Заболотна К. М. ЛІТЕРАТУРА – НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО ДУХОВНОСТІ

Заболотна К. М.

студентка магістратури

ПВНЗ «Міжнародний економіко-гуманітарний університет

  імені академіка Степана Дем’янчука»

Наук. кер.: Овдійчук Л. М., к. пед. н., доцент

                                                                                              

ЛІТЕРАТУРА – НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО ДУХОВНОСТІ

У наш час ми звикли ставитися до духовності, як до чогось зрозумілого, що виникає само собою, але обов’язково є. Духовність – це психічна енергія, яка є результатом діяльності нервової системи людини. Отже, духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворних дій, які сприяють проявам духу. Духовність – не всяка творчість, а лише творчість на рівні фундаментальних перетворень. Літературознавчі проблеми філософської лірики, зокрема духовно-філософської, сьогодні активно досліджуються в українському літературознавстві. Наприклад, «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди справедливо відносять до духовно-філософської лірики, яка творилася на основі християнських морально-духовних роздумів автора. Як наприклад,  Пісня 1:

Блажен, о блажен, кто с самых пелен

Посвятил себе Христови,

День, ночь мыслит в его словЂ,

Взя иго и благое и бремя легкое,

К сему обык, к сему навык.

О, жребій сей святый ! [4]

Відомо, що духовно-філософський досвід Г. Сковороди істотно вплинув на розвиток нової української літератури. Його ідеї стали орієнтиром для наступних українських письменників у питаннях морально-духовної проблематики.

Візьмемо до уваги розуміння духовності В. Соловйовим як персональної моральної культури високої проби. При цьому філософ  виділяє такі грані духовності: самосвідомість, мораль, розуміння сенсу життя, свобода, творчість, трансцендентність [див.: 5].

 Біблія духовна книга не тому, що там говориться про Бога, бо про Бога говорять безліч книг і не всі вони є духовними. Біблія духовна книга тому, що містить духовні орієнтири та наочно викладає щонайменше три системи позитивних мотивацій та відповідно два їх перетворення – Закон, Второзаконня та Новий Заповіт. Так само і духовний простір – це простір комунікації духовних людей, який забезпечує духотворні дії, зокрема по створенню духовних орієнтирів.

Християнство духовне не тому, що в ньому йдеться про віру в Бога та спасіння душі, а саме завдяки тому, що воно змінювало світ упродовж тривалого часу на фундаментальному рівні. Реформація – ознака животворного духу християнства вже після діянь, описаних в Біблії.

Те ж саме можна сказати про інші світові релігії – іслам чи буддизм. Релігії духовні завдяки глибинним змінам світу та власним оновленням. У цьому сенсі тільки ті релігійні конфесії, що постійно демонструють здатність до оновлення, є духовними.

Прагнення людини вирватися за рамки своєї природної сутності накладає відбиток на зміни не тільки у навколишньому середовищі, а й у середовищі суто людському. Важливу роль для набуття людиною моральної ідентичності в інформаційному суспільстві відіграють комунікації.

Усе в людини від душі. І кохання, і біль та переживання. На жаль, ми почали все це втрачати: ми перестали читати книги, слухати музичні п’єси великих композиторів, вдивлятися в краєвиди, милуватися картинами…

Очі митця вміють побачити найголовніше. Побачити й показати іншим. Світ думки – живий зв’язок духовної реальності, філософських абстрактних раціональних структур і життя. Адже через думку виражається духовність. Творчість духа – є творчістю душі. Герой роману Ф. Достоєвського князь Мишкін говорить: «Невже можна бачити дерево і не бути щасливим?..» Гортаючи в підручнику сторінки, захоплюєшся творами Т. Шевченка, Л. Костенко, Лесі Українки. Вони вміли бачити красу та передавати свої почуття. Основа духовного життя – свідомість.

Для людини дуже важливо почувати себе одним цілим з усім світом. Більшість людей зайнятті все життя зароблянням грошей. Це не є і не може бути метою життя. Усе це – засоби його підтримки. Слова Е. Хемінгуея про людину, яка не є островом в океані, бо вона не самотня, бо вона єдина з усім світом, дуже влучні. Можливо, так і є. І кожна духовна людина, відчуває себе як той острів в океані, до якого підступає каламутна вода світу, в якому бути порядним – не вигідно, не модно. Це притаманне не тільки нашому часові. В Англії 1601 року В. Шекспір вклав в уста Гамлета такі слова: «Боже! Боже! Яке нікчемне, марне, недолуге на світі діється. Тьху! Тьху!»

Духовність – це насамперед освіченість, яка формує світогляд, позитивне світосприйняття. Вивчаючи визначні твори, людина відчуває себе порошинкою у Всесвіті. Читання вбиває в людини дурість. Адже читання – це спілкування з людьми великими та духовними. Читаючи, ми занурюємося в їхній світ, відкриваючи в собі нові емоції та відчуття.

«Поезія – це прекрасна мудрість», – писав В. Симоненко у щоденнику [3, c. 81]. А М. Гайдеггер стверджував, що філософія і поезія стоять на протилежних вершинах, але говорять одне й те ж саме. Творча діяльність людини одухотворює технічні пристрої. Механічні досягнення самі по собі не створюють духовність. Потрібно поєднувати наукові відкриття з духовністю.

