аспірантка 1 року навчання,
Запорізький національний університет
Наук. кер. : Кравченко В. О., к. філол. н., професор
ПАМ’ЯТЬ ДОБИ ДЕВ’ЯНОСТИХ
У ХУДОЖНЬОМУ РЕПОРТАЖІ
Л. БЕЛЕЯ «ЛІХІЄ ДЕВ’ЯНОСТІ: ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ В УЖГОРОДІ»
Пам’ять
як феномен допомагає зберігати необхідну інформацію для поколінь. А. Ассман,
досліджуючи концепт культурної пам’яті, підтримала позицію А. Ерл, і зазначила,
що основні рівні пам’яті ‒ індивідуальна і
колективна походять «із двох радикально відмінних концептів культури» [1, с. 10].
Індивідуальна пам’ять розглядає культуру «як суб’єктивну категорію значень, що
міститься у мозку людей» [1, с. 10], а колективна усвідомлює культуру «як
патерни публічно доступних символів, об’єктивованих у суспільстві» [1, с. 10]. Ці
рівні пам’яті, продукуючи історію однієї епохи, дають повне уявлення про
історико-культурні зміни, які відбувалися в суспільстві.
Зважаючи
на те, що «комунікація між епохами та поколіннями переривається, коли
втрачається певний фонд спільного знання» [1, с. 22], намагатимемось
віднайти прояви індивідуальної і колективної пам’яті про добу дев’яностих,
зокрема в художньому репортажі Л. Белея «Ліхіє дев’яності: любов і
ненависть в Ужгороді».
Художній
репортаж становить собою унікальне поєднання літератури й журналістики. У
центрі уваги репортажу ‒ інформація, що не викликає сумнівів. Жанр художнього
репортажу в українській літературі майже відсутній, на відміну від літератури
нон-фікшн Центрально-Східної Європи, де цей жанр досяг апогею розвитку. Ознаки
справжнього репортажу в українській літературі простежуються в подорожньому
нарисі Д. Бузька й Г. Шкурупія «Старим Дніпром в останній раз», що
вийшов у «першому числі журналу «Нова генерація» у жовтні 1927 року» [4,
с. 5]. Я. Цимбал зауважувала, що зародження репортажу пов’язують з іменем
М. Йогансена, «засновником нового жанру, як він себе вважав» [4,
с. 13]. Художній репортаж виник на початку 1960-х рр. В американській
новій журналістиці його започаткував Т. Вульф.
Цей
жанр поєднав ознаки літератури й журналістики (художньої публіцистики). Я. Цимбал
наголошувала: «Перечитайте репортажі 1920-х років – вони на сорок років
випередили американську нову репортажистику» [4, с. 16]. Футуристський репортаж
формувався і викристалізовувався до самостійної форми представниками «Нової
генерації».
Задля
просування художнього репортажу з національними ознаками у 2012 р.
організовано конкурс «Самовидець». Щорічно твори переможців друкують в
альманасі «Veni,
vidi, scripsi». Отже, у ніші літератури нон-фікшн з’явився власне
український художній репортаж.
За
свідченнями Т. Вульфа, в художньому репортажі відбувається пробудження читацької
пам’яті, якщо дослідники мозку будуть об’єктивні, то побачать, що людська
пам’ять вміщує блоки з достатньо значущими даними, у яких вміщено цілісні
образи чи емоції [3, с. 84]. Тому, знайомлячись з репортажем, реципієнт надає
перевагу інформації, яка доповнена подробицями з приватного життя й емоційно
наснажена спогадами оповідача.
