Ісаєв Ілля РЕЛІГІЙНІ МОТИВИ В ОПОВІДАННІ Р. НОВАКОВИЧА ПРО ГОЛОДОМОР «СЕРЕД ЯСНОГО НЕБА – ГРІМ»

 

Ісаєв І. Р.

аспірант

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

 

РЕЛІГІЙНІ МОТИВИ В ОПОВІДАННІ Р. НОВАКОВИЧА

ПРО ГОЛОДОМОР «СЕРЕД ЯСНОГО НЕБА – ГРІМ»

 

Тема Голодомору 1932–1933 рр., як і інші злочини Совєтського Союзу в Україні, була табуйованою упродовж усього існування тоталітарної імперії. Заборона говорити існувала не лише на державному, суспільному рівнях, а й приватному, оскільки тяжкі травматичні події призвели до тривалого мовчання жертв геноциду. Будь-яка згадка про злочини режиму призводила до репресій. Лише представники діаспори мали можливість висвітлити страшну правду про Голодомор, однак навіть вони стикалися з численними перешкодами, пов’язаними з комуністичним лобі в інших країнах та інспірованим совєтською владою поглядом на події ХХ століття в Україні. Вільне суспільне артикулювання теми Голодомору в материковій Україні та за її межами стало можливим із початком процесів розпаду СССР, а згодом – здобуттям незалежности 1991 року. Необхідність рефлексії пережитого, його вплив на сучасність та майбутнє, а також на українську тожсамість спонукала інтелектуальні та мистецькі кола до дискусій та художньої інтерпретації минулого, зокрема літературної.

Сучасні українські письменники звертаються до традиційних, використовують новаторські підходи до осмислення історичних подій та доповнюють літературу власним поглядом на проблемні кола й мотиви в контексті теми Голодомору. Одним із провідних є релігійний мотив, який часто використовували як письменники ХХ століття, так і сучасности у творах, присвячених геноциду українців 1932–1933 рр.

Антирелігійна кампанія більшовиків, що провадилася й у роки Голодомору, зокрема «свавільне закриття церков та перетворення їх на різноманітні заклади охорони здоров’я, освіти чи радянської культури першочергово мали на меті зменшити осередки впливу на населення, яке, не дивлячись на атеїстичну кампанію 1920-х рр., все ще залишалося релігійним» [3, с. 148]. Такі дії призвели не лише до захоплення чергової інституції, але й потужного психологічного ефекту, адже православне християнство стало важливою частиною ідентичности для більшости українців того часу. Знищення тожсамости та духовности, примусова колективізація, голод і репресивні заходи породжували зневіру. Незважаючи на те, «мільйони віруючих звикали глибоко приховувати свої релігійні почуття, у жодному разі не афішуючи їх, оскільки протилежне дорівнювало самознищенню» [3, с. 148]. Духовність давала надію на виживання або слугувала полегшенню смерти від голодного виснаження, була певною опорою при втраті рідних і близьких. Окрім цього, як зауважує О. Бойко, «виснажені голодною та холодною зимою люди, попри всі заборони властей, ішли до храмів, сподіваючись отримати хоча б якесь подаяння і спасіння від голодної смерті» [1, с. 220].

В оповіданні сучасного українського письменника, духівника Руслана Новаковича «Серед ясного неба – грім», присвяченому подіям геноциду українського народу, релігійний мотив є центральним. Головний герой твору сільський богомаз Григір Титаренко приймає замовлення на створення ікони від священника зі сусіднього села. Прийшовши в гості до отця Самсонія, Григір бачить ті ж труднощі з харчами, що й в інших селян станом на осінь 1932 року: «Матушка частувала скромно, бо вже тоді люди затягували паски. Із худоби у настоятеля сама корівка лишилася, та ще пес. Активісти в колективізацію все позабирали: і скотину, і сірячину. Не зглянулися на восьмеро душ дітей. Добре, що хоч церкву не зачепили» [4, с. 92]. Як зауважує О. Бойко, «утиски православної церкви і Голодомор ще більше посилювали релігійність людей, адже подолання страшного голоду селяни пов’язували безпосередньо із Божим заступництвом. Віруючі намагалися захищати свої культові споруди та духовенство, подаючи скарги у вищі владні інстанції, продовжували відвідувати церкви» [1, с. 221]. Показовим є епізод, що демонструє ставлення селян до церкви: «Добрі, роботящі, вірні Богові селяни спасли свій Вознесенський храм від закриття. Влада хотіла там комору зробити. То люди зібралися і за день толокою поставили нову комору. Отакі вони, що без Бога – ні до порога!» [4, с. 93]. Цим пояснюється у творі важливість для релігійної громади самої церкви, а згодом і бажання створити нову ікону для порятунку від страшного голоду. Отець просить Григора намалювати образ на заміну тому, який вкрали після Великодня (ймовірно, щоб потім виміняти на їжу).

