Козлова М. О. ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНИЙ ВИМІР РОМАНУ «ОРЛОВА БАЛКА» МИКОЛИ РУДЕНКА

Козлова М. О.

студентка 6 курсу,

Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка

Наук. кер.: Єременко О. Р., к. філол. н., доцент

  

Інтертекстуальний аналіз розкриває широкі можливості дослідження художніх творів, акцентує увагу на авторській самобутності, адже художньо-індивідуальне переосмислення вже відомої та розкритої теми чи проблеми, образу чи сюжету може рівноправно претендувати на оригінальність та неповторність. Із такими творчими трансформаціями маємо справу під час глибинного прочитання роману М. Руденка «Орлова балка», якому притаманні глибокі філософські роздуми, розкриття глобальних проблем людства – і все це зі вкрапленням інтертекстуальних елементів, що виконують сюжетотворчі, образотворчі, деталізуючі функції.

Творчій манері автора характерна усвідомлена цитація, натяк, посилання на інші письмові джерела, що диктує залучення таких видів збереження та зміни мовної форми джерела як парономазія (ремінісценція, що зберігає мовний ряд джерела); еліпсис (усічене відтворення джерела); ампліфікація (подальше виведення з віртуально присутніх у джерелі значень); іноді гіпербола (трансформація сенсу джерела шляхом переведення до найвищого ступеня якості). М. Руденко не просто накопичує різні тексти у своєму творі, а виконує масштабну роботу з трансформації та асиміляції, адже ставить за мету підпорядкувати їх головній ідеї, задуму, сюжету, залишаючи право смислового керівництва за собою.

Сучасні дослідники та й сам письменник відводив особливе місце у творчій спадщині романові «Орлова балка», що став «неабияким явищем в українській літературі» [1, с. 7]. Автор намагався дослідити, зобразити, проаналізувати те найістотніше, що його хвилювало: невизначеність поняття Всесвіту та його будови, місце людини в ньому, проблеми людського буття, митця і творчого покликання, кохання й зради, релігії й атеїзму, злочину та кари.

Контекстуальні зв’язки в художній прозі М. Руденка тісно пов’язані з авторським текстом і вибудовують філософський наратив-роздум як виразну ознаку викладового стилю письменника. Автор у відступах-медитаціях осмислює вічні філософські категорії: людина, існування, добро, зло, Всесвіт тощо.

Питання першості людини чи Всесвіту хвилює головного героя твору Володимира Тарана, тому він розмірковує: «Всесвіт створив людину, чи, може, люди витворили Всесвіт?..» [1, с. 70]. Такі роздуми пронизують увесь роман, слугуючи певними філософськими відступами, проте тим самим допомагають розкрити сутність героя, його життєві орієнтири. Іншими словами, маємо справу з образотворчою функцією інтертексту в романі.

«Модель світу» митця пронизує сковородинівський дух. Звернення до вчення мандрівного філософа характеризує відродження глибокого духовного світовідчуття  через мистецтво. Г. Сковорода висував теорію «трьох світів». Першим і головним світом є весь Всесвіт –  макрокосм, що включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів, що не мають ні початку, ні кінця. Макрокосм – вічний і безмежний. Другим із «трьох світів» є малий світ людини – мікрокосм. Згідно з уявленнями Г. Сковороди, усе, що відбувається у макрокосмі, знаходить своє завершення в людині – мікрокосмі. Третім з існуючих «трьох світів» є символічний світ, що ототожнюється Г. Сковородою з Біблією [2]. Із розгортанням сюжету М. Руденко поглиблює інтертекстуальний вимір роману, зіставляючи вчення Г. Сковороди та інтелектуальні роздуми художника щодо сутності безмежності, сенсу людського існування.

Неодноразово фрагменти «тексту в тексті» контекстуального типу мають алюзійний характер: образ «Того, що в скалі сидить», Мефістофеля, Беатріче; згадки про «Божествену комедію» Данте, твори Ф. Достоєвського, Т. Манна. Про інтелектуальний хист наратора свідчать образи як відомих у науковому, мистецькому, політичному колах осіб, так і маловідомих або фактично вигаданих.

В інтертекстуальному полі роману згадано імена Архімеда, Ван-Гога, Гете, Енгельса, Маркса, Рубенса, Спінозу, Сталіна. М. Руденко використовує наведені вище приклади з різною метою: контакту з читачами задля встановлення спільних семіотичної та культурної пам’яті; увиразнення ідеологічних та політичних позицій чи естетичних уподобань. Прозаїк вдається до реферативності, оскільки відсилання до іншого, ніж даний, тексту потенційно тягне активізацію тієї інформації, що міститься в претексті. Експресивна функція інтертекстуальності виражена в намаганні авора повідомити читачеві про свої певні культурно-семіотичні орієнтири, використовуючи престижні, модні, одіозні посилання. М. Руденко залишає право вибору за читачем: продовжити читання без додаткового звернення до інтертекстульного елементу та його тлумачення або ж визначити тлумачення пізнаного фрагменту за допомогою вихідного тексту. Автор апелює до читача, спонукає його не лише пізнати, а й оцінити доречність такого використання.

Отже, присутність «тексту в тексті» створює явище багатоплановості, розширює асоціативні можливості художнього письма, утверджує індивідуальність автора через складну систему міжтекстових співвідношень. У романі «Орлова балка» часто існує вказівка на прототексти, її ж відсутність абсолютно не ускладнює художнє сприймання, адже це неважко встановити через наявні алюзії та ремінісценції.

Література

1.                 Руденко М. Орлова балка / Микола Руденко. – Торонто ; Балтимор : Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1982. – 454 с.

Огородник І., Огородник В. Історія філософської думки в Україні / І. В. Огородник, В. В. Огородник [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/19991130/filosofiya/istoriya_filosofskoyi_dumki_v_ukrayin