Чібісов Радислав ХРОНОТОП УТЕЧІ В АВТОБІОГРАФІЧНІЙ ХРОНІЦІ В’ЯЗНЯ РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ

 

Чібісов Р. В.

студент магістратури

  Львівський національний університет імені Івана Франка

                                      Наук. кер.: Челецька М. М., к. філол. н., доцент

ХРОНОТОП УТЕЧІ В АВТОБІОГРАФІЧНІЙ ХРОНІЦІ В’ЯЗНЯ РАДЯНСЬКИХ ТАБОРІВ

Кривава система радянських таборів, в’язниць і колоній була жорстоким методом тоталітарного режиму у війні з українськими патріотами. Проте навіть в умовах щоденного насильства й страждань наші герої знаходили сили для опору: об’єднувалися заради захисту власних прав, бунтували, організовували мистецькі колективи, намагалися повернутися на Батьківщину.

Глибоко особистісну історію спроби втечі з мережі радянських таборів відображено в автобіографічній «Хроніці життя політичного в’язня №2А 424» Левка Довговича – українського хорового диригента й культурно-освітнього діяча Словаччини, який у чотирнадцятирічному віці став в’язнем «сталінських курортів» через патріотичну діяльність і протести проти політики «вождя народів». Тому мета нашого дослідження – визначити головні структурні особливості хронотопу втечі у творі Л. Довговича.

Згідно з визначенням літературознавиці Нонни Копистянської, хронотоп – це «суттєвий взаємозв’язок часових і просторових  зв’язків,  які художньо  засвоєні  в  літературі» [3, с. 53]. У хроніці Л. Довговича хронотоп утечі складається з двох макрочастин: опису підготовки підлітка до звільнення (внутрішнього переживання, уявного моделювання майбутньої доленосної події) та експресивної розповіді про саму відчайдушну спробу втечі (зображення не уявного, а справжнього вчинку).  

Автор застосовує пряму антиципацію (архітектонічний засіб, своєрідний мистецький завдаток, коротку підказку, що має статися у творі далі [2, с. 77]), відверто каже про свій намір утекти ще на початку розповіді, коли вперше бачить стіни ув’язнення: «Отче Іване, чи є хоч мінімальна можливість утечі з таборів? Я спробую втекти» [1, с. 89]. Мудрі застереження старшого й досвідченішого в’язня не впливають на міцність прагнення Левка визволитися за будь-яку ціну.

Митець не приховує від читача плану звільнення: «І зродилася думка – попробувати викопати підкоп» [1, с. 214]. Політичний в’язень сподівався знайти прихисток у Фінляндії, і у творі відображено, як глобально внутрішній простір наївної уяви сміливого підлітка відрізняється від суворої радянської реальности. Наприклад, юний Левко щиро вірить, що йому під силу самостійно подолати 500 кілометрів до кордонів Фінляндії та перехитрити ворожу політичну систему. Однак прагнення майбутнього музиканта до свободи перегукується з генетично негативним ставленням українського народу до образу в’язниці, адже навіть у нашому фольклорі мотив боротьби за волю є одним із найважливіших і найвідоміших (думи «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів із города Азова», «Плач невольника»; пісні про козацьких полководців, легенди про Довбуша й Карма(е)люка тощо).

Копаючи лазівку, майбутній музикант і громадський діяч страждає від моторошних образів у своїй уяві, панічно боїться інших людей, оскільки знає, що вони можуть здогадатися про його таємний задум: «Уже бачив перед собою єхидне, зловтішне обличчя оперуповноваженого» [1, с. 222]. Використовуючи антиципацію-застереження як елемент хронотопу [2, с. 84], Л. Довгович попереджає читача про сумні перспективи запланованої втечі за допомогою натяків або відвертих сумнівів: «Роза [учителька, яка дізналася про намір підлітка] подивилася на мене з недовір’ям і покрутила головою, ніби казала: “Хлопче, хлопче, який ти наївний!”» [1, с. 222].

Зауважимо, що зовнішній хронотоп утечі в авторській хроніці корелює з феноменом своїх персонажів у чужому просторі – справжніми людьми, які намагаються врятувати стражденну особистість у світі зла [3, с. 320]. До таких персонажів належать сирота Анатолій, який допомагає Левкові зробити підкоп, та дядько Софрон, який перевозить хлопця човном до Молотовська (щоб випередити переслідувачів).