Написання ікони припадає саме на рік початку Голодомору. Перед Григором постає апокаліптична картина села, яка насправді є передвісником ще страшніших місяців голоду: «Вже давно не чути веселого дитячого сміху на вулиці, гомону молоді на колодках, співу в оселях селян. Не чути й погонича, що вертає череду в село. Осінь надворі, а жодного тобі весілля. Лиха осінь 1932-го, недобра» [4, с. 93]. Виснажений та голодний Титаренко продовжує написання образу, що наражає його на небезпеку, адже представники влади прискіпливіше й нещадніше обшукують помешкання «занадто релігійних» селян. Під час такої акції активісти-комнезамівці («буксири», бо тягли все, що тільки можна») забирають останні харчі чоловіка. Побачивши недомальовану ікону, активіст Йосип Патлатий, неймовірно лютує. Причина гніву стає зрозумілою після згадки Григором матері Йосипа: «Розлючений, що згадали матір, яка до кінця днів співала в церковному хорі і не сприймала атеїстичної пропаганди, Йосип вискочив з хати» [4, с. 94]. У цьому невеличкому фрагменті простежується особливість характеру активіста – ненависть до релігійности, що поєднується з прихованою, давно закладеною матір’ю богобоязністю та нерозривною причетністю до роду, який ганьбить Йосип.

Залишившись без крихти хліба, Григір намагається знайти їжу. Розлиті на долівці фарби, які чоловік тримав для малювання ікони, стають для нього новим харчем: «Для розведення фарб він використовував лляну (олію – І. І.). Вибравши сяк-так уціліле, решту злизував язиком. Олія разом з глиною, якою була підмазана долівка, здалася йому смачною» [4, с. 95]. Ще ненамальований образ, розведені лляною олією фарби, що ним стануть, рятують від голодної смерти не тільки богомаза, але і його похресника-сироту Ванька, який починає жити з хрещеним. Значення віри й праці для іконописця підкреслено в діалозі з хлопчиком:             

« – Дядьку, ви Бога малюєте… Він вам помага?

– Аякже!

– То ви не помрете з голоду?

– Того не знаю… Але з Богом не страшно і помирати…

– А мені дуже страшно…

Григір зупинився, бо Ванько зненацька забіг наперед і простяг руки до майстра.

– Дядьку Грицю, подивіться на мої руки! Я зможу ними малювати? Навчіть, бо… я не хочу вмирати…» [4, с. 96].

Ікона є одним із чільних образів оповідання, вона стає своєрідним хлібом для головного героя і його похресника, власне цей хліб з’явився і на самому зображенні. Коли Григір заслаб, роботою над створенням святого образу став займатися хлопчик: «Десь під Різдво Ванько закінчив образ. У центрі – Христос у червоній туніці, перед ним порожній гріб, а обабіч нього ангели навколішки, теж у червоному. Все зробив, як велів майстер, окрім однієї деталі. Замість хоругви в лівій руці поклав на долоню Христу велику паляницю. Реакція Григора була несподіваною для підмайстер’я: – Гм.. гм… Може, й так хай буде, – задумливо проговорив Григір, розглядаючи дошку з різних ракурсів. – Щоб народився хліб, зернина має бути похована, занурившись у землю… Потім вона відродиться і проросте. А зернина – це ж цілий Всесвіт… Але невластивий для цього сюжету. Хоча… – Тут він задумався. – Хоча знамено теж поза іконописним каноном» [4, с. 98]. Хліб в українській традиції є святим, а на іконі символізує надію на подолання усіх труднощів. Згодом богомаз зі своїм похресником, переживши тяжку зиму, вирушають до отця Самсонія з радісною звісткою – ікону домальовано. Перед ними постає вимерле село і церква, в оточенні мертвих і напівмертвих людей. Ледь живий духівник заповідає ікону саме маленькому хлопчику, який є втіленням майбутнього. Моторошна картина мертвого поселення контрастує з чіпким образом лелек, яких Григір та Ванько бачать навесні.

Голодомор став «способом трансформації релігійної свідомості, її вульгаризації й перепрограмування у відповідності із завданнями віртуального комуністичного будівництва» [2, с. 125], однак автор оповідання підкреслює, що духовність стала однією з опор для виживання під час геноциду й здатна вливати на майбутні покоління.

 

Література

1. Бойко О. Православна церква на Дніпропетровщині в роки Голодомору (1932–1933 рр.). Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження. 2011. Вип. 9. С. 214–222.

2. Ігнатуша О. Разом з народом: церква в умовах голодомору 1932–1933 рр.  Голодомор1932–1933: Запорізький вимір. Запоріжжя : Просвіта, 2008. С. 112–127.

3. Ігнатуша О., Грузова Т. Правові обмеження діяльності релігійних організацій в Україні в умовах Голодомору 1932–1933 рр. Zaporizhzhia Historical Review. 2019. Вип. 1 (53). C. 140–150.

4. Новакович Р. Оповідання: Серед ясного неба – грім. На хмелях. Київ. 2014. № 11/12. С. 91–111.