Верба Т. Ю. В. ЧЕМЕРИС ПРО ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО У ПОВІСТІ «МІСТО КОХАНЦІВ НА КАРА-ДЕНІЗІ»

 

Верба Т. Ю.,

викладач вищої категорії

Запорізького електротехнічного фахового коледжу

національного університету «Запорізька політехніка»

 

В. ЧЕМЕРИС ПРО ГЕТЬМАНА ПЕТРА САГАЙДАЧНОГО У ПОВІСТІ «МІСТО КОХАНЦІВ НА КАРА-ДЕНІЗІ»

 

Глибиною вивчення фактографічного матеріалу та вишуканою жанрово-стильовою специфікою вирізняються історичні повісті В. Чемериса, які ще до сьогодні не досліджені. Повість-дискусія «Місто коханців на Кара-Денізі» В. Чемериса насичена фактажним матеріалом, які автор переосмислює і спростовує твердження істориків про постать гетьмана Петра Сагайдачного, умонтувавши в текст своєрідні метатексти: уривки з енциклопедій і праць істориків, свідчення очевидців, політичних і військових діячів.

Мета дослідження – охарактеризувати образ гетьмана Петра Сагайдачного у повісті «Місто коханців на Кара-Денізі» В. Чемериса.

Інтертекст повісті допомагає декодувати постать П. Конашевича-Сагайдачного. Письменник експериментує з оповіддю, подаючи фрагменти з різних наукових джерел, зокрема з енциклопедії: «Якщо відкриємо енциклопедію (хоча б УРЕ), то прочитаємо, що Сагайдачний Петро Конашевич, він же (в дужках) Конашевич-Сагайдачний, бо прізвище його в історичній літературі вживають і так, і так… А він – гетьман Петро Конашевич (Кононович) Сагайдачний. Себто Петро Сагайдачний» [3, с. 289].

В. Чемерис посилається на думки істориків, зокрема, на авторитет Б. Барвінського, який вважав, що прізвище Конашевич пішло не від імені батька, а від імені одного з його пращурів: «Конашевич, – цю думку поділяв і Д. І. Яворницький, – родове прізвище, яке носили шляхтичі з Підгір’я, Конашевичі-Попелі» [3, с. 289]. Уникаючи подальших цитувань, автор окреслив свою обізнаність: сагайдаком називали сумку для зберігання стріл на полюванні або в бою, а Сагайдачним могли прозвати стрільця за влучність.

Дискутує В. Чемерис і зі знавцями фольклору. Довгий час вважалося, що це про Петра Сагайдачного співається у пісні «Ой на горі та женці жнуть»: А позаду Сагайдачний, / Що проміняв жінку на тютюн та люльку, / Необачний… / Мені з жінкою не возиться, / А тютюн та люлька козаку в дорозі / Знадобиться!..». Але в ній ідеться про іншого Сагайдачного, однофамільця гетьмана, теж кошового отамана, але Григорія. Петро Сагайдачний своєї дружини Насті Повчанської не міняв, вона його й поховала в Києві року 1622» [3, с. 290].

У біографічній довідці УРЕ про Сагайдачного Петра Конашевича зазначені дати: «В 1601 році прибув на Запорозьку Січ. Під командуванням Сагайдачного козаки здійснили успішні походи проти султанської Туреччини і Кримського ханства, зокрема в 1607, 1608, 1614, 1615, 1616» [3, с. 311]. З невідомої причини був пропущений 1606 рік, коли відбувалися походи на Білгород, Варну, Кілію.

Автор удається до фактично документальної деталізації локусів: «Еріх Ляссота, пливучи на Січ Дніпром од Києва кількома роками раніше Сагайдачного і проходячи баржами пороги, чомусь нарахував їх аж тринадцять. Тоді ж як насправді порогів – цифра точна, – дев’ять. Ось їхні імена: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Ревучий), Вовнизький, Будило, Лишній і Вільний (перший докладний опис Дніпровських порогів подав Константин VII Багрянородний, навівши їхні і тодішні, і староруські та скандинавські назви). Звідки у Ляссоти їх узялося аж тринадцять? А річ у тім, що крім порогів у порожнистій частині Дніпра існувало тоді ще 60 несуцільних виходів кристалічних порід, які дістали назву «забори»… Вони не перетинали всю ріку, тож залишався вільним прохід для суден. Оскільки вони не дуже відрізнялися від порогів, то деякі автори, як Еріх Ляссота, нарахували їх аж тринадцять» [3, с. 306]. Такий опис надав творові дослідницького звучання.

Автор щоразу наголошував на героїчності характеру Сайгайдачного, на здібностях і розумі, які допомогли йому швидко стати авторитетним серед козаків: «З перших походів проявив він безстрашну звитягу в боях… Недовго побув писарем – освіту ж бо мав добру, – але відчув: це – не його. Ждав бою, багнув мати в руках не гусяче перо, а шаблю й коня вороного» [3, с. 317]. В. Чемерис для правдивості навів спогади сучасників кошового: «За крутий, хоч і справедливий характер Петра Сагайдачного на верховному отаманстві, у нього кілька разів відбирали булаву на козацькому полі» [3, с. 320]. Автор щоразу акцентує увагу на суворій дисципліні, яку запроваджував Сагайдачний у війську. Саме це дозволило козакам здобувати перемоги, зокрема у легендарному поході на Сіноп. На думку автора, Сагайдачний – перший український адмірал.

