Величковська Ю.
Ф.
магістр
філології
с. Словечне,
Житомирська обл.
ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ ДРАМИ «ВОЛОДИМИР» ФЕОФАНА ПРОКОПОВИЧА
Феофан
Прокопович (1681-1736) – видатний письменник, церковний та освітній діяч ХVIII століття, що
сформувався в стінах Києво-Могилянської академії та єзуїтського колегіуму в
Римі. Освітній процес цих закладів заклав у його свідомості традиції
«західноєвропейського ренесансно-барокового проповідництва» [3, 346], що
яскраво позначилися на творчій спадщині (філософські трактати, курси поетики та
риторики, історичні праці, публіцистика, промови та листи). М. Сулима
стверджує, що здобуті в Європі нові знання й досвід прислужилися Феофанові
Прокоповичу також і при написанні трагедокомедії «Володимир» [3, 527], котра,
заклавши в національній літературі жанр історичної драми, стала вершиною його письменницької
творчості. Дослідник наголошує, що драматург в написанні твору «орієнтувався не
так на середньовічні містерії, як на трагедії й комедії Сенеки, Йосипа-Симеона
Англійця, Плавта, Теренція, а також на драми італійські ренесансні й
протестантські» [3, 527]. Врахування теоретичних настанов, викладених у
«найпоширеніших поетиках Горація, Ю. Ц. Скалігера, Я. Понтана та
інших» [3, 528], сформувало стилістичні особливості драми, що передбачали поєднання
ідейних основ минуло з проблемами сучасності. Барокова парадигма, закладена в назві твору, зобов’язувала автора до гри в історичність. Він звернувся до історичних часів прийняття християнства
в Київській Русі князем Володимиром Великим, «вивівши з тогочасних подій
алегорію реформаторської діяльності Петра І» [1, 152]. Сумніви князя Володимира
щодо прийняття основних догм віри християнської, відображені метафорами й
епітетами («в серці ощутих ізміну» [5];
«Моя же утроба горіти / Мняшеся» [5];
«страх нікий пронзе мя» [5]), вказують на його міцний зв'язок із гріховним минулим,
зокрема гріхом братовбивства, що є двигуном наративу драми. Стилістичне
поєднання барокових метафори та епітетів розкриває цю проблему в першій репліці
твору, вкладеній у вуста брата Володимира – Ярополка: «З безди подземних, з огненной вихожду геєни / Ярополк, братним мечем,
люті убієнний …» [5]. Епітети «безди подземних»
[5], «огненной
геєни» [5], «братним мечем»
[5]
вказують на зв'язок із культурною спадщиною візантійського богослів’я. Висловлена
проблема братовбивства співвідноситься з тематикою Старого Заповіту, зокрема з
оповіддю вбивства Каїном Авеля. Однак, автор, звернувши увагу на цю проблему на
початку твору, «свідомо забуває» про неї. Принагідною є думка О. Турчин, що «критику
негативних вчинків персонажів автор здійснює з позицій Божих заповідей та
євангельської науки і має за мету вдосконалення людини задля життя у Вічності
та осягнення нею Царства у небі» [6, 103]. Такий прийом вказує на зв'язок
трагедокомедії з жанром середньовічної віршованої драми – міраклем. Оповідь про
священне діяння Володимира (хрещення Русі), розкрите з позицій барокової
тропіки, підтверджує цей зв'язок: «закон Христов» [5], «імя християнськоє» [5], «Бога християнського» [5]. Феофан
Прокопович, співставивши часи князя Володимира з початком правління Петра І,
сподівається, що православ’я (європейська політика Петра І) переможе язичницьке
братовбивство та ідолопоклонство (узурпаторську політику московських царів в
Україні). Останній монолог Хору, в якому автор відверто бажає успіхів
реформаторській політиці Петра І та Івана Мазепи, є підтвердженням висловленої
вище думки. Отже, бароковий алегоризм виступає основним прийомом сюжетотворення.
Попри
те, що постулати Святого Письма актуалізовані в образній системі драми, митець
вдався до визволення твору з-під релігійної меланхолії, наблизивши його до
пристрастей власного сьогодення: «Даждь
сія царю Петру,
от тебе вінчанну, / і
єго вірнійшему вождю Іоанну!» [5]. Це
спровокувало відхід «… від основних художніх структур бароко
у напрямку до вироблення нових ранньопросвітницьких форм образного моделювання
реальності і людини» [4,7]. Варто
погодитись з М. Сулимою, що увесь твір сповнений «характерними для поетики
бароко антитетичними протиставленнями й контрастами: поганству протистоїть
християнство, неуцтву – освіченість, темним силам – сили світлі, ретроградному
– поступ, «невѣрію
тми» – «свѣт
євангельський» [3, 529]: «брат – враг»,
«безбожний братоубійця – іскренному брату», «Перун – Бог»,
«вольний – невольний». За допомогою сполучень різко протилежних за
значенням слів утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний
ефект. Особливого значення антонімія
набуває в описах князя Володимира, чим створює уособлений образ московських царів.
Початок п’єси, що співвідноситься з початками колоніальної політики Московії в
Україні, називає його «безбожний братоубійця»
[5], «брат зависний» [5], «злославний мучитель» [5]. Лише згодом,
образ Володимира набуває європейських рис юного московського царя Петра І: «Не оружієм, єдним
побіжденний / Словом
філософовим!» [5].
