Овсяницька Ганна ОБРАЗИ ЛЮБОВІ В ПОЕЗІЯХ ВІЙСЬКОВИХ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ Я. ЧОРНОГУЗ Й А. ДРОНЯ)

 

Овсяницька Г. В.

аспірант

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Курилова Ю. Р., к. філол. н., доцент

 

ОБРАЗИ ЛЮБОВІ В ПОЕЗІЯХ ВІЙСЬКОВИХ

(НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ Я. ЧОРНОГУЗ Й А. ДРОНЯ)

 

Бо ця Любов,

що як тупі ножі,

гірка Любов,

яка стає твоєю,

тримається на тих,

хто на межі.

І тих,

хто за межею

[1, с. 11]

Новий підхід до осмислення теми любові в українській літературі періоду російсько-української війни привносить поезія, написана військовими. Прикметним є те, що вона в цих творах набуває екзистенційних, лімінальних значень. Як слушно зауважила Я. Чорногуз, «в естетиці нашого нового кіно та літератури з’явилися дві фундаментальні нові речі – гуманізм, що свідчить про красу та силу вибору людини в складних випробуваннях доби та особистого важкого життя, причому він повертає свою оптику не лише на сучасність, але на минулі десятиліття 1980- х, 1990-х років, що асоціюються в українців з убогістю, «трешем 90-х», але історії неоекзистенціалістського українського мистецтва показують, що там було далеко не лише це» [4]. Авторка також зазначає, що в українському мистецтві екзистенціалізм – це насамперед «філософія, стиль та естетика любові до людини в часи на межі» [4].

Сучасна українська поезія військових транслює та по-своєму обґрунтовує метанаратив, повторюваний циклічно в культурі, й особливо – в літературі ХХ століття, що війна – це передовсім про втрати, горе, біль, руйнування, але й також – про красу людських почуттів, про вибір залишатися людиною, про можливість, на прикладі свого життя, утвердити цінності, які сповідуєш, про інтенцію оберігати тих, кого любиш. Як зазначав А. Дронь у післямові до своєї поетичної збірки: «Якщо й варто писати щось під час війни, то не про війну, а про людей. Бо визначальним є не те, що з нами сталася війна, а те, що вона сталася з нами. Коли росіяни напали, ми прийняли бій, ми дали відпір. Боїмося і переборюємо страх. Хоронимо й плачем. Любимо й обіймаєм. Сюди прийшло саме втілення жаху. Але ми були тут. Тут були ми. І нікуди ми звідси не підем» [1, с. 106].

Особливість, притаманна цьому метанаративу суто в українському випадку, стосується насамперед деколоніальних інтенцій: сучасна українська культура, яка є культурою постколоніальною, змушена знову утверджувати своє право на існування, боротися із проявами внутрішньої культурної експансії, яку росія продовжувала поширювати в українському просторі й після здобуття Україною незалежності.

В українському літературознавстві дослідники, що згадували у своїх розвідках доробок Я. Чорногуз (Т. Бикова, Н. Гаврилюк, Ю. Курилова, М. Мошноріз, М. Пилинський, М. Яновська) та А. Дроня (О. Романенко) переважно зверталися до репрезентації в їхніх творах мотивів війни, вибору, свободи і пам’яті. На нашу думку, поряд із дослідженням вже названих екзистенціалів, що складають основу нашого світорозуміння як спільноти, на увагу заслуговує також репрезентація екзистенціалу любові, проявленого в авторських художніх образах та образосистемах.

Актуальність розвідки зумовлена необхідністю продемонструвати, що українська поезія періоду російсько-української війни свідчить про біль любові так само, як і про біль втрати.

Мета розвідки – простежити особливості способів репрезентації образів любові в поезіях Я. Чорногуз та А. Дроня.

Методологічний апарат дослідження складається з таких методів як компаративний, інтертекстуальний, герменевтичний, міфопоетичний.

Культура війни по-своєму сприймає й розвиває тему любові в художніх творах. Особливо це простежується в способах репрезентації тематично-ціннісних особливостей почуття любові та почуття обов’язку. Як писав В. Єрмоленко, «в культурі честі на тебе дивляться всі, й ти маєш дістати увагу і схвалення від усіх. У культурі любові та інтимності на тебе дивиться лиш один/одна, і ти маєш здобути увагу тільки одного/однієї. Культура інтимності, яка народжується в ХІХ й ще більше – в ХХ столітті, вперше в історії людства робить «одного» важливішим за «всіх». У вічній битві між честю та коханням кохання нарешті перемагає» [2, с. 370]. 