Дев’яностим
рокам присвячені твори П. Вольвача «Кляса», «Сни неофіта», А. Дністрового
«Пацики», С. Жадана «Депеш Мод» і т. ін., але ці роки залишаються «замаскованими»
в інших регіонах країни. Яскраве вираження дев’яностих простежуємо у книжці
Л. Белея «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді». Письменник
належить до дітей епохи дев’яностих і максимально чітко означує цей час: «ліхіє
дев’яності» ‒ це і «раптове порушення рівноваги, усталеної
роками закритих кордонів розвиненого соціалізму. Це було цунамі, яке змело всю
попередню соціальну ієрархію … це тріумф кількості, після дефіцитного совка»
[2, с. 5]. Як особа, що виросла в цьому соціумі, він ностальгує за усіма принадами,
які існували тоді (солодощі, ігри, забавки, музика тощо). Свідомо запевнив у передмові,
що в основі книги ‒ база розповідей свідків про гострі соціально-економічні
реалії.
Другу
частину назви книги автор трактує як пошук «Української Мрії» [2, с. 7],
зовсім не схожої на славнозвісну американську. Слов’янська мрія досягалась один
кроком: від шаленого успіху до карколомної невдачі, від справжньої любові до гіркої
ненависті. Книга містить присвяту: «Моїм батькам з подякою за щасливе
дитинство», що є проявом індивідуальної пам’яті автора. Очевидно, Л. Белей
задоволений дитячими роками, незважаючи на кризові явища тих часів, батьки
змогли дати йому все необхідне. Авторська присутність у тексті відчувається
крізь спогади про цей період: «Без чого я, як дитина дев’яностих, не уявляю
собі цього десятиліття, то це без жвачки» [2, с. 14]. Жувальних гумок на
просторах дев’яностих було багато: це і знаменита на сьогодні Love is, і
Turbo, і Stimorol. Справжнім переворотом у світі
дитячих забавок стало винайдення іграшки «Тамагочі», автор згадує, що «Манія на
«Тамагочі» накрила всю країну. Вчителі невтомно боролися з електронними
тваринами» [2, с. 36‒37].
Письменник
допомагає нам віднаходити фрагменти колективної пам’яті: «Пишучи про Ужгород
дев’яностих, я час від часу покидаю межі міста й описую загальноукраїнський
контекст» [2, с. 6]. Тогочасні тренди в одязі диктувались культом фізичної
культури, тому всі носили «кепки (не кептарики, а бейсболки), ніби солдати
гербові кашкети: Adidas (а також Abibas, Abbas,
Abidos),
Nike,
Puma
і USA Califоrnia. На
ноги взували кросівки ‒ тих самих фірм (або їх підробок), що й кепки; влітку
іноді ходили в сандалях на шкарпетки» [2, с. 69]. Дівчата відрощували
довге, «злегка підкручене волосся, на гривках робили великі начоси (чим вищий,
тим краще): на чоло спадав налакований ірокезик. Носили джинси і писк
дев’яностих ‒ обтислі нейлонові лосіни ядучих кольорів (незалежно від ступеня
стрункості ніг)» [2, с. 69]. Такою була мода, яка сьогодні викличе лише мимовільну
посмішку.
Дев’яності
запам’ятались ще й нелегальною торгівлею. Подібне явище вимагало вигадки й
майстерності: «найпопулярнішою і найприбутковішою була контрабанда акцизного триумвірату:
пальне ‒ тютюн ‒ алкоголь» [2, с. 202].
Смаком епохи автор назвав «оновлення транспорту і вимиканням світла» [2, с. 349].
У дев’яності, як правило, купували «користовані машини ‒ совєтські і пригнані
із Західної Європи» [2, с. 350], міський транспорт в автопарку поступово
збільшувався. На кілька годин ввечері вимикали світлом задля економії в той
момент, коли його найбільше споживали. Кожен згадає вечірні посиденьки перед телевізором:
«раптом усе гасне і стихає. В одну мить, у всьому районі. Місто перестає
дихати» [2, с. 355]. Найцікавіше, що процес вимикання не могли «зробити
регулярним і впорядкованим <…> Головне, щоб зненацька, головне,
щоб тримати у тонусі» [2, с. 356].
Дев’яності
‒ епоха грошей. Соціально-економічний стан країни постійно змінювався, зокрема
й курс грошей: «спочатку були рублі» [2, с. 159], бо до них вже звикли давно.
