Денисюк С. В. ПОЕТИКА РОМАНУ–АНТИУТОПІЇ О. ІРВАНЦЯ « РІВНЕ / РОВНО / СТІНА: НІБИТО РОМАН»

Денисюк С. В.

студентка 2 курсу

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Наук. кер.: Осьмак Н. Д., к. філол. н., професор

ПОЕТИКА РОМАНУ–АНТИУТОПІЇ О. ІРВАНЦЯ

« РІВНЕ / РОВНО / СТІНА: НІБИТО РОМАН»

Жанр утопія виник на початку XV ст., назва якого пов’язана із твором англійського мислителя Т. Мора «Золота книга, наскільки корисна, настільки і забавна, про найліпший устрій держави і про новий острів Утопію» (1516), оповідалося про химерний острів, на якому ніби існував справедливий лад. Зображення у художній літературі небезпечних наслідків, які пов’язані з експериментом над людством задля його удосконалення та певних соціальних ідеалів стало визначатися як жанр антиутопія, або негативна утопія. Він став своєрідним описом трагедії, попередженням суспільства про небезпеку духовної деградації та насильства.

Починаючи з XX ст. в українській літературі жанр антиутопія набув великої популярності. Причини якого стали складний історичний процес, наслідки НТР, тероризм, війна, виникнення фашизму, економічні кризи та ін. Усе це сприяло створенню нових антиутопій: екологічної, технологічної, політичної тощо. Так, до II пол. XX ст. домінантною була соціальна антиутопія, але згодом з’явилися жанрові різновиди. Важливою ознакою утопій є наявність фантастики. В українській літературі найпомітнішим твором такого жанру стала «Сонячна машина» (1922–1924) В. Винниченка, а твір О. Ірванця «Рівне /Ровне / Стіна: Нібито роман» (2002) є продовженням  антиутопій у сучасній літературі.

Визначним представником естетики соц-арту в прозі зламу  80–90-х рр. бубаніст О. Ірванець пропонує читачеві спільно поміркувати на популярну тему: «А що, якби?..». Роман «Рівне / Ровно / Стіна. Нібито роман» – новий різновид антиутопії. Події твору нагадують своєрідний футуристичний прогноз можливого майбутнього України. Усі сучасні соціально-політичні проблеми, притаманні посттоталітарному суспільству, подано через внутрішній світ героя й розгортаються в альтернативному місті подій – обласний центр Рівне (в минулому Ровно). Автор відкриває читачеві світ спостережень, спогадів, думок та відчуттів Ерцівана (анаграматичний двійник автора), в образі якого багато автобіографічного (створив прізвище героя за допомогою перестановки літер власного). Наділивши героя власним ім’ям і по батькові, відправивши його в місто дитинства та юності, О. Ірванець зробив його «вічним жидом, який приречений волочитися по землі», що і робить його герой – «він волочиться рідним містом туди і назад» [4, с. 6].

Автобіографізм виявляється у зізнанні героя в тому, що все життя його супроводжують як незбагненний смуток,так і «смак тістечка «Лимонне» по п’ятнадцять копійок, з білим вершечком, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцією... смак убогого дитинства» [3, с. 31] (зв’язок минулого з антиутопічним сьогоденням). Тяжким для героя є поділ міста на дві частини Стіною: Рівне та Ровно. Він змушений залишитися в Ровному – на західній частині. У творі простежуються елементи фантастики − похмільний ранок 17 вересня (мотив сп’яніння) та хронотоп, коли всі події відбуваються тільки «сьогодні».

Основний образ − асоціонім Стіна – порівнюється письменником із Берлінською стіною. Він згадував, що ще в 1995 р. в Берліні німець Олаф Мунсберг, якому присвячений роман, водив його «по периметру вже тоді не існуючої стіни і показував різницю – дивись, оце східний Берлін, а це вже західний» [4, с. 6]. Стіна символізує політичний розкол у суспільстві й беззахисність особистості перед загрозою політичних протистоянь, безвихідь для мешканців обох секторів: «Не було на її сірій площині зухвалих графіті анархістів і тінейджерів, натомість колючий дріт, який ішов гребнем... виглядав переконливо і загрозливо» [3, с. 42]. Тільки головний герой роману розуміє істинну причину розмежування міста − цікавість іноземців до західного сектору, широкі інвестиції, що зумовили його розквіт, пов’язані з найбільшим у світі родовищем урану: «свердловинами було всіяне всеньке Західне Рівне» [3, с. 42].

