Прощенко Вероніка ЛІТЕРАТУРНІ ЗАПИСКИ: ЖАНРОВИЙ ПРОТОТИП І ЙОГО РІЗНОВИДИ

 

Прощенко В. А.

студентка 2 курсу

Львівський національний університет імені Івана Франка

Наук. кер.: Будний В. В., к. філол. н., доцент

 

ЛІТЕРАТУРНІ ЗАПИСКИ:
ЖАНРОВИЙ ПРОТОТИП І ЙОГО РІЗНОВИДИ

 

Як жанр епічної прози записки стилістично імітують особисті щоденникові або мемуарні нотатки фікційного автора. За наративною формою вони є коротким першоособовим викладом плину подій, їхніх коментарів та роздумів. Генологічну серцевину записок становлять упізнавані жанрові риси, успадковані від документального прототипу, як от фактографічність (покликання на вигадані чи реальні події, дати, імена для створення ілюзії реальності), прагматична функція (фіксування інформації задля збереження її від забуття і можливого використання в майбутньому), чернетковий стиль тощо.

Навколо цього жанрового ядра історично розвинувся широкий спектр видозмін, які іноді відходять досить далеко від прототипу, як от оповідання («Записки пройдисвіта» Ю. Винничука), повість («Записки солдата» І. Багмута, «Записки Білого Пташка» Г. Пагутяк), роман («Записки полоненого» О. Кобця, «Записки Кирпатого Мефістофеля» В. Винниченка), поезія в прозі («Записки на зап’ястях» Л. Воронюк) та ін. [див.: 5, 86].

Розгляньмо детальніше особливості творчої реалізації цього жанру на прикладі романів «Записки кирпатого Мефістофеля» (1916) В. Винниченка і «Записки українського самашедшого» (2010) Ліни Костенко. Ці твори, між якими пролягає століття, уявляються двома протилежними полюсами системи жанрових видозмін: один полюс – це риторична модель, у якій авторське означення «записки» має суто умовно-образний характер (як у творі В. Винниченка), а другий полюс – це наративна модель, яка послідовно дотримується стилю нотаток (твір Ліни Костенко).

Між тими полюсами розташовуються численні різновиди, творені способом сполучення основної наративної форми з іншими жанровими формами. Дифузія різножанрових елементів помітна в «Записках українського самашедшого». Цей твір Ліни Костенко має явні ознаки нотаток небайдужого, суспільно заанґажованого сучасника і тому гібридно поєднує наративні форми щоденникових записів, мемуарів, риси роману політичного, іронічно-сатиричного, ґротескного... А ще в поетиці цього твору, який покликається на реальні події сучасного суспільного життя країни, простежуємо елементи публіцистично-документального письма і філософічної рефлексії. Синтетична жанрова форма дає змогу вигаданому наратору не лише описувати факти «з перших вуст», а й переживати та осмислювати їх.

Відмінну ситуацію спостерігаємо в «Записках кирпатого Мефістофеля». Жанрове визначення, що фігурує в заголовку, є умовним, адже відповідної форми викладу не було дотримано у творі. Проте риторично заявлена належність твору до записок у поєднанні з провідною ознакою психологічного роману дає змогу оповідачеві більш відверто говорити про власні внутрішні конфлікти й почування, а також підкреслює імпресіоністичний спосіб документування духовних станів особистості. Фікційність форми записок у романі В. Винниченка проявилася зокрема в послідовному застосуванні теперішнього часу викладу, адже не можна персонажу діяти, розмовляти, переживати і водночас нотувати ті дії, мовлення та емоції.

Спостерігаємо відмінності й у проблематиці творів В. Винниченка та Ліни Костенко. Фіктивний автор «Записок українського самашедшого» наче стоїть разом зі своїм суспільством та епохою перед дзеркалом правди, а монолог оповідача в романі Володимира Винниченка є умовною наративною формою, яка віддзеркалює особистісні морально-етичні колізії.

Проблематика «Записок кирпатого Мефістофеля» зосереджується довкола лише однієї людини та розщеплення її свідомості. За спостереженням дослідників, Яків Михайлюк створює власний образ такої собі «надлюдини», яка мала б бути вищою не просто за своє оточення, а й загалом за норми людської моралі й суспільних цінностей. Він провадить нібито безтурботне життя, виконуючи функцію Мефістофеля-спокусника як для жінок, що впали йому в око, так і для товаришів у скруті: «Як я й сподівався, скидуються очима обоє злякано. Мені цей ляк приємний, значить, їм дуже страшне те, що я пропоную. А хиба не приємно посунути когось на страшне?» [1, 54]. Яків Михайлюк – жива людина, наділена почуттями, яка намагалась стати вище за самого себе, але під тиском власних морально-етичних неврівноваженостей до себе ж і повертається. На підґрунті такої проблематики суворе дотримання щоденникової форми запису не обов’язкове, тому роман швидше нагадує психологізований монолог, занурюючи читача у вир моральних колізій.

