Чмир А. В. ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ РОМАНУ «ШЕСТИДНЕВ, АБО КОРОНА ДОМУ ОСТРОЗЬКОГО» П. КРАЛЮКА

Чмир А. В.

студент 4 курсу

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

Наук. кер.: Мізінкіна О. О., к. філол. н., доцент

ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ ГОЛОВНОГО ГЕРОЯ РОМАНУ «ШЕСТИДНЕВ, АБО КОРОНА ДОМУ ОСТРОЗЬКОГО» П. КРАЛЮКА

У різний час питання літературного портрета розглядали такі літературознавці як В. Барахов («Литературный портрет (Истоки, поэтика, жанр)»), В. Башкєєва («Портрет как проблема»), А. Єсін («Портрет»), А. Жаборюк («Портрет малярський і портрет літературний»), Т. Затєєва і О. Айкашева («Литературный портрет конца XIX – первой половины XX века: внутрижанровая типология»), Л. Юркіна («Портрет») та ін. Варто наголосити, що він є одним із фундаментальних чинників у сприйнятті певного твору в цілому, оскільки портрет не просто збуджує уяву читача, а і формує відношення до героя, розкриває його характер, занурює у внутрішній світ.

Літературний портрет – це не тільки опис певного героя, а, як зазначав Андрій Єсін, – «зображення в художньому творі всієї зовнішності людини, включно з цим і обличчя, і статури, і одягу, і манери поведінки, і жестикуляції, і міміки» [пер. мій. – А. Чмир] [2, с. 76]. Таким чином, літературний портрет є складним художнім засобом, який потребує письменницької майстерності. Слід зауважити, що не кожний літературний портрет є психологічним, оскільки останній не лише характерологічний, а й спрямований на відображення психічних станів, тобто душевного життя героя.

Поява історичного роману сучасного письменника і філософа Петра Кралюка «Шестиднев, або Корона дому Острозького» (2010) стала вагомою подією у літературному житті України. Фабулу твору складає розповідь про останні шість днів життя князя Василя-Костянтина Острозького (1526-1608). Передчуваючи свою близьку смерть, головний герой просить художника Івана намалювати його портрет. Насиченість роману психологізмом (особливо такою його непрямою формою, як психологічний портрет) стає домінантною рисою поетики твору. На письменницькому таланті П. Кралюка як літературного портретиста наголошує Олександр Саган. Доктор філософських наук відзначає, що автору «вдалося намалювати глибокий психологічний портрет князя Василя – від формування його не войовничого характеру у дитячі роки (поганий мир краще, аніж добра війна) до нехоті до столичного життя і участі у придворних інтригах (через що втратив реальний шанс стати польським королем у період «безкоролів’я»)» [5]. Отже, оскільки специфіка психологічного портрета головного героя роману не була досліджена попередніми літературознавцями, будемо вважати нашу розвідку актуальною.

Приналежність роману П. Кралюка до постмодернізму обумовлює відсутність у ньому  паспортного портрета у класичному варіанті. Окремі риси зображення Василя-Костянтина зустрічаються упродовж усього твору, а тому будемо вважати його портрет не лише психологічним, а і динамічним. Необхідно підкреслити, що переважну більшість рис про зовнішність Острозького читач дізнається з міркувань маляра, а тому таке сприйняття не позбавлене суб'єктивного чинника.

Під час першої зустрічі художника зі своїм натурщиком, Іван помічає: «Князь волоче ногу. Скоцюблена в нього ліва рука. Навіть говорить із трудом. Обуяла князя хворість» [3, с. 127]. Такий фізичний стан головного героя обумовлюється не тільки поважним віком (82 роки), а і пережитим інсультом після загибелі улюбленого сина Олександра. Похилі літа Василя Костянтиновича підкреслюються паралелізмом: «Зима нині. Навколо біло – як біла сивина на моєму волоссі. Дороги замерзли, все вкрилося снігом»  [3, с. 127]. Символіка білого кольору волосся головного героя свідчить про його мудрість. Як стверджує Гаральд Браем, «схоже звучання слів «білий» і «мудрий» (Білий – weiß, мудрий – weise) говорить про тісний зв'язок цих понять» [пер. мій. – А. Чмир] [1, с. 118].

