Мельничин Наталія НАУКОВІ ГІПОТЕЗИ ВІДОБРАЖЕННЯ КУЛЬТУ СОНЦЯ У СВІТОГЛЯДІ УКРАЇНЦІВ У ПРАЦЯХ К. СОСЕНКА

 

Мельничин Н. І.

аспірантка

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка

Наук. кер.: Лановик З. Б., д. філол. наук, професор

 

НАУКОВІ ГІПОТЕЗИ ВІДОБРАЖЕННЯ КУЛЬТУ СОНЦЯ У СВІТОГЛЯДІ УКРАЇНЦІВ У ПРАЦЯХ К. СОСЕНКА

 

У світовій міфології велике значення приділялося культу сонця, який відображав уявлення про справедливе божество та упорядковану структуру всесвіту. Серед індоєвропейських народів східні словʼяни вирізнялися як найбільші прихильники цього культу. Першоосновою для прапредків українців був небесний вогонь, який виявлявся через світло сонця, зорі та місяця, і став центральним обʼєктом поклоніння. У фольклорних текстах часто використовувалися різноманітні образи, які його відображають.

Чимало науковців прагнуло осмислити особливості рецепції та функціонування образу сонця у свідомості стародавніх народів. Серед них вагоме місце займає постать українського священнослужителя та науковця кінця ХІХ – початку ХХ століття –  К. Сосенка. Вивчення наукових гіпотез про культ сонця в українській традиції крізь призму осмислення його праць є малодослідженою темою в контексті української етнографічно-фольклорної спадщини. У цьому контексті аналіз його розвідок висвітлює нові глибини в розумінні культу сонця, який постає не лише як природний обʼєкт, а й символічний вияв української самосвідомості та культури. Окрім того, його звʼязок із іншими стародавніми народами свідчить про міжкультурну взаємодію. Відтак важливо розглядати культ сонця як складову частину колективної свідомості, яка впливає на формування цінностей, релігійних переконань та ритуалів давніх культур.

Вивчення особливостей відображення культу сонця на прикладі праць «Пражерело українського реліґійного світогляду» (1923 р.) та «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» (1928 р.) К. Сосенка відкриває широкий спектр можливих його тлумачень та рецепцій, стає ключем до розуміння глибоких звʼязків між природою, культурою та духовністю українського народу.

Варто відзначити, що науковець у своїх напрацюваннях розглядав міфологічний та релігійний світогляд праукраїнців у міжкультурній взаємодії з іншими народами. Значну роль у цьому відіграло те, що після завершення Першої світової війни він під впливом тогочасних тенденцій відвідував іранські студії. Саме вони стали поштовхом до формування відповідного характеру наукових праць дослідника та визначальними у тлумаченні давньоіранської термінології в його працях. Після заглиблень вивчення староіранських впливів з 1922 р. К. Сосенко почав захоплюватися етнологічними досягненнями тогочасної наукової Європи, зокрема дослідженнями представників Віденської культурно-історичної антропологічної школи, очільником якої тоді був В. Шмідт. Саме там К. Сосенко перейняв теорію культурних округів як засадничу у своїх працях. Уже через рік, у 1923 р., йому вдалося вийти на безпосередній звʼязок із професором В. Шмідтом під час релігійно-етнологічного конгресу у Медлінгу біля Відня, де і представив йому свої матеріали з українського фольклору, а саме «Пражерело українського реліґійного світогляду». Отримавши схвалення, К. Сосенко повернувся в Україну та продовжив писати свої праці, використовуючи методи Віденської культурно-історичної школи.

Аналізуючи науковий доробок науковця, простежуємо вияв міжкультурної взаємодії, яку вбачав К. Сосенко у світогляді праукраїнців, зокрема зі староіранцями. У одній із праць він написав, що «світ релігійний українського народу ще нині, при повнім у нього розвитку христіянської релігії і мимо новочасного напору раціоналізму й матеріялізму, стоїть на грунті староіранщини. Народна душа неначе тримається тут свого первісного центрального вогнища, так, як матеріяльний світ свойого ядра» [3, с. 6]. К. Сосенко вважав, що таке явище є закономірним, адже все це безпосередньо повʼязано і з фізичним розвитком людини, з нею воно прохожить весь життєвий шлях і передається через покоління. Тому ця «душа», на погляд вченого, живе у різних народах та племенах, доки вони не загинуть, а опісля «знайдена як напис на людских гробах, відживає, якби ніколи не струпішіле зерно життя. Так само якоюсь незнищимою а все первісною держиться вона в українськім племени… мусів бути той життєвий первень українського роду дійсно якийсь дуже давний і буйний, зі самоозначеним гоном і розмахом, коли так трудно схопити його в нову культуру…» [3, с. 6]. Цими словами К. Сосенко прагнув пояснити, що український народ є давнім, стійким щодо впливу зовнішніх ворогів, адже попри численні спроби загарбників його знищини, він щоразу відроджується.

