Ісаєв І. Р. ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ ПОКОЛІНЬ ЯК СКЛАДОВА МОТИВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТИ В РОМАНІ М. МАТІОС «БУКОВА ЗЕМЛЯ»

 

Ісаєв І. Р.

студент 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Костецька Л. О., к. філол. н., доцент

 

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ ПОКОЛІНЬ ЯК СКЛАДОВА МОТИВУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТИ В РОМАНІ М. МАТІОС «БУКОВА ЗЕМЛЯ»

 

Останні десятиріччя у світі помітно активізувався дискурс навколо поняття «пам’ять». Колективна пам’ять, яка характеризується своєю інтеґративною природою, є одним із найбільш досліджуваних концептів у площинах гуманітаристики. В українському культурному просторі досить актуальною темою є тема пам’яти національної (одного з різновидів колективної пам’яті [2, с. 94]), що зумовлено необхідністю переосмислення, осмислення підвалин власної української національної ідентичности. Національна пам’ять – це «усвідомлений і безперервний процес відбору, запам’ятовування, збереження і передачі наступним поколінням уявлень, знань і ціннісних оцінок знакових фактів, подій і постатей історії, які справили помітний вплив на становлення, розвиток і самоідентифікацію нації та складають духовну скарбницю її суспільного досвіду» [3, с. 37–38].

Значна частина українських письменників літератури постколоніяльного періоду намагається заповнити прогалини, спричинені примусовим мовчанням у часи окупації (здебільшого московської, совєтської), або ж прогалини, спричинені недомовленим у свій час (часи панування на теренах України загарбників – імперій, СРСР, Третього Райху) і недостатньо розкритим у сучассі. Одними з найзнаковіших творів, що заповнюють такі прогалини, є «Музей покинутих секретів» О. Забужко, «НепрОсті» Т. Прохаська, «Амадока» С. Андрухович та ін. Такими є й твори М. Матіос – «Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки», а зовсім нещодавно до вищеназваного додався цінний для українського письменства роман з яскраво вираженим мотивом національної пам’яти – «Букова земля».

«Букова земля. Роман-панорама завдовжки у 225 років» – як бачимо, сама назва роману безпосередньо вказує на центральне місце й час розгортання подій у творі. Буковина є основним топосом роману, що дозволяє реалізувати один із важливих компонентів мотиву національної пам’яти – пам’ять місця. Букова земля виступає у творі суб’єктом та носієм спогадів, навколо неї сконцентрований плин життя героїв роману, попри те, що доля переносить персонажів у різні простори. Завдяки своїй панорамній специфіці (розлогий часовий проміжок, велике число персонажів тощо) твір наповнений значною кількістю спогадів. Але центровість місця – буковинського регіону, – «дає змогу не тільки укріпити та підтвердити спогади, що локально в ньому укріплюються, воно також утілює неперервність періодів, які несуть у собі більше пам’яті, ніж сконцентровані в артефактах порівняльні короткочасні спогади індивідів, епох, навіть культур» [1, с. 318]. Важливим у творі є сприйняття місця не через певний предмет як залишок минулого, а саме сприйняття місця «з його таємничим, неспецифічним значенням» [1, с. 319].

У своєму романі М. Матіос втілює образ Буковини  як місце поколінь, яке має «стійкий і довгий зв’язок із сімейною історією» [1, с. 320]. Таких сімейних історій у творі є декілька: насамперед це лінії Берегівчуків, Васильків, Вівчарів та Ваґнерів, але мають важливе значення для розкриття мотиву пам’яти й лінії інших родин, а надто роду Матіосів – предків авторки. А. Ассман у своєму дослідженні погоджується з думкою американського письменника Н. Готорна, який у автобіографічному нарисі розкриває феномен місць поколінь, вказуючи на основну характеристику цього явища: «довгострокове поєднання сім’ї з певним місцем як місцем народження й поховання» [1, с. 320], внаслідок чого створюється глибока спорідненість між локацією та людьми, заснованими на інстинкті. Уродженець буковинського краю Петро Вівчар – один із героїв твору, – милується картиною власного «земного раю» [4, с. 383], що породжує у нього глибокі внутрішні переживання, почування до рідного. Інший краянин Дарій Берегівчук дивується красі Буковини, яка до цього для нього була незвіданою та обмежувалася лише його селищем Сіруком: «Буковина є ще й за Прутом – така велика і така неоднакова, що є у ній не тільки черемошнянські гори, але й величні родючі землі з таким масним ґрунтом, як масло…»             [4, с. 223]. Хоч життя чоловіка сконцентровано в одному невеличкому селищі, та він сприймає весь буковинський регіон як власну землю – ототожнює її з собою. Красою рідного краю Берегівчуку насолоджуватись ніколи, адже круговерть історії несе із собою війну. Внутрішня глибока єдність з рідною землею спонукає Дарія до її захисту від російської армії. Такий внутрішній стимул кличе й інших буковинців братися до зброї, тому утворюється гуцульский батальйон, що є важливим для реалізації мотиву національної пам’яти, адже до М. Матіос тема буковинського легіону (гуцульських стрільців) у літературі не була достатньо репрезентована.