Проте риси зверхності останнього царя прослідковуються в гіперболі, як засобі
патетичного підйому: «Да
з римським царем сяду купно же і равно» [5]. Епітети
«княже всезлатий, вседрагий, вселюбимий,
всемощний, багатий! … милосердний!» [5] висловлюють
похвальну манеру спілкування Феофана Прокоповича з московським царем, в образі
якого він вбачав розумного, освіченого та гуманного правителя. Приклади розмови
митця з Петром І представлені діалогами Володимира та Філософа, в яких
осмислюється важливість релігійних і філософських вчень. Дискурс набуває рис
сократичного діалогу, котрий спрямований на усвідомлення хибності власних або
загальноприйнятих уявлень. Синкретизм біблійного та філософського представлений
одночасним вживанням Філософом біблеїзмів і варваризмів: «Древнії бо елліни,
не суще ни мало / От
Бога ізученні» [5], «Прежде
всего віка / Бог, сий доволен в себі,
созда человіка / … Сего
і от еллінськой мудрості доходим» [5],
«… древнія
сівілли, еллінськіє діви, / Но
вземшії от Бога розум прозорливий» [5]. Викоритсання давньогрецьких варваризмів
зустрічаємо й в інших репліках Філософа: «Платон
бо ізвісно / Творить в єдной бесіді»
[5]; «Єдин токмо Епікур не хощет
прияти» [5]. Такий прийом вказує на присутність алегоричного зображення
постаті драматурга в творі. Отже, основа твору, залишаючись бароковою, поступово
втілює канву класицизму. Такий прийом обумовлений тим, що бароко, на думку Л.
Дербеньової, набуває рис «інтегрального
явища», яке визначається поєднанням, синтезом багато в чому протилежних,
антитетичних засад і принципів, що сформувало класицистично-барокову поетику
творів, оскільки «…замість гармонії між людиною й суспільством мистецтво XVII – XVIII століть демонструє складну взаємодію особистості із
соціально-політичним середовищем» [2, 152].
Отже, образна система історичної драми «Володимир» служить втіленням власних сподівань драматурга щодо особи останнього московського царя. Тропи та стилістичні фігури Феофан Прокопович підпорядкував системі барокових традицій задля переконання слухачів і читачів у правильності формувань моделі ідеальної держави освіченим європейськими традиціями молодим царем. Поетика його історичної драми започаткувала приклад наповнення класицистичної форми творів (жанр трагедокомедії, присвята московському цареві та українському гетьманові, звернення до античної культури) бароковим змістом (біблійно-християнська тематика, поєднання протилежного, синтез християнських і давньогрецьких елементів, контрастність).
Література
1. Білоус П. Трагікомедія «Володимир» Ф. Прокоповича і
«Гамлет» В. Шекспіра. Ренесансні студії. 2012. Вип. 18-19. С. 151-156
2. Дербеньова Л. Бароко і класицизм як типологічно спільні
системи. Східнослов’янська філологія : Зб. наук. праць. Горлівка, 2007. Вип.
12. С. 151–157.
3. Історія української літератури: У 12 т. Київ : Наукова
думка, 2014. Т. 2 : Давня література (друга половина ХVI – XVIII ст.). 840 с.
4. Лімборський І. Парадигматика західноєвропейського та
українського Просвітництва : Проблеми типології та національної ідентичності:
Автореф. дис ... д-ра філол. наук. Київ : Б. в., 2006. 40 с.
5. Прокопович Ф. «Владимир» [Електронний ресурс]. http://litopys.org.ua/old18/old18_26.htm
6. Турчин О. Класицистично-барокова поетика віршів Данила Братковського. Київські полоністичні
студії. 2016. Т. 28. С. 98-105.
Доброго дня!
ВідповістиВидалитиЩиро вдячна за вашу розвідку.
Дозвольте поцікавитися, як ви оцінюєте роль Феофана Прокоповича в українській історії?
Доброго дня!
ВидалитиДякую за Вашу увагу до моєї розвідки. Як історична постать, Феофан Прокопович зробив великий внесок у розвиток освітнього процесу в Києво-Могилянській академії (викладав поетику, риторику, історію та інші дисципліни). Його тривале перебування в Європі збагатило студентів новими знаннями. Сама ж поява трагедокомедії "Володимир" засвідчила процес розбудови української драматургії в жанрі історичної драми.
Дякую за відповідь!
ВидалитиЯк на мене, від загравання Прокоповича з Петром І і Московським царством було значно більше шкоди, ніж користі від усіх його позитивних досягнень сукупно... Хоча це суто моя думка
Я згодна, що шкода була задіяна цими заграваннями. Проте, саме від цих "загравань" залежала доля Могилянської академії, що несла культуру й освіту на наших землях.
ВидалитиВ своїй праці Ви вказали, що Ф.Прокопович в основу своєї драми поклав реальні події минувшини. Чи можна вважати його п'єсу "Володимир" на 100% історично достовірною?
ВідповістиВидалитиДоброго дня!
ВідповістиВидалитиДякую за запитання. В основу п'єси дійсно були покладені історичні події минувшини (часи Київської Русі в період хрещення й часи приходу до влади Петра І та гетьманста Івана Мазепи). Твір розкривє перед нами сподівання Ф. Прокоповича на молодого царя, який, здобувши освіту в Європі, зможе змінити дійсність Московії та України. Діалоги драми, зокрема репліки Філософа, відтворюють дійсні авторові настанови Петрові І. "Володимир" важко порівнювати за достовірністю з літописами, які розкривали нашу історію.