Натомість у поетиці роману Ліни Костенко наявні чіткі ознаки записування. Тексту притаманна фрагментарність (адже людина не може нотувати увесь час), інколи новини подаються у формі заголовків-анонсів [2, 108]. Окрім того оповідач сам інколи починає розмірковувати про факт записування й призначення цього тексту: «Я ж не досліджую певні періоди, не інтерпретую фактів, подій. Просто я хочу знати, крізь що проходить людство, крізь що проходжу я» [3, 341]. Оповідач тут є своєрідним «голосом доби»: на його свідомість нашаровуються новини національного і світового простору, негаразди в сім’ї й на роботі. Переповнюючи душу, інформацією сублімується в записи. Звичайний програміст почувається ігнорованим у власній країні, підсвідомо наближаючись до нервового зриву, та при цьому записи демонструють його єдність зі співгромадянами – країна рухається до зриву разом з ним (чи то він разом із країною) [3, 390-391]. Збережена стилістична форма записок допомагає створити ефект щоденника очевидця, а датування і хронологічність викладу історичних подій підсилюють відчуття документальної достовірності роману [2, 107].

Окрім Я-нарації, характерної для обох творів, їм притаманна своєрідна інтимність: і програміст, і Яків Михайлюк не приховують внутрішніх почувань, адже «Записок українського самашедшого», згідно з художньою логікою цього твору, в перспективі не прочитає ніхто, крім найближчих, а монолог Кирпатого Мефістофеля чує лише він сам. Через це оповідачі не шкодують слів ані на дорікання самому собі, ані на невдоволення оточенням. До того ж викладеним думкам властивий неприхований суб’єктивізм, навіть якщо йдеться про лад у державі чи суспільні цінності. Оповідачі часто порівнюють себе з іншими, та все одно читачу доступний лише їхній кут зору.

Розрізнення жанрового прототипу та його видозмін допомагає виявити стильові нюанси в українському епічному мистецтві кінця ХХ – початку ХХІ століть. Скажімо, класичну наративну форму записок продовжив роман Р. Іваничука «Манускрипт з вулиці Руської» (1969), який побудовано як містифікацію середньовічних нотаток львівського міщанина. Натомість відповідних жанрових ознак практично неможливо виявити в романі В. Шевчука «Юнаки з огненної печі (Записки стандартного чоловіка)» (1991) – тут панує стихія розлогих спогадів і роздумів наратора, який занурюється в атмосферу своєї оності, коли він разом з друзями намагався чинити опір тоталітарній радянській системі.

Розкуту форму викладу, можливість швидкого реагування на пережите, необов’язковість регулярного ведення записів відзначила В. Просалова [4] у низці сучасних творів, які, щоправда, неоднакові з погляду стилістики й наратології. Наприклад, на класичну прототипну модель зорієнтовано поетику циклу Лесі Воронюк «Записки на зап’ястях» (2010), який об’єднує різнорозмірні уривки ліризованих записів, забарвлених філософськими роздумами, та оповідання М. Тютюнника «Із вогневих рубежів (записки біженця)» (2016), що побудоване немовби знайдений в електричці зошит із нотатками біженця з Луганщини, датовані липнем 2014 – січнем 2015 року. А от «Записки пройдисвіта» (2000) Ю. Винничука, які мають форму грайливих, сповнених гумором мемуарних оповідок, хоча й відзначаються автобіографічною достовірністю, однак живий і колоритний спосіб репрезентації наближує їх до риторичної жанрової моделі.

Отже, запискам як наративному феномену сучасної української літератури притаманна значна кількість модифікацій, які попри все їхнє розмаїття зберігають самобутні жанрові риси, увиразнюючи зміст творів, надаючи їм мистецької імпресивності та життєвої достовірності.

Література

1. Винниченко В. К. Записки кирпатого Мефістофеля / упоряд. і передм. Віри Агеєвої. Київ: Віхола, 2023. 328 с. (Серія «Неканонічний канон»)

2. Галич О. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко як імітація документального твору. Слово і Час. 2012. № 7. С. 105–110.

3. Костенко Л. Записки українського самашедшого. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. 416 с. (Серія «Перлини сучасної літератури»).

4. Просалова В. Поетика записок: Зі спостережень над творами українських авторів початку ХХІ століття. Актуальні проблеми української літератури і фольклору. 2019. № 27. С. 29–40.

5. Шахова К. Записки як жанровий різновид української прози // Літературний процес: методологія, імена, тенденції. Філологічні науки. 2015. № 6. С. 85–88.