Бачення певного місця новим мешканцем відрізняється від сприйняття його людиною, що у ньому народилася. Побачивши землю вперше, він не може зрозуміти «чіпкість мушлі, притаманну тому, хто оселився тут і живе більше трьох століть, з якою він прив’язується до місця, де поховані його предки»       [1, с. 320]. Таке місце забарвлюється певною магічністю як для його корінного мешканця, так і для нового. На початку оповіді ми бачимо Ваґнерів, які вирушають «у край під назвою Bukovina, де (як казали язикаті урядники, що підбивали бідних і малоземельних баварців і швабів до переселення) риба в потоках сама проситься в руки, а олені з гіллястими рогами визирають мисливців з-поза кожного бука і смереки» [4, с. 50]. Переселенці – тобто ті, хто бачить це місце вперше, – сприймають його оповитим загадками, пов’язаними з щедротами та багатством землі. Їхнє уявлення переплітається з переказами аґентів-урядників з Відня, котрі насичували «пісну баварську землю» та уяву людей, «зголоднілих до перемін та неспокійних від нестатків і тісняви на рідних землях» [4, с. 50], оповідками, які були сповнені чутками та фантазіями про чарівний край – Буковину. Проживши на Буковій землі досить тривалий час, це місце стає для Ваґнерів (як і для представників інших національностей) рідним – гніздом, у якому будуть народжуватися та жити нащадки, а згодом і помирати у буковинському краї. Неймовірно болючим стає епізод, у якому буковинських німців примусово депортують: «… Можна було отримати апоплексичний удар у час, коли буковинські німці покидали ще вчора свої домівки, востаннє зупиняючись на цвинтарях, де навіки залишилися могили рідних, що від прощального плачу живих, здавалося, швидше просідали і западалися в землю з горя» [4, с. 496]. Тема депортації німців Буковини, яка чи не вперше розкривається в українській літературі, підштовхує читача до роздумів над іншими трагічними сторінками України, пов’язаними з депортаціями, які є важливою частиною у формуванні національної пам’яти.

«Букова земля» – це оповідь про життя кількох родів та поколінь завдовжки у 225 років. Упродовж такого довгого для людини та мізерного для світу часового проміжку відбуваються важливі події (переселення німців на Буковину, часи Першої світової війни та діяльність гуцульських добровольців, окупація України військами різних держав, інформаційна війна, яка є на часі в умовах сучасної російсько-української війни тощо), які впливають як на історію окремої людини, родів, так і на історію всієї України. Образ Буковини спроєктований на всю Україну (а то й Европу). Підтвердженням цьому є численні епізоди з твору, зокрема промова Николая Василька у парламенті, у ході якої він доводить нерозривну єдність Буковини з Київською Руссю, та вимальовує ідею соборности. Осмислення важливості пам’яти бачимо наприкінці твору в образах Ганушки та Марушки Берегівчук та їхніх нащадках. Роман дозволяє простежити глибоку пов’язаність всіх його персонажів з центральним топосом та пам’яттю місця (вивершеною чи не вивершеною у свідомості людини).

Отже, мотив національної пам’яти реалізується у творі завдяки одному зі своїх структурних елементів – пам’яти місця поколінь, яким є Буковина. «Букова земля» дозволяє побачити, якою важливою є пам’ять для людини, родини, нації та держави, показуючи всі духовні піднесеності як скутки пам’ятання та трагічні наслідки як послідки забуття.

Література

1.                 Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. Київ : Ніка-Центр, 2012. 440 с.

2.                 Гаухман М. Національна пам’ять та історичний досвід: відносини між двома феноменами (на прикладі Першої світової війни). Національна пам’ять: соціокультурний та духовний виміри. Національна та історична пам’ять: зб. наук. праць. Вип. 4. Київ: ДП «НВЦ «Пріорітети», 2012. С. 94–101.

3.                 Калакура Я. Національна пам’ять: історіографічний контекст. Національна пам’ять: соціокультурний та духовний виміри. Національна та історична пам’ять: зб. наук. праць. Вип. 4. Київ: ДП «НВЦ «Пріорітети», 2012. С. 30–41.

4.                 Матіос М. Букова земля. Роман-панорама завдовжки у 225 років. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019. 928 с.