгійних роздумах») [5, с. 142];  великі родючі землі: «І найгостинніша земля; / Земля, родючістю могутня, – / Прабатьківщина вікова, – / Що нас від січня і до грудня / Теплом родинним зігріва; / Що нас від вересня до серпня / Усім насущним наділя…» («Всерозуміюча земля») [11, с. 8], про «прапервісноспадкову», «писанкову», «гайову забуту» мову – «диво калинове» («Який бо труд Сізіфів…»;  «Скаржимось на долю безголову…»; «Яка щаслива дивозлива…»; «свинячі хляки – їх немає…») [6, с. 24 – 25??; 10, с. 33; 4, с. 3; 2, с. 76]: «Мова-пісня від колиски / Супроводжує мене: / Хвилесплески, сонцебризки, / Всенебесне, всеземне / Поєдналися в цій мові – / Найкоштовніші слова / Залягли в її основі, / А основа ж – вікова!» («Рідна мова») [7, с. 45]; неповторний національний характер: «ми ж одна сім’я, / й на всіх на нас одна чудна ментальність!» («Робота вовком позира на ліс…») [8, с. 28].

Крайньою формою національного безпам’ятства та духовного виродження «хохла» І. Низовий вважає русофільство. Поет усвідомлює, що концентрація уваги на мові та культурі Російської держави, невміле мавпування українцями своїх сусідів та намагання відцуратися від усього українського – це не лише мовний, а й національний колапс, це втрата українцями себе як етнічної спільноти, носіїв унікального етнокультурного коду: «Нам легко і «цвенькать», і «штокать», / Занехаявши зовсім прамову свою золоту, / Обирати чужинця в гетьмани й саджати на покуть /…  / Ми зреклися й могил. Боїмося творити державу. / Ми не вміємо стати самими собою – / Людьми...» («Ми – народ унікальний…») [9, с. 8]; «Та що ж ми справді за народ?! / Щасливі буть покірними, /… / … Самозваний старший брат / Хохляцтвом нас увінчує / І тим увічнює своє / Не-право нами правити –/ … / Заткнувши ковбасою рот, / Стаєм щоразу нижчими, / ... / Нащадки славних козаків, / Ми стали просто «моськами» / І недостойні кізяків / З конюшні запорозької. / Прапранащадки пра-Русі, / Свій рід забули – / Мовби ми / Були, і є, і будем всі / Справік „російськомовними”» («Та що ж ми справді за народ?!») [2, с. 58].

Автор засуджує українських зрадників, відщепенців та псевдопатріотів. Поет залишається апологетом рідної мови та культури до останнього подиху, марно намагаючись своїм прикладом пробудити національні почуття в «хохлів» та «яничарів»: «Гниловоди затопили Січі, / Словоблуди мову розп’яли, / Яничари двісті раз по двічі / Прадідівську славу пропили. / На руїні зводимо державу – / Напівхату і полуизбу: / Слава перевтілилась в неславу, / Рід перевертається в гробу…» («Гниловоди затопили Січі…») [7, с. 13]; «Легко бути патріотом / Зарубіжної Росії / … / І забути наші Крути, / І Мазепу шельмувати / Ще й Петлюру проклинать, / І паплюжить древню мову, / Й пісню рідну геть забути, / Щоб нічого вже на світі / Не зосталось забувать» («Націоналіст») [10, с. 37]; «ми навчилися говорити / материнською мовою / мовою наших лісів понищених / річок обезточених / гір погвалтованих / звичаїв поганьблених / віри розтоптаної / але ми забули мову / стріл поціляючих / куль неминаючих / шабель незатуплених / ми забули розковану мову / Хмельницького і             Виговського – / справжню мову прадавньої України / нам ще довго навчатись щоб вільно / говорити зі світом батьківською – / українською – мовою!»  («ми навчилися говорити…») [2, с. 67].

Автор відчуває особисту образу, утиски та біль через неможливість говорити своєю мовою у своїй державі. Чи не найтрагічніше це зображено в останній частині поезії «Нашу мову свідомо псують…», де після широкого, обґрунтованого причинно-наслідкового аналізу мовної проблеми, автор за допомогою літоти зображує своє бачення мовної ситуації у фокусі території, на якій він проживає: «Я хронічно хворію, / Але / Все ж найдужче з обиди хворію, / Що відібрано щастя мале – / Українську мою ейфорію! / Я не можу змиритись ніяк / (Та чи й можна з таким-от змиритись?!): / По-вкраїнськи лишень до собак / Я звертаюсь, щоб наговоритись»  [3, с. 46].

Утиски поета через українські погляди та висловлювання українською мовою знаходимо і в інших його спогадах-поезіях: «– Ти із села, – визначали колись / безпомильно / і, відповідно, зневажливо-зверхньо / жаліли… / – Певне зі Львова приїхав, – / гадали в Луганську / всі сорок літ, / що прожив я у цьому вертепі…– Сразу замєтно: бандєровец чортов! – / сьогодні / так реагують на мову мою / українську» («Ти із села, – визначали колись…») [1, с. 18]; «А в Луганську – / чи я є, чи мене вже й нема, / бо ж відібрано мову й пригаснув / мій вогонь, і згущається тьма. / … /  і не буде тобі оборони, / Україно – країно рабів!» («Залізна хода «Регіонів») [5, с. 59].

Однак, не зважаючи на песимістичний, часто трагічний тон багатьох поезій митця, усе ж неозброєним оком можна помітити струмінь віри та надії, який автор бережливо охороняв в умовах суворих часів: «Час поглине все, / Що не освячене / Помислом Господнім: / Підлу владу, / Невластиву нам лакейську мову, / На свободу нашу зазіхання, / Яничарів ненависть спадкову / До всеукраїнського єднання…» («Долю не обдуриш…») [6, с. 6]. Так само автор дуже хотів вірити, що український народ збереже свою мову та примножить її багатства.

Отже, у ліричних творах І. Низового яскраво продемонстрована мовна катастрофа на мапі нашої країни. Поет у своїх творах намагається бути не лише пасивним художником слова, але й завзятим борцем за українську мову та її повноправне природне панування на території нашої держави. 

Література

1.     Низовий І. Д. Біла вежа – рідний Вавилон / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2007. – 116 с.

2.     Низовий І. Д. Вівтар / І. Д. Низовий. – Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації СПУ, 1995. – 120 с.

3.     Низовий І. Д. Дурман-трава / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 96 с.

4.     Низовий І. Д. Зливодиво / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2003. – 68 с.

5.     Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2007. – 168 с.

6.     Низовий І. Д.  Кураїна / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луга-принт, 2004. – 116 с.

7.     Низовий І. Д. Несправжня пектораль / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Котова,  2003. – 256 с.

8.     Низовий І. Д. Під жайворами, під журавлями» / І. Д. Низовий. – Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 120 с.

9.     Низовий І. Д. Покотьоло / І. Д. Низовий. – Новоайдар: Спілка журналістів України, 1994. – 48 с.

10. Низовий І. Д. Осанна химері / І. Д. Низовий. –  Луганськ: Русь, 2000. – 68 с.

11. Низовий І. Д. Чекання ранку / І. Д. Низовий. – Донецьк: Донбас, 1986. – 72 с.