Павлова Анастасія СПЕЦИФІКА АВТОРСЬКОЇ ПАРАДИГМИ ОБРАЗУ НАЦІОНАЛЬНОГО ЛІДЕРА У РОМАНІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ»

 

Павлова А.

студентка магістратури 1 курсу

Криворізький державний педагогічний університет

Наук. кер.: Ковпік С. І., д. філол. наук, професор

 

СПЕЦИФІКА АВТОРСЬКОЇ ПАРАДИГМИ ОБРАЗУ НАЦІОНАЛЬНОГО ЛІДЕРА У РОМАНІ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО «ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ»

 

Під авторською парадигмою образу національного лідера розуміємо сукупність поглядів письменника щодо дій, вчинків персонажа, які презентують концептуальне бачення, розуміння та ставлення самого автора до зображуваної постаті у творі на історичну тему. Для вивчення авторської парадигми аналітично осмислюємо принцип сюжетотворення, виявляємо особливості компонування важливих подій, які розкривають сутність характеру персонажа. Визначаємо специфіку авторських коментарів щодо дій, вчинків, поведінки персонажа. Враховуємо авторські роздуми, відступи та оцінки.

Нам імпонує думка учених О. Сліпушко та О. Щелкунової щодо того, як важливо дослідити особливості авторського трактування образу персонажа у творі художньої література на історичну тему [3]. Дослідження авторської парадигми образу дозволяє визначити ставлення автора до зображуваного.

М. Наєнка стверджував: «Виговський як ідея імпонував Нечуєві-Левицькому через те, що в ньому колоритно поєднались суто чуттєва людська сфера і природний потяг людини до найвищої цінності буття – волі. Поєднання це у Виговського існувало, проте, не без конфліктності, не без перехльостів і надсад, що є дуже «вигідним» для побудови захоплюючого художнього твору. Іван Нечуй-Левицький таким його й витворив…» [1, с.189].

Потужною складовою роману є психологічні роздуми головного персонажа роману, які уповільнюють розвиток сюжету. З огляду на це, М. Наєнко, зазначив: «Мені здається, що цей твір ще й монологічний: все, що пов’язане в ньому з Виговським, звучить як монолог самого Нечуя-Левицького. До такого дискурсу письменник у кінці твору так призвичаївся, що вдався навіть до публіцистичних пояснень-виправдань: Виговський впав, бо його політика була регресивна, не національна, аристократична... А в Україні, мовляв, народ простий і темний, його лякало саме уявлення про з’яву якихось аристократів, привілейованих верств, що забарвлені ще й набридлим за кілька століть польським шляхетством... Не письменницька це справа – давати оцінки, підводити підсумки та ін.» [1, с.193-194].

І. Нечуй-Левицький прагнув акцентувати увагу реципієнта на трагічності особистості. Письменник не вдавався до всіх історичних тонкощів, бо його, насамперед, цікавила трагічна постать Івана Виговського, процес формування його лідерських якостей.

Упродовж розвитку сюжету роману, автор постійно висловлював свої симпатії та прихильність до гетьмана Івана Виговського: «Неспокiйне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Iвана Виговського, доброго, щирого патрiота, тонкого полiтика, оборонця прав України, чоловiка великого розуму та європейської просвiти» [2, с.312].

Характер гетьмана розкривається через форми внутрішніх монологів, роздумів, а також систему самозапитань. Усі вони свідчать про те, що гетьману було не просто обирати майбутню стратегію розвитку України та й часи були непрості. Україна, по суті, перебувала між двох сил, одна, з яких (московія) для гетьмана була огидна. Ще будучи генеральним писарем, Іван Виговський добре усвідомив підступну сутність росіян. Він відверто демонстрував своє зневажливе ставлення до них. Так, розповідаючи братові про обід у митрополита київського, на якому були присутні московські бояри, він відзначив, що вони пузаті, нахабні й огидні.

І. Нечуй-Левицький наводить низку історичних фактів, які засвідчують підступність, підлість московії. Підступний Віденський трактат дуже швидко розкрив очі Богдану Хмельницькому щодо дій росії, яка вкотре зрадила принципи міжнародної дипломатії: «Нема й не буде нам пiдмоги вiд Москви. Україна була як чайка в степу, що вивела дiток при дорозi. Я мусив вiддати Україну царевi, бо не було де дiтись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь i божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний! [2, с.99].

У цій ситуації письменник цілком логічно переакцентовує увагу з реакції Богдана Хмельницького на внутрішні роздуми Івана Виговського: «А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Українi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її iнтереси, а не вигоди України» [2, с.100]. А система самозапитань Івана Виговського засвідчила його занепокоєння долею України: «Що то станеться тепер з Україною? Де їй дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацької кровi! А скiльки ще доведеться її пролити!" - снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався» [2, с.101]. Він ще писарем почав замислюватися над тим, як Україні вибратися з лабет московії.  Іван Виговський розважливо обмірковував позиції Польщі, росії та Швеції щодо Версальського трактату, знаходив різні аргументи на користь України.

Отже, І. Нечуй-Левицький презентував довготривалий процес формування стійкої системи поглядів Івана Виговського щодо політичної стратегії України. Проте, і цього письменник не приховує, гетьману не вистачило масштабності мислення у питаннях дипломатії.

Література

1.               Наєнко М. Польські мотиви в українському реалізмі (Іван Нечуй-Левицький: Причепа та Гетьман Іван Виговський). URL: https://surl.li/avpvyh (дата звернення - 01.02.2025 р.).

2.               Нечуй-Левицький Іван. Гетьман Іван Виговський: роман. Київ, 1991. 511с.

3.               Сліпушко О. Історичні ремінісценції козацьких літописів у романі І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Виговський». Літературознавчі студії. 2019. Вип.57. С. 151-161.