Летка Д. О. ТОПОС СЕЛА В РОМАНІ О. ШИНКАРЕНКА «КАГАРЛИК»

Летка Д. О.

студентка 4 курсу

Херсонський державний університет

Наук. кер.: Цепкало Т. О., к. філол. н., ст. викладач

Топос села в романі О. Шинкаренка

«Кагарлик»

Топос села є характерною ознакою класичної української літератури. Традиції, мова, культура українського народу беруть свої витоки із села, що детально змальовано в українській літературі усіх часів. Урбанізм поширюється в літературі постмодернізму та переймає на себе основні функції, важливі події відбуваються в великих містах, навіть міфологія стає міською. Попри таку тенденцію сільські мотиви в сучасній українській прозі відіграють важливу роль, набуваючи нових трансформацій та смислового навантаження. Так, неординарним, окремим живим організмом постає село в романі Олега Шинкаренка «Кагарлик».

Під пером автора у цьому творі функції міста втрачаються, стирається географічне значення самої столиці України. Місто було динамічним, центром подій, а тому було зруйноване та понівечене: «Так само, як і три роки тому, в цей ранковий час на початку березня дід Петро, тобто я, їхав до Обухова міняти сало на патрони. Чим ближче до Києва, тим більше спалених панських маєтків. Деякі з них горіли самі, а деякі разом з господарями, але це все справи минулого» [1, с. 22].  До сіл розруха рухається маленькими кроками, а тому життя селян майже незмінне, вони ззаймаються господарством, ходять в гості один до одного і не дуже переймаються ситуацією, яка відбувається в крані. Селяни живуть своїм, відокремленим від усього світу життя. Вони закриті у своєму власному всесвіті: «Церква – це лише даремне витрачання грошей, а усі священники – аферисти. У нас у кожному селі свій персональний бог є. Ми його шануємо та славимо точно по наших потребах» [1, с. 83] Територіально села розташовані поряд, мешканці знають один одного, але фактично кожне село – ніби окрема держава зі своїм власним устроєм. Але кордонів немає ні між селами, ні між країнами та навіть є вільний доступ у космос.

Головний герой під час своєї подорожі до Кагарлика відвідує рідні села. Здебільшого місце перебування головного героя розглядається  не в географічному контексті, а опосередковано через середовище перебування. У селі Хотів Сашка Сагайдачного із Бірджиром зустрічають гостинно, мешканці пригощають подорожніх горілкою власного виробництва, але те, що є звичайним для хотівчанина, несе смертельну небезпеку гостям села: «Бірджир видав мені пластир і я наліпив його на зап’ясток, аби не отруїтися місцевою горілкою» [1, с.83].

Із Хотова мандрівники вирушають до Лісників. Села розташовані поряд, але мають зовсім різні незвичні традиції. Мешканці рідко виїздять зі своїх сіл, тому Кіндрат був вельми задоволений своїм перебуванням у Хотові: «Більшість українців не були далі сусіднього села, тому вони не можуть  собі навіть уявити як живуть люди деінде. Кіндрату подобається жити у п’ятивимірному світі, де він вільно рухається вдовж лінійного часу у будь-якому напрямку» [1, с. 83].

Села, міста, містечка, країни про які йдеться в творі давно втратили свої адміністративні цінності, єдиним центром життя є Кагарлик: «Ми прямуємо у Кагарлик, бо це місто  є велике,  найбільше  в усій Україні, і там час давно зупинився, а значить нічого поганого  відбуватися вже не може». – «Але ж там і нічого хорошого не може відуватися», – зауважив Канцельсон. – «Ну то бачите. Така вже необхідна жертва, без цього в наших краях не можна. Краще нікуди не рухатись, бо не відомо, куди приїдеш і що там буде» [1, с. 106]. Кагарлик не виділяється архітектурою, специфічними локусами чи рівнем життя звичайного для нашого розуміння міста. Кагарличани займаються сільським господарством, полюють, живуть життям селян. Але центр життя перемістився в Кагарлик, тому що там зупинився час.