Згодом з’явилися гроші, з яких зник Ленін, і називалися «українськими купонами»
чи офіційно «купоно-рублями», на яких були зображені «алегорична
дівчина-незалежність, Кий, Щек, Хорив та Либідь, св. Володимир, а на
аверсі Кремлю витіснили: Софія Київська, Нацбанк, Опера та Червоний корпус
Університету ім. Шевченка» [2, с. 161]. У цей час відбувається
знецінення грошей. Приміром, обмінюючи 100 000 купонів можна було отримати
1 гривню. Суспільство відшукало стабільне мірило грошей – долар або бакс, а «за
часів совка він був забороненим плодом» [2, с. 163]. У цей період оприявнюється
каста кримінальних авторитетів. У них існували свої закони, ієрархія, сформувався
власний стиль мовлення. Автор зазначав: «Тепер навіть школяр скаже, що таке
понти, лохи, волина, стояти на шухері і т. д. <…> золоті
ланцюги ‒ цепура, персні ‒ голдА, пачка доларів ‒ прес» [2, с. 256].
Активно розвивався рекет і «кришування» бізнесу від міфічних грабіжників.
Отже,
спираючись на індивідуальну пам’ять автора, що зберегла найдрібніші спогади про
розваги, забавки, стиль життя ужгородців, і колективну, за допомогою
суб’єктивних репортажів очевидців, відновлюємо втрачені спогади про суспільно-політичне
й культурне життя дев’яностих.
Література
1. Ассман А. Простори
спогаду. Форми та трансформації культурної пам’яті / пер.
з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. Київ :
Ніка-Центр, 2012. 440 с.
2. Белей Л. Ліхіє
дев’яності : Любов і ненависть в Ужгороді. Київ : Темпора, 2019.
368 с.
3. Вульф Т. Новая
журналистика и Антология новой журналистики / под
ред. Т. Вульфа и Э. У. Джонсона
[пер. с англ. Д. Балагова и Ю. Балаяна]. Санкт-Петербург : ТИД
«Амфора», 2008. 574 с.
4. Цимбал Я. Флірт із
нарисом і фактова література. Шляхи під
сонцем. Репортаж 20-х років. Київ : Темпора, 2016. С. 5─18.
Дуже цікава стаття! А як Ви відноситесь до слів Павла Вольвача про 90-ті: “Все, що є сьогодні було закладено і прописано у 90-х”? Чи погоджуєтеся з такою думкою?
ВідповістиВидалитиВітаємо! Дякуємо за запитання! Безсумнівно, П. Вольвач, говорячи їх, думав за Запоріжжя (минуле і сьогодення). Ми не можемо цілком погодитись із тим, що нинішній час і все, що ми маємо сьогодні (бізнес, політика, субкультури і т.д.) детермінуються основами "ліхіх дев'яностих". Часи змінюються, виростають нові особистості, які про 90-ті і не знають, тому що сучасність містить власні "родзинки". Якби кожна епоха "вбирала" в себе схеми попередньої, то якими б тоді ідеальними/неідеальними були держави.
ВидалитиДякую за відповідь!
ВидалитиДобрий день. Яким, на вашу думку, є значення доби 90-х у формуванні сучасності? Це позитивні чи негативні моменти?
ВідповістиВидалитиДобрий день! Дякую за запитання. Історія України має безліч прикладів, коли державі випадав шанс змінити все. Однозначної відповіді не отримаєте, адже шалька з позитивом ґрунтується на шпильках із негативними проявами цього періоду. 90-ті принесли несподівану незалежність (міста, населені пункти, села виживали за рахунок залишків економічного й соціального надбання радянського періоду, а коли треба було рухатись у самостійному напрямку суспільство збентежилось). Така бажана незалежність, якою й досі не знають, як правильно скористатися верхні ешелони влади, стала каталізатором до подальших дій. Попереду та й сьогодні не набагато кращі роки ми спостерігаємо.
ВідповістиВидалитиДякую за відповідь!
Видалити