Ткаченко М. Р. ПРОСТІР СТРАЖДАННЯ В ОПОВІДАННІ Ю. ІЛЮХИ «САНЯ»

Ткаченко М. Р.

студентка 3 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

ПРОСТІР СТРАЖДАННЯ В ОПОВІДАННІ Ю. ІЛЮХИ «САНЯ»

Однією з ознак сучасного художнього твору є, за визначенням літературознавців, стирання меж між текстом і реальністю. Особливо виразно ця якість звучить у пост-постмодернізмі, що прагне повернення психологічної достовірності літератури. Заперечуючи скептицизм постмодернізму, він  відзначається новим рівнем чуттєвості, представляє модель людини як комплекс психологічного, біологічного та гуманістичного, визначає сутність людини у психологічно-медикалізованому аспекті. Через це герої таких творів знаходяться в межових ситуаціях – між реальністю та уявою, життям і смертю, минулим і майбутнім. Новим є і пост-постмодерне розуміння проблем смерті, болю, тіла. Якщо постмодернізм запропонував перевантаженій емоційними переживаннями людській психіці порятунок у світі симулякрових принад, то пост-постмодернізм не пропагує втечу від реальності, яка завдає болю. У цьому розумінні окремою нарацією у літературі пост-постмодернізму є хвороба. «Література нашого часу, – наголошує Д. Дроздовський, – дедалі більше дистанціюється від традиційних засобів художнього увиразнення. У таких текстах обмаль метафор, гіпербол, метонімій, епітетів. Натомість у просторі літератури з’являються нові «герої» – бластома, гемангіома, онкологічні захворювання … Опис боротьби лікаря за життя людини, яка має хворобу, нині може бути не менш цікавим, ніж романи Оноре де Бальзака в ХІХ ст.» [1, с. 167].

На жаль, тривалий час у нашій країні не існувало паліативної допомоги, покликаної полегшувати життя літніх, важкохворих, невиліковних пацієнтів та членів їхніх родин. Проблеми людей, яким було винесено медичний вирок, не прийнято було порушувати публічно, а відтак, ці люди були приречені долати свій шлях боротьби без належної професійної допомоги. Адже вона має полягати не тільки в медикаментах, інфраструктурі та фахівцях. Дуже часто хворим та їхнім родинам бракує підтримки, співчуття та розуміння суспільства.

Справі популяризації паліативної допомоги і був присвячений соціальний арт-проект Parasol, учасниками якого стали письменники, художники, журналісти, публічні особи. Назва проекту обрана не випадково, оскільки саме парасолька є всесвітнім символом паліативної допомоги. Одним із результатів зусиль учасників проекту стало видання книжки «Parasol», до якої увійшли тексти Олександра Бойченка, Анастасії Леухіної, Галини Крук, Павла Коробчука, Зої Казанжи, Маріанни Кіяновської, Сергія Жадана, Юрія Яреми, Юрія Строканя, Марини Єщенка, Олександра Михельсона, Юлії Ілюхи та Олега Короташа.

Досліджувана тема страждання та смерті своєрідно відображена в оповіданні Юлії Ілюхи «Саня». Молода авторка, журналістка та волонтерка АТО, закінчила Харківську державну академію культури та Львівський національний університет ім. І. Франка. З 2005 року письменниця працювала журналістом у різних ЗМІ. Неодноразово Ю. Ілюха друкувалась у «Літературній Україні», журналах «Кур’єр Кривбасу», «Березіль», «Дніпро», збірці письменників «Потяг 111». Перша книга авторки «Неболови» увійшла до списку «Книги року BBC-2016» і стала відкриттям року.