У романі «Кагарлик» описуються події майбутнього, але часто те, що відбувається в селах, навіює дух середньовічних, або навіть доісторичних часів. Попри весь технічний розвиток і поряд із можливостями вільного доступу до космосу в Ходосівці мешканці загартовують дух дивним чином, тягаючи на спинах важкі ноші: «Це каміння не для пустощів, а для звеличення духу». Мешканці Ходосівки від самого дитинства привчалися носити на собі каменюки. Малим дітям давали ще невеликі, завбільшки цеглину, а коли чоловік досягав мужнього віку, то тягав за собою стільки, скільки міг зрушити з місця» таким чином мешканці загартовували свій дух, та не дозволяли собі займатися пустощами, готувалися до подвигів у майбутньому» [1, с. 109]. Таким чином, Ходосівка жила у своєму повільному ритмі, обтяженою камінням, і ніхто, крім мешканців цього села, не розумів, навіщо тягти за собою такий вантаж: «Уся родина Василя Поміркованого разом з дідом Тарасом уважно дивилися нам в слід, коли ми залишали Ходосівку. Обтяжені  камінням, вони ніколи не полишали  рідного села, і навіть сама думка про це здавалась їм зрадою своє віри» [1, с. 121]

Топос села Романьків приголомшив своєю особливістю. Мешканці живуть під землею, ховаючись від лиха. Вони збудували підземне село, перетворились у так званих кротів і дуже рідко виходили на поверхню: «Як ми дізналися пізніше, мешканці Романкова спустилися під землю після російської окупації.  Чоловіки боялись,що їх заберуть у солдати, тому почали розширювати свої погреби, щоб сховатися там у разі чого. В якийсь момент один копач зустрівся під землею з іншим. Спочатку вони посварилися, а потім вирішили, що так навіть краще. Через деякий час під Романковим утворилася ціла мережа підземних катакомб із великими кімнатами» [1, с. 131]. Селяни опанували низку підземних промислів, вирощували трюфелі, коріння та навіть м’ясні породи кротів, щоб було чим харчуватися. Такий устрій села є відмінним від багатьох інших сіл, які зустрічалися подорожуючим під час їх мандрівки. Кожне село дивувало своїм незвичним устроєм і тим, як мешканці пристосувалися до нових умов існування під час російсько-української війни.

Але в селах було людно, життя вирувало, мешканці взаємодіяли між собою та зберігали традиції цивілізованого світу на противагу життю міському, котре повільно зникало. Обухів та Київ були нерухомими та безлюдними. І лише деінде траплялися залишки колишнього живого міста та уламки цивілізації.

Подорожуючи селами, головний герой наближається до пункту призначення – міста Кагарлик: «Як їдеш у Кагарлик, то ніби кожне дерево обабіч дороги пильно вдивляється тобі в обличчя. Спочатку від такої уваги ніяковієш, але потім увага притупляється і не бачиш нічого,  окрім стовбурів з гілками та засохлими залишками листя. Тоді ти зосереджуєшся на дорозі, і чекаєш що хтось поїде тобі на зустріч. А ніхто не їде» [1, с. 162]. Дорогу зображено пустою та моторошною, ніби життя в Кагарлику давно вимерло, проте там просто зупинився час.

Автор передає топос села за допомогою опису його побутового життя: у Ходові традиції нагадують часи козаччини; в Ходосівці люди живуть у повільному темпі, адже слідуючи своїй вірі мають носити важке каміння; у Романкові мешканці живцем заховали себе під землю. Такі різні устрої сформовані лише одним бажанням – вижити. Отже, осередком існування життя, традицій, віри після сторічної війни у романі О. Шинкаренка «Кагарлик» стають звичайні села, до яких воєнні дії дістались пізніше, або взагалі не дійшли.

Література

         1.   Шинкаренко О. Кагарлик. 2-ге вид. Київ : Люта справа, 2015. 240 с.