В. Чемерис увів у текст своєрідні інформативні блоки. Розділ «Інформація для роздумів», який дає відповідь на питання про витоки українського флоту. Письменник нагадує, що Україна мала свою флотилію ще за княжих часів, а про автохтонне населення Північного Причорномор’я писали античні автори. Тацит Публій Корнелій, історик і політичний діяч Стародавнього Риму, автор «Історії» у 14 книгах та «Анналів» (116 книг) був свідком того, як «…населення будувало собі швидкохідні та надійні кораблі й успішно борознило Чорне море» [3, с. 326]. Козаки з давніх-давен були не лише добрими мореплавцями, а й майстерними суднобудівниками. І це в ті часи, коли на головній російській верфі у Брянську (1690) ніхто не вмів будувати судна, плавати на них, тому цар Петро звертався до майстрів, зокрема й до запорожців, щоб будувати кораблі. «Скільки триватимуть російсько-турецькі війни, стільки й допомагатимуть російській армії запорожці» [3, с. 328], – зазначав В. Чемерис, підкреслюючи значимість допомоги запорожців у боротьбі проти спільного ворога. Документальні включення надають повісті патріотичного звучання, реабілітують українську історію, пригнічену роками залежності від Росії.

Поділена на три загони флотилія Сагайдачного з двох тисяч козаків на сорока чайках зайшла серед ночі в Сіноп – воєнно-морську базу Османської імперії, одну з найміцніших на чорноморському узбережжі фортецю, що мала по периметру 5100 бійниць, а в середині – цитадель із кількома баштами. У Сінопі утримувалися тисячі бранців з України – їх і збиралися звільнити запорожці. Опис вогневої помсти завершують цитатні посилання на турецького літописця: «Запорожці підпалили Сіноп, швидко перетворили це квітуче місто в пустелю» та ще в «…гори щебінки й попелу» [3, с. 351]. Експресією позначений опис зустрічі Сагайдачного в супроводі козаків із гуртом невільниць. Отаман наказав бути милостивими до них, і бранки ставали на коліна й цілували йому руки, що збентежило Сагайдачного.

Автор навів статистичні дані про іншу битву Сагайдачного: «У серпні 1621 року Сагайдачний із величезною армією – сорок одна тисяча кінноти з двадцятьма двома гарматами прибув на берег Дністра під Хотин. Коронний гетьман Ходкевич зібрав лише трохи більше п’ятдесяти семи тисяч. Турків вигулькнуло під Хотином біля трьохсот тисяч та ще й сто тисяч татар в придачу. (За іншими даними перших було сто п’ятдесят тисяч, а других шістдесят, але все одне перевага наступаючих була величезна!)» [3, с. 368].

В. Чемерис деталізував місця й час битв: «Султан Осман II прибув під Хотин із наміром «…у війську козацькому снідати, а в польському обідати». Себто збирався впоратися з поляками за один день і мав, між іншим, для того вагомі підстави. Але битва тривала більше місяця…» [3, с. 368]. Причиною стала тактична винахідливість козаків: «Зайнявши позицію ліворуч від поляків, вони утворили міцний і надійний лівий фланг об’єднаної армії» [3, с. 368]. «Вороги головний удар 24 серпня спрямували проти козаків. І змушені були відступити – зі значними для них втратами… наступного дня козаки … проникли в турецький табір, що викликало в ньому чималу паніку. 18 вересня було проведено останній штурм» [3, с. 369]. Сконденсована хронотопна оповідь про перемогу набула масштабності та історичного руху: «Козаки розгромили ворога і султан, маючи таку численну перевагу в живій силі, змушений був 8 жовтня підписати так званий Хотинський мир 1621 року. Вельми, до речі, вигідний Польщі» [3, с. 369].

Змальовуючи смерть українського полководця, автор продовжив героїзацію постаті: «Уберігши Польщу від повного краху, козаки не зуміли вберегти свого гетьмана… Скільки стріл було випущено по гетьману – хто скаже. Але одна з них таки настигла українського полководця» [3, с. 370]. Міфологічно-фольклорний компонент переводить образ Сагайдачного з історії фактографічної до народної, робить його напівлегендарним персонажем. Передбачення знахарки про швидку смерть збулися: Сагайдачного було поранено отруєною стрілою.

В. Чемерис переповів і заповіт гетьмана, написаний за п’ять днів до смерті, за яким він залишив велику суму грошей на підтримку Львівського та Київського братств, пожертвування церквам і монастирям, майже нічого не залишив дружині, бо вона була католичкою. Удаючись до інтертекстуальності, прозаїк цитує прочитаний двадцятьма учнями Київського колегіуму панегірик: «Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного» [3, с. 373], складений ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем.

У завершальних трьох мінірозділах повісті уміщено повідомлення про зберігання прапора й шаблі Сагайдачного в музеях Польщі. Отже, дотримуючись точних ознак зображення епохи, насичуючи оповідь історичними документами, письменник розкодував їхню емоційну «мовчазність».

Література

1.            Білий О. Літературний герой у контексті історії. Київ : Наукова думка, 1980. 119 с.

2.            Гловінський М. Інтертекстуальність. Теорія літератури в Польщі : антологія текстів / упоряд. Б. Бакули, пер. В. Яковенка. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 284–308.

3.            Чемерис В. Ордер на любов. Місто коханців на Кара-Денізі. Засвіт встали козаченьки : роман і повісті. Харків : Фоліо, 2010. 444 с.