Д. Мільтон у полемічному трактаті «Ареопагітика» на захист слова та свободи друку висловився про книги, що це не мертві зовсім речі, а створіння, які містять у собі насіння життя, настільки ж діяльні, як та душа породженням якої вони є; мало того, вони зберігають в собі, як в фіали, найчистішу енергію та екстракт того живого розуму, який їх створив.

Сьогодні навколишній світ намагається різними способами змінити наш світогляд, діючи через книги, фільми, культуру. Незважаючи на це, на землі є достатньо віршів, гарних і різних, які наповнюють нас любов’ю, прагненням доторкнутися до прекрасного, чогось недосяжного. Українська література – унікальний навчальний предмет, своєрідна візитна картка української школи. Його зміст логічно продовжує матеріал з мови та світової літератури, розширює межі засвоєння школярами духовних скарбів людства і слугує учням містком для культурного збагачення художніми та духовними цінностями, що їх створили генії усіх часів і народів.

Яскравим прикладом є вірш Т. Шевченка «Ісаія. Глава 35» [6, c. 537], який був написаний 1859 р. Історія написання цього вірша є дивовижною.  

Т. Шевченко дуже рано почав своє знайомство із біблійними текстами. Справа в тому, що у так званій дяківській школі, де він навчався грамоті, «Псалтир» (так називали книгу Псалмів із Біблії) замінював буквар, тому малий Тарас дуже швидко навчився його читати. Ісаія – стародавній єврейський пророк, автор однієї з книг Біблії. Його пророцтва і є джерелами Шевченкового наслідування.

Жанром цього вірша є переспів з Біблії («подражаніє») – один із улюблених жанрів поета. Темою цього вірша є мрія поета про неодмінність повалення самодержавства і розбудову нового суспільства. Ідея – це впевненість Т. Шевченка у святості Божої правди та любові, яка запанує на землі, віра в щасливе і вільне життя. Поет вдається до алегорії, яка виконує подвійну функцію. По-перше, зображує щасливе життя людей у майбутньому, по-друге, показує, до чого доводить рабство людину. У вірші автор взяв до уваги образ святої дороги до Бога. Це якоюсь мірою символічний образ, в якому йдеться про правильне життя народу, що керується Божими законами. Символ дороги є дуже важливим, бо завдяки йому створюється образ щасливого суспільства, яке живе за моральними християнськими законами. Також Т. Шевченко повністю зберігає поетичний мотив обводнення пустелі, що дуже виразно звучить у біблійному тексті. Проте в його поезії на берегах річок та озер ростуть не тростини й папірус, а гаї. Цей маленький штрих немовби «натякає», що йдеться про майбутнє звільнення не так ізраїльського, як українського народу.

«Духовний простір знищено в науці. Самостійно українська наука вже не може відважитися на фундаментальні перетворення. Без духотворних зусиль науки з зовні її чекає загнивання та перетворення на труп. Його також знищено і в мистецтві.  Перервався зв’язок поколінь, і молоді не в змозі вийти на духовну позицію самостійно, хоча деякі з них і намагаються.

Духовність швидкими темпами втрачається в мові. Не встигаючи освоювати в нових словах нові явища та нові уявлення і тим самим будучи неспроможною розширювати свою синонімічну потужність, українська мова не витримує конкуренції з іншими мовами, наповнюється суржиком та прямими запозиченнями і мертвіє.

Як не сумно, але духовний простір не відтворюється і в освіті. Запозичуючи чужі теорії, концепти, освітні практики та підходи всередині мотивацій споживацтва, продукуємо духовних калік з інтерпретативним мисленням і обмеженими творчими здібностями» [2].

Наш непростий час також вносить свої корективи. Сьогодні знецінюється все – і духовне, і матеріальне. Душевна убогість всього нашого життя не дає виникнути і зміцнитися безпосередній любові до культури, вона ніби вбиває інстинкт культури і робить несприйнятливим до її ідеї [1, с. 8–13]. Тому на вчителя літератури суспільством покладена важлива місія: сформувати духовно багату людину високої читацької і загальної культури, розвивати людську особистість як рівновелику цінність, фундаментальним надбанням якої є література, адже духовність і література – поняття нерозривні, бо література – невичерпне джерело духовності. Активно долучаючись до світу літератури, дитина набуває собі людяності. Спілкування з Гомером, Данте, Шевченком, Лесею Українкою та іншими геніями людства дає можливість відкрити в собі здатність співчувати, любити себе та навколишній світ. 

Література

1.     Більченко Є. Проблема тексту культури в змісті освіти. Шлях освіти. 2007. № 3. С. 8–13.

2.     Дацюк С. Що таке духовність та навіщо вона потрібна? Українська правда. 2009. 16 червня.

3. Симоненко В. Щоденник. Окрайці думок. URL:  https://vasylsymonenko.org/schodennyk/okrajtsi-dumok-21-10-1962/

4.     Сковорода Г.  ПЂСНЬ 1-я. URL: http://litopys.org.ua/skovoroda/skov103.htm

5.     Соловйов Володимир Сергійович. Навчальні матеріали онлайн. URL:

       https://pidruchniki.com/70048/filosofiya/solovyov_volodimir_sergiyovich

6.     Шевченко Т. Кобзар. Київ : Вид-во художньої літератури «Дніпро», 1987. 639 с.