У романі О. Ірванця, окрім Стіни, зустрічаються ще асоціоніми Дом ідейної роботи, Страшний Суд, Стадіон, Захід, Схід, Жовтий Диявол, які створюють неповторний колорит розділеного навпіл міста. Більшу увагу потрібно приділити асоціоніму Д.У.П.А., що є абревіатурою від «Думально – уніфікуючий променевий агрегат». Письменник проявляє себе як постмодерніст, адже поєднує пвседопатріотизм, абсурд і непристойність у цьому багатозначному тропі, що своїми зв’язками  єднає винахід ровенських фізиків і біологів з тоталітарною системою минулогоі неможливістю подібних розробок у майбутньому. Т. Гундарова не дарма вважає, що ця «маскулінноеротична символіка» є однією з ознак творчості бубаністів [1, с. 79].

В антиутопії О. Ірванець розкрив свої філософські погляди: стіна у двох площинах: соціальній (розповідь про колишнє життя героя) і моральній (діяльність провінційних літераторів і партійних функціонерів). Товариш Манасенко стверджує: «Ця країна має належати нам, управлінцям, керівникам, навіть, якщо хочете, – чиновникам» [3, с.148]. Він повчає героя: «Он зараз у Києві непогану кар’єру робить один... колишній поет з Канева, з глибин шевченківського краю. Вже до радника дослужився... і творчістю займається, між іншим. Про нього критика пише як про передового поета сучасного» [3, с. 148].

У романі присутні літературні асоціації та ремінісценції. Автор вдається до пародії й абсурду, коли вводить у роман містифіковані тексти творів ровенських «митців», глузує над убогою провінційністю представників псевдокультури: «У рамках боротьби за повернення до першоджерел та праведних витоків, брати Гуменюки повертають своєму прізвищу «первісне значення, вимову і написання» [3, с. 44]. Засобом вираження ставлення автора до зображуваного є ненормативна лексика у поєднані з пафосною мовою, які створюють сатирично-комічний ефект, метою якого є таврування тоталітарного минулого і посттоталітарного сучасного.

Філософічність у романі поширюється й на створене авторською уявою гарне європейське місто Рівне, у якому люди мають змогу жити і не асоціюватися з однаковими й нерухомими фікусами, «що стоять у дерев’яних діжках... з лискучим, запилюженим листям» [3, с. 170]. У фіналі роману О. Ірванець переосмислює біблійну притчу про блудного сина: грішним передусім є батько, вже потім ним створене місто, що асоціюється і з Україною, і з усім пострадянським простором, і син, бо всі вони «блудні», відірвані від розвитку світової цивілізації. Тому автор поміняв сина і батька місцями: «Блудний батьку, сам прийди та покайся перед лицем блудного сина свого – і простить тобі син, як і ти простив би його» [3, с. 185].

Як  зазначає дослідник О.Євченко , що «у цілому роман-антиутопія        О. Ірванця свідчить про те, що, по-перше, він є взірцем сучасної антиутопії, яка “тяжіє до взаємодії з іншими жанрами” [5, с.153 ], передусім із інтелектуальним романом, по-друге – з іншими родами літератури. Саме неосинкретизм, який знайшов яскраве відображення в літературі ХХ ст., забезпечує перспективи розвитку жанру, що дав свої класичні зразки ще у першій половині ХХ ст.»  [2, с.281 ].

Особливістю української антиутопії є відкрита й сатирично забарвлена критика так званого «тоталітарного типу мислення», який надто міцно закріпився у пострадянському суспільстві. Автор спонукає читача замислитися над сьогоденням, від «радянського» минулого, не мати ілюзій щодо повернення назад. У контексті політики твір актуальний і нині. Поділ міста на дві політично  зорієнтовані частини надає змогу письменникові змоделювати не лише  тоталітарне минуле, але й недосконале сьогодення.

Література

1. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека : український літературний постмодерн. Київ : Критика, 2005. 264 с.

2. Євченко О. Класична антиутопія і роман О. Ірванця «Рівне / Ровно / Стіна: Ніби роман». Вісник Житомирського державного університету імені І. Франка. 2006. Вип. 24. С. 277–281.

3. Ірванець О. Рівне / Ровно / Стіна. Нібито роман. Львів : Кальварія, 2002. 192 с.

4. Ірванець О. Обабіч «Стіни». Україна молода. 2001. 28 липня.

5.Тынянов Ю. Литературное сегодня. Поэтика. История литературы. Кино. Москва: Наука. 1977. С. 150–166.