В українській поезії військових чи не найтонше це відчула Я. Чорногуз, як от, у творі «[монастир]»: «бо людства ніхто ніколи не бачив // всі бачили тільки людину яку любили» [5, с. 50], або ж у творі «[земля Афродіти]», де образ любові набуває, з одного боку, антропоморфних ознак, і порівнюється з образом земної жінки, «якої торік не стало» [5, с.  98], але з іншого боку – підноситься, сакралізується в тому розумінні, що змушує ліричну героїню дивитися вглиб своєї людської суті, попри внутрішнє бажання бути поряд з іншою людиною і любити: «Очі хочуть зустрічатися з іншими очима, але // приходить Афродіта боліт і змушує очі // зустрічатися з серцем» [5, с. 98].

Прикметним є і те, що внутрішня потреба любові для ліричної героїні корелює з потребою дивитися вглиб себе, пізнаючи іншого через себе, себе через іншого, – любов для ліричної героїні є тим, що наділяє людську особистість значеннями, які стають явними через призму страху втрати й болю втрати: «Ми все чекаємо поки в нас вистрілять // аби любов стала видима…» [5, с. 26].

Образ любові в рядках твору «[земля Афродіти]» набуває географічно-просторових рис, бо землею Афродіти мислиться насамперед Україна, тому можна припустити, що в цих рядках образ богині кохання набуває також метонімічних ознак спільноти, здатної на захист найдорожчого і найдорожчих, – спільноти воїнів, здатних проявляти любов через дію: «Головне – не забути // що врешті-решт // в самому кінці обирають її» [5, с. 97].

Образосфера любові в цьому вірші переплітається з образосферою екзистенціалу смерті: образ туману в германо-скандинавській міфології пов’язується з простором потойбіччя [3, с. 244], а слухово-тактильний образ дихання в цих рядках так само може мислитися через значення протиставлення живого/неживого, зокрема, мотив втрати подиху в цих рядках означає символічне вмирання живого разом з полеглим через ваготу переживання болю втрати: «Афродіта дихає через землю // і видихає туманом, з якого не всі повертаються. Цариця моря й боліт. І здається, що це єдиний їхній талант – цих людей // біля моря і степу, – кохати. Втрачаючи подих // від викопування кісток померлих» [5, с. 98].

Можна припустити, що в цих рядках простежується відгомін авторської концепції «післяжиття», яка не лише обґрунтовується Я. Чорногуз в її есеї («воєнний час, нав’язаний нам російською окупацією, та його випробування – вирішили за нас, заглибивши наше мистецтво й особливо літературу в зображення та дослідження життя на межі, життя з очікуванням, пережиттям втрати, а також життя після втрати» [4]), але й проявляється в її віршах: «всі імена справжні всі втрати невигадані // брехня з’являється із забуття // світ став чесним коли назвав усі імена // світ став чесним коли всі хто загинули // і всі хто втратили // стали жити післяжиттям» [5, с. 48], або ж: «я думала що біль стоптується // як черевики // але біль живе на небі // і бачить тебе крізь оптику завжди» [5, с. 44].

Прикметним є те, що астронім «Земля Афродіти» в поезії Я. Чорногуз переосмислюється й набуває абсолютно нових значень, адже первинно це лексичне словосполучення позначає назву височини на Венері.

Твір завершується такими рядками: «Афродітине кизилове серце у банці // таке  моторошне та зрозуміле. // Головне  ̶  не забути, що це вона // перемогла у битві. // Що наприкінці завжди обирають її. Головне – не забути, що вона збирається знову // вигравати війну» [5, с. 98.].

У поезії А. Дроня «Перше до Коринтян» образ любові так само, як і в поезіях Я. Чорногуз, персоніфікується. Але якщо Я. Чорногуз наділяє згаданий образ індивідуально-авторською символікою, пов’язаною з культурою Античності, і яка набула специфічних значень в період Ренесансу, почавшись асоціюватися з гуманізмом, то А. Дронь моделює персоніфікований образ любові через художні принципи, притаманні християнському світогляду – автор ніби мислить усталеними в християнській культурі образами-архетипами й продовжує у своїй творчості алегоричну традицію, притаманну релігійним текстам.