Коли митець описує власне намагання непомітно вилізти з «рятівного тунелю», то згадує свій тривожний стан: «Ціле тіло дрижало від нервового напруження» [1, с. 228]. Але загалом початок розповіді про спробу втечі нагадує сновидіння, коли в’язневі сняться прекрасні краї: «Я вільний, навколо мене нема ані колючих дротів, ані «кумів», ані харківських «типів»! Є прекрасна зелена тайга – мій охоронець від непрошених очей». [1, с. 230].

Під час реконструювання карти власної втечі Л. Довгович із фотографічною точністю відтворює географію місцевості. Струмок, річка Онега, Онезька затока, горбок, долина, ялинка, глибина тайги, терен у лісі тощо у свідомості автора є не просто природними об’єктами, а знаками, пов’язаними з його надіями, страхами, можливостями заховатися від ворога, дороговказами. Читач легко зауважує надзвичайну напруженість юного втікача-героя, оскільки пам’ять автора зберегла навіть цифри (відстані й час): «Приблизно по двадцяти метрах струмок зникає під землею» [1, c. 233] або «Середа 16 липня 1952 року стала для мене фатальною» [1, с. 230].

Л. Довгович відчував екзистенційну самотність, бо навколо були вороги й байдужа природа чужого краю. Тому він просить допомоги в Бога – християнська віра стає єдиним ресурсом психологічної стійкости хлопця: «Хлопче, утікай, поки сил вистарчить, якнайдалі в тайгу і молися Господу Богу, щоб тебе минула лиха година» [1, с. 232].

Автор, син священника, пише про відчуття та емоції людини, що прагне врятуватися від влади сатани, адже СРСР боровся з християнством, розуміючи  значення віри для національної свідомости українців. Саме тому у внутрішньому монолозі втікача триває імпульсивна боротьба відчаю і надії. Автор кілька разів зустрічає військових, які потенційно є його смертельними ворогами, і, хоча ті не впізнають підлітка, інколи переживає моменти зневіри: «Я вже був переконаний, що моєму мандруванню настав кінець» [1, с. 231].

Л. Довгович застосовує прийом потоку свідомости, демонструючи хаотичне переплетення власних почуттів і думок під час утечі: «Левку, куди дінешся, уже нікуди не втікай, ледве стоїш на ногах… Ні, ні! Утікай, куди ближче!» [1, с. 232]. З одного боку, герой твору усвідомлює те, що дивом зміг вирватися за межі ув’язнення, з іншого, проте, розуміє тимчасовість, ілюзорність успіху: «А що, коли не знайдуть мене? Надія помирає останньою. Аж усміхнувся. Був переконаний, що такого чуда не станеться» [1, с. 233].

Справді, спроба втечі завершилася невдачею: підлітка спіймали, покарали, пізніше засудили ще на десять додаткових років позбавлення волі. І для автора, і для читача є очевидним факт, що недосвідчений хлопець не міг самостійно втекти від радянських спецслужб, проте відображення спроби порятунку має велике символічне значення в автобіографічній хроніці.

Отже, розкриваючи перед читачем хронотоп утечі, автор застосовує антиципацію, потік свідомости, феномен своїх персонажів у чужому просторі, постійно аналізує власний внутрішній стан, максимально детально реконструює карту місцевости, але найцікавішим мистецьким засобом у творі є протиставлення внутрішнього світу молодої людини, де живе прагнення свободи, і зовнішнього, де часто панують несправедливість і жорстокість.

Л. Довгович переконує нас, що ворогу ніколи не можна підкорятися, необхідно шукати можливість для порятунку – навіть тоді, коли надія вмирає, а голос розуму каже, що все марно. Сьогодні, коли Україна знову бореться з російськими загарбниками, літературна спадщина людей, які витримали насильство ГУЛАГу, допомагає нам шукати й знаходити внутрішні ресурси незламности. Спогади наших героїчних предків є живим підручником складної, але величної української історії, без знання якої ми не побудуємо щасливого майбутнього.

 

Література

1.       Довгович Л. Хроніка життя політичного в’язня №2А 424. Ужгорож : Карпати, 2016. 520 с.

2.       Качуровський І. Антиципація як архітектонічний засіб // Качуровський І. Генерика і архітектоніка. Кн. ІІ. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008.  С. 77–86.

3.       Копистянська Н. Час і простір у мистецтві слова : монографія. Львів : ПАІС, 2012. 344 с.