Ліщиніна Аліна ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИСКУРС У ВОЄННОМУ НОНФІКШИНІ: ПОЕТИКА ПАМ'ЯТІ ТА ЛЮБОВІ У ЗБІРЦІ "ТИ НЕ ОДНА. КОХАНІ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ. іСТОРІЇ ВІЙНИ ТА ЛЮБОВІ"

Ліщиніна А. О.

аспірантка 3 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Стадніченко О.О., к. філол. н., професор

 

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИСКУРС У ВОЄННОМУ НОНФІКШИНІ: ПОЕТИКА ПАМ'ЯТІ ТА ЛЮБОВІ У ЗБІРЦІ "ТИ НЕ ОДНА. КОХАНІ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ. іСТОРІЇ ВІЙНИ ТА ЛЮБОВІ"

Воєнний нонфікшн є унікальним явищем сучасної української літератури, в якому документальна точність поєднується з емоційною глибиною. Це література, що фіксує не лише події, а й способи їх переживання, роблячи травму текстуальною, а пам’ять – наративною. У цьому контексті збірка «Ти не одна», укладена Анною Гудзь, стає книгою, яка втілює поетику свідчення, побудовану на голосах жінок, що втратили своїх чоловіків, наречених, синів.

Тема пам’яті та любові в книзі постає не просто як мотив, а як структура тексту – як спосіб опрацювання втрати через слово. Поетика цієї книги ґрунтується на кількох ключових компонентах: фрагментарності як художньому відбитку розірваності життя, діалогічності як форми комунікації між живими та мертвими, метафориці любові як способу переживання відсутності. Ці риси твору дозволяють розглядати його не лише як документ, а як літературний феномен, що формує новий тип воєнного письма.

Нонфікшн «Ти не одна» має структурну особливість: книга складається з окремих історій, що розгортаються у вигляді спогадів, фрагментів діалогів, листів чи навіть мовчання. Така фрагментарність не є випадковою – вона віддзеркалює саму природу травматичного досвіду, про який писала Шошана Фельман у контексті «свідчення» як способу говоріння про біль.

Ця фрагментарність найяскравіше проявляється у спогадах Юлії Корпан, яка після загибелі чоловіка продовжує жити їхніми спільними планами: «Живу тим, щоб утілити ті плани, які ми будували, а ще будую нові, щоб не втратити сенс життя» [2, с.182]

Розірваність планів, неможливість завершити спільні мрії – все це передається через уривчастість висловлювання, що є характерним для травматичної наративної структури. Пам’ять тут існує не як цілісний потік, а як окремі уламки, які героїні намагаються зібрати, повертаючи життя хоча б у тексті.

Окремим елементом поетики книги є її діалогічність – більшість розповідей мають структуру внутрішньої або уявної розмови з тими, кого вже немає. Це створює ефект текстуального зв’язку між живими та мертвими, подібний до того, що описує Поль Рікер у концепції «наративної пам’яті».

Наприклад, Марина Верхогляд говорить про чоловіка, використовуючи теперішній час: «Я не можу говорити про нього в минулому часі. Навіть коли викладають списки полонених – я досі шукаю його прізвище» [2, с.251]. Цей прийом – використання теперішнього часу для розповіді про загиблого – є характерним для текстів, що працюють із травмою. Він показує, що втрата не сприймається як остаточна, а пам’ять перетворюється на простір діалогу.

У цьому ж ключі можна розглянути й символічний жест Юлії, яка приносить квіти на могилу чоловіка: «Сашо, це ти мав дарувати мені квіти, але зараз найгарніші букети несу тобі я» [2, с.184]. Це не просто дія – це спроба продовжити діалог, у якому мова тіла (принесення квітів) доповнює мовчазне звернення до загиблого. Діалогічність тут є не тільки наративним прийомом, а й способом виживання, оскільки жінки, говорячи про своїх чоловіків, тим самим утримують їх у житті.

Якщо пам’ять у книзі постає у формі діалогу, то любов є основним способом переживання відсутності. Головна концептуальна парадигма тексту полягає в тому, що любов триває навіть після смерті. Ольга, яка після втрати чоловіка стає волонтеркою, формулює цей принцип так: «Мене мотивує бажання продовжувати спільні справи заради країни, яку Тарас хотів би бачити в боротьбі, а не в траурі» ([2, с.74]). Любов тут стає не сентиментальною категорією, а активною силою, що рухає людину вперед. Ця ідея перегукується з концепцією Габріеля Марселя про «екзистенційну любов», яка не обмежується фізичною присутністю, а існує як зв’язок, що виходить за межі смерті.

Це підтверджує й інша героїня, яка відмовляється показувати свої сльози на людях: «Я виживу і вистою! Я буду гідна його пам’яті, гідна його подвигу! І більше ніхто – НІХТО! – не побачить моїх сліз» [2, с.217] Тут любов трансформується в силу волі, у мовчазний спротив, що є частиною екзистенційного вибору.

Поетика збірки «Ти не одна» вибудовується на декількох важливих елементах: фрагментарності як відбитку травматичного досвіду, діалогічності як способу продовження стосунків із загиблими, любові як метафорі присутності. Вона не просто фіксує досвід втрати – вона працює з ним, створюючи текстуальний простір, у якому біль трансформується у пам’ять, а пам’ять – у дію.

Ця книга є не лише збіркою історій, а й експериментом із тим, як слово може утримувати те, що зникло. Через особливу наративну структуру вона формує новий тип воєнного письма, у якому голоси втрат не лише звучать, а й конструюють спосіб переживання війни, дозволяють осмислити, як текст може стати способом пам’яті.

 Література

1.    Ассман А. Пам’ять міста // Питання літературознавства, 2015. Вип. 92. с. 7-25.

2.   Гудзь А. Ти не одна. Кохані Героїв України. Історії війни та любові / А. Гудзь. – Київ: Білка, 2023. – 288 с.

3.    Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: есеї. Київ: Грані-Т, 2012. 548 с

4.    Пухонська О. Літературний вимір пам’яті. Київ: Академвидав, 2018. 304 с