Якщо в Святому Письмі через алегоричний образ любові мислиться образ Христа, то в поезії А. Дроня через образ любові втілюється збірний синекдохічний образ воїнів, які захищають країну й тих, хто їм дорогий: «Любов риє окопи і живе в них, // і гризе у них лід із розрізаної пляшки, // коли хоче пити у мінус двадцять. // Любов виходить на бойові чергування, // піднімається на позиції // з грижами, з температурами, із простатитами, // із контузіями, з астмами і алергіями, // з високою імовірністю // не повернутися, // з думками про когось // найважливішого» [1, с. 101]. У цьому випадку можна говорити про кореляцію образів Христа й образів воїнів – спільним для них є жертовність з інтенцією врятувати від смерті тих, кого любиш. Також у цих рядках образи холоду й хвороб також можуть корелюватися з образами страждань на Хресній дорозі.

Автор залучає в саму структуру вірша біблійний текст, а саме – уривки Першого послання апостола Павла до Коринтян. Натяк на первинний текст міститься вже в заголовку твору. Вірш починається прямими цитатами з апостольського послання: «Любов довготерпить, любов милосердствує, // не заздрить, любов не величається» [1-ше Павла до Коринтян, 13:4; 1, с. 101] – і далі вже маємо розгортання алегоричного образу любові через внесення в структуру твору сюжетних елементів, розбудованих довкола художніх деталей, наділених конотаціями тілесного – зокрема, через таку образосферу в рядках твору акцентується внутрішня духовна сила і витримка воїна, попри його фізичну крихкість: «любов боїться тваринним страхом, // але продовжує йти, // любов могла б здатися, залишити все, // але продовжує йти. // А інколи в любові прострелені ноги, // або в ногах у любові осколки, // і ноги її стискають турнікети, // або ніг у любові більше немає. // Тоді любов несуть її друзі» [1, с. 101]. Зокрема, образ «друзів любові» є так само персоніфікованим втіленням того самого образу любові, і тому можна припустити, що у вірші А. Дроня цей образ наділений ознаками трансгресії і трансцендентності.

Далі знову маємо цитатну інкрустацію вірша словами з «Першого послання…» про те, що любов «все зносить, вірить у все, сподівається всього, все терпить!» [1-ше Павла до Коринтян, 13:7; 1, с. 101] – і так само автор знову свідчить про те, що «любов розрізняє на слух // виходи градів, прильоти мін і рух танків. // Очі любові болять, // коли довго дивиться в тепловізор. // Прокидається любов уночі, // коли миші в бліндажі заповзають // під її бушлат. // Інколи любов // довго блює у посадці після важкого бою.// А інколи // любов закриває очі друзям своїм. // І загортає їх в спальники // і виносить» [1, с. 101], і так само в цих рядках домінують образи, пов’язані з мотивікою Хресної дороги воїна.

Завершується твір рядками, що є так само поєднанням тексту послання й авторського тексту. Прикметним є те, що в наступних рядках образ любові може асоціюватися з образом кола, що символізує досконалість (можна порівняти з образом німба), вічність і неперервність – адже любов здатна долати межі, переходячи живим: «ніколи любов не перестає! // Хоч пророцтва й існують, та припиняться, // хоч мови існують, замовкнуть, // хоч існує знання, та скасується [1-ше Павла до Коринтян, 13:8; 1, c. 102]. Бо інколи закінчується обстріл, // і любові закривають очі, // і друзі загортають її в спальники, // і виносять. // І тоді вона // переходить живим» [1, с. 102].

Отже, у поезіях Я. Чорногуз та А. Дроня авторські способи репрезентації образів любові простежуються через призми екзистенційно-філософської та християнсько-релігійної світоглядної парадигматики, що притаманні загалом художньому мисленню та світорозумінню авторів. Якщо Я. Чорногуз оперує образосферою античної культури, що асоціюється з гуманізмом, і відтворюється в подальших культурних епохах, то А. Дронь – біблійними образами і сюжетами. З образами любові у творах Я. Чорногуз та А. Дроня пов’язані насамперед образи військових, які захищають країну і тих, хто їм дорогий.

Сучасна поезія російсько-української війни свідчить про особливий спосіб синергії почуття любові з почуттям обов’язку – про те, що одне виникає з іншого, оберігає інше, і без іншого не може існувати.

Література

1. Дронь А. Тут були ми. Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. 110 с.

2. Єрмоленко В. Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі. Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. 496 с.

3. Старша Едда: епос; з давньоісландськ. пер. В. Кривоніс. Київ: Видавництво Жупанського, 496 с.

4. Чорногуз Я. Філософія «післяжиття». Ярина Чорногуз про неоекзистенціалізм в українській літературі. Читомо. Дата публікації: 18.10.2024. URL: surl.li/eppaqa (дата звернення: 27.01.2025).

5. Чорногуз Я. [dasein: оборона присутності]. Київ: Віхола, 2023. 128 с.