Головним героєм оповідання Ю. Ілюхи є дев’ятнадцятирічний хлопець Саня – типове дитя депресивного регіону на сході країни. Хлопець ріс, позбавлений батьківської опіки: батька завалило на шахті, коли Саня був малюком, а мати поїхала на заробітки в Москву, і там потрапила у в’язницю. Єдиною рідною людиною поряд залишилася бабуся. Поки дозволяло здоров’я, вона утримувала і доглядала онука, але все змінилося з віковою хворобою жінки. Погіршення її стану передається короткими, але вичерпними деталями: спершу забула, де знаходиться її донька, згодом не могла сама взутися чи застібнути ґудзики, далі – перестала тримати сечу, не могла знайти дорогу додому. Діагноз «хвороба Альцгеймера» стає присудом не тільки для хворої, але й для її онука. Драматизму ситуації надає те, що розпочинається війна: «Їхнє мале тихе село ловило танкові снаряди та міни усім своїм тілом – скаліченим, розтрощеним, випаленим, проте досі живим. Воно здригалося й стогнало, наче людина, якій рвуть зуби без анестезії, приймаючи в себе смертоносні кусні металу, всотуючи в свою порепану землю густу липку кров» [2, с. 144]. Втікаючи від війни, село залишає переважна більшість мешканців, залишаються кілька приречених родин, таких, як Саніна.

Із складністю ситуації, в якій опинився хлопець, читач у першу чергу знайомиться через портретні штрихи: «човгав по льодовій стежці бурками, взутими в задубілі на морозі слизькі калоші … здалеку здавалося, що це втомленим від життя равликом повзе древній дід, а не йде юнак» [2, с. 139]. Побутові умови життя хоч і не деталізуються авторкою, але вихоплюються дуже влучні промовисті деталі: «хата майже ціла, лише дах тепер тече … шибки після того обстрілу у вікна вони якось спромоглися вставити, а от дерев’яний паркан так і лежить» [2, с. 140], «у хаті було холодно, але вода у відрі не замерзла. Значить, вище нуля. А це вже тепло» [2, с. 141].

Та справжнім драматизмом позначені ті фрагменти твору, в яких передаються думки, переживання хлопця. Коли читач уперше зустрічає Саню, він повертається із сільської пошти, на якій сподівався отримати бабусину пенсію. Це єдиний засіб виживання їхньої з бабусею мікросім’ї. Здається, що життя хлопця замикається між двома бажаннями – отримати бабусину пенсію і повернувшись додому, знайти стареньку мертвою: «Йому було шкода не баби, яка своє віджила, а свою молодість. Вона мала б бути іншою. Але хтось там, нагорі, видав йому нещасливий квиток, і замість того, щоб дуркувати, ганяти в футбол, бігати за дівчатами, заробляти перші гроші, він мусив догодовувати свою немічну бабу й щодня прати за нею смердючу постільну білизну» [2, с. 145].

Мабуть, що природньо, перед читачем виникне питання: у чому ж причина такого ставлення до найближчої людини? Можливо, це відсутність справжнього родинного виховання, патологічна жорстокість хлопця? Авторка не моралізує з цього приводу і читач має самотужки дати відповіді на ці питання. Але незаперечним є також те, що хлопець надламався від випробувань, які випали на його долю. І лежача бабуся стала лише каталізатором цілої низки соціальних проблем: «Завжди, коли він поринав у мрії про життя по бабі, прокидався злий внутрішній голос і починав нашіптувати, що нічого не зміниться» [2, с. 146]. Тому, з іншого боку, тривання бабусиного життя – це своєрідне відсування межі, про яку хлопець мріє і якої одночасно боїться. І хоча хвороба приносить страждання і жінці, і її онуку, поки бабуся жива Саня живе мріями, яким, можливо, не судитиметься збутися.  

На нашу думку, авторка оповідання більшою мірою приділяє увагу стражданню хлопця. Проблема відсутності спеціальних закладів, у яких би надали необхідну медичну допомогу Саніній бабусі й психологічну – йому самому, у цьому творі загострює війна, хоча вона є актуальною і для мирних територій країни. Думається, що оповідання Ю. Ілюхи «Саня» є важливою складовою книга «Parasol», задуманої для акцентування уваги суспільства на проблемах паліативної допомоги, поширення досвіду переживання межових ситуацій.

Література

1 1. Дроздовський Д. День завдовжки в життя: між болем і дивом / Д. Дроздовський // Parasol / упорядн. І. Рябчій, А. Єрмоленко – Львів : Видавництво старого лева, 2017. – С. 159–174.

   2.  Ілюха Ю. Саня / Ю. Ілюха // Parasol / упорядн. І. Рябчій, А. Єрмоленко – Львів : Видавництво старого лева, 2017. – С. 139–147.