Досліджуючи первинні звʼязки між старими культурами, вчений дійшов висновку, що в праукраїнців виявляється змішання натуралізму із вірою у Бога, як найвищого Створителя, а це є характерним для староіранської віри. Саме тому, на його погляд, вона (ця віра) перейшла в українську традицію шляхом атавізму, зберігшись навіть попри вплив християнської релігії. Відтак культ сонця та живої природи був основним віруванням давних українців упродовж тисячоліть. Зміст свят природи як у староіранців, так і в українців дуже подібний, а домінантним у них є культивування сонця [3, с. 7].

Найпопулярнійше серед давних українських свят – коляда, припадало на 24 грудня (враховуємо дохристиянський період). Водночас у староіранців приблизно у той же період, 22 грудня, – свято зимового навороту сонця. Для них коляда є даром, жертвою божеству сонця «святочного дарунку». Схожість є в українських містеріях колядок, адже це теж свого роду первісний поклін і жертва божеству світла і животворного тепла, що до народу звертає своє лице. Цей поклін у християнській пероід став повернений до новонародженого дитя Ісуса, який буде рости як Спаситель народу, що подібно як ростиме сила сонця після звороту зимового. К. Сосенко зазначав, що «Він, Спаситель, теж Сонце-Правди й український нарід своїм глибоко фільософійним і поетичним хистом добре розуміє й відчуває ці дві анальогії і не хоче їх розлучувати; жадній з них не хоче з правди ніщо зменшити» [3, с. 8]. Окрім цього, у період Святого та Щедрого вечора староукраїнці запалювали свічки [2, с. 34]. Хоча частково це має християнсько-обрядове значення, але все ж корінням сягає стародавніх основ, культу вогню або сонячного тепла.

Культ сонця настільки важливий був для староукраїнців, що народ взяв собі це божество за патрона в найважливішій життєвій справі – творенні подружжя. Адже усі давні українські обряди приховують у собі сакральну таємницю. К. Сосенко аналізував чимало прикладів таких «прихованих сенсів», які містяться у весільному обряді, одним із них було жертвоприношення курей. Учений вважав, що власне ця традиція прийшла із Вавилону. Перейшла вона в українську культуру разом із іншими релігійними ідеями за посередництвом староіранців, які колись осіли на Придніпровʼї. Аналізуючи праці збирачів українського фольклору, К. Сосенко у своєму дослідженні подав приклад уривку-розвідки Б. Литвинової щодо весільного обряду жертвоприношення курей: «коли молода по весіллю переїзджає з дому своїх батьків до дому свого мужа, бере в ліву руку звʼязану чорну курку, а в праву образ з родинного божника і прийшовши до дому мужа, кидає курку в напрямі домашнього вогнища (печі), де її ловить хто не-будь з рідні молодого а образ кладе побіч мужа, на по-кутю. Курку заколює дружба пером вирваним з її крила, відтак її справляють і кидають у піч як викуп, як жертву: щоби душам померших не робили злі духи на другім світі перешкоди на мості, що провадить на тамтой світ» [1, с. 45]. Такий приклад жертви – чіткий вияв староіранського світобачення та вірування. За розвідками К. Сосенка, інтенція чорної курки називається також жертвою яловиці. Окрім цього, він зазначив, що «жертва курки чисто вавилонського походження, а жертва яловиці – староіранського… хоч у сім весільнім обряді жертва курки віддається домашній ватрі – вогневи, а у вавилонській релігії ця жертва приналежить сонцю, то думаю що її на українськім весіллю дається передовсім сонцеві якому присвячені всі обряди весільні» [3, с. 25]. Така обізнанність науковця у стародавніх культурах сприяло детальному дослідженню особливостей рецепції культу стонця в українській традицій, вияву гіпопотез щодо ґенези його формування у міжкультурній взаємодій з іншими народами, зокрема староіранцями та вавилонянами.

Ці приклади із розвідок К. Сосненка є лише частиною його наукового напрацювання, адже у його доробку є чимало взірців вияву культу сонця та інших небесних світил, явищ природи, рослин, тварин та інших елементів у взаємодії із життям староукраїнців; його гіпотез щодо звʼязку із стародавніми культурами. Усе це в черговий раз підтвердує давність українців як нації із власною картиною світу, світоглядом та культурою.

Література

1.          Литвинова П. Весільні обряди в Чернигівщини. Матеріали до української етнольогiї. Львів, 1900. Т. 3. 128 с.

2.          Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора. Львів. Накладом автора. 1928. 358 с.

3.          Сосенко К. Пражерело українського реліґійного світогляду. Львів: Живі гроби. 1923. 96 с.