Протягом роману через саморефлексію Василя Костянтиновича постійно наголошується на його хворобливості, слабкості, душевній втомі («Страви парують. Та не хочеться торкатися їх. Як не хочеться й жити» [3, с. 190]; «Піднімаюся з-за столу. Скільки там я з'їв… Та й не хочеться їсти. Це в молоді роки хочеться – всього. А на старості… Аби день прожити. І щоб хвороби не турбували» [3, с. 223]; «Важко мені йти у кімнату свою. Здається, товстелезні мури замкові зараз зійдуться, стиснуться, візьмуть у лещата. Іноді я торкався цих стін – ніби хотів їх відштовхнути від себе…» [3, с. 275]). З цих уривків, що містять психологічні потретні риси, вимальовується внутрішній стан головного героя, який доживає останні дні.

На противагу вищезазначеним описам обличчя Острозького залишається одухотвореним, воно зберігає залишки молодості. «Сховаю на картині лисину під шапкою. Намалюю обличчя гладеньким, не буде на ньому зморщок. Та, власне, воно таким є. Аж дивно. Зображу тебе, князю, на зеленому тлі – ніби ти в Турові» [3, с. 129], – міркує маляр Іван. Обличчя Василя-Костянтина змінюється в залежності від ситуацій. Спочатку художник, малюючи, фіксує, що «спокійне воно. Хоча той спокій видається оманливим» [3, с. 131]. Пізніше, під час розповіді про ворогування Острозького із братом Іллею, маляр помічає інший вираз: «Здається, мій пан заснув. Але на лиці його похмурість. Недобрий сон бачить. Якщо то сон. Та ось повіки його відкрились. І зустрічаюсь я з важким поглядом» [3, с. 141]. Князь як політик не звик виказувати свої емоції. Стає зрозумілим зауваження Івана про обличчя Василя-Костянтина, що «то ж маска» [3, с. 145]. Світлою подією у житті натурщика стало народження двох дочок – Гальшки і Катерини. У момент пригадування «здається, промінь світла упав не лице князя. Засвітилось воно» [3, с. 217], – відзначає художник.

Психологічно вмотивованим є відображення різних кольорів на обличчі головного героя. Під час смерті своєї коханої дружини Софії Острозький зізнається: «У мене лице теж стало чорне як земля» [3, с. 227]. На думку Г. Браема «чорний колір використовується як символ песимізму, втрат і нещасть» [пер. мій. – А. Чмир] [1, с. 109]. Пізніше Василь-Костянтин помічає появу ще однієї барви: «Нарешті я у своїм покою. Там уже є маляр, стоїть біля полотна. Проходжу повз нього. Кидаю погляд на картину. Бачу намальоване жовте лице – як осінній лист» [3, с. 275]. Цілком можливо, що князь ще на щось сподівається, адже «у кого є надія, той вибирає жовтий колір» [пер. мій. – А. Чмир] [1, с. 68].

Ще однією окресленою портретною деталлю постали очі Василя Костянтиновича. На те, що вони розкривають душевний світ людини вказував Василь Фащенко («Вираз очей – один із найдавніших сигналів про душу» [6, с. 89]). Думка про замкнутий характер головного героя підтверджується спостереженням Івана: «Я вже зобразив обриси князя. Залишилися очі. Та не можу їх змалювати – ховаються вони» [3, с. 162]. Проте у трагічні моменти його життя (смерть дочки Катерини та дружини Софії, напад ворогів на Тарнів, ув'язнення і подальша страта Северина Наливайка) вираз очей видає його справжні переживання: «У мене потемніло в очах. Світ став немилий» [3, с. 219]; «– Софія… – знову проронив князь, заплющивши очі» [3, с. 224]; «Сум в очах князя» [3, с. 225]; «Бачу: зволожилися очі в князя, а по щоці потекла сльоза. Утер її князь правицею. Потупив очі» [3, с. 226]; «На мої очі навертаються сльози» [3, с. 318].

Вуста Василя-Костянтина також є багатозначною портретною деталлю. Острозький як владна особа має що приховувати, а тому: «Ворушаться вуста князя. Щось говорить. Але – собі. Не хоче ділитися таїнами» [3, с. 164]. Символічного значення набуває червоний колір, коли Іван малює «губи князя – червоні, як кров» [3, с. 308]. Яків Обухов зазначає, що «у християнській культурі червоного кольору боялися і табуювали як колір агресії, руйнівного насильства і сліпої пристрасті» [пер. мій. – А. Чмир] [4, с. 46]. Таким чином, фокусування уваги на кольорі та порівнянні губ свідчать про не завжди праведні діяння князя.

Голос Василя-Костянтина також розкриває його внутрішній світ. «Хоча незворушне в тебе, князю, лице, але ось голос… Видається чую в ньому біль великий» [3, с. 194], – роздумує художник. Така реакція Острозького передає його переживання за долю батька Костянтина Івановича, пригадуючи випадок коли останній потрапив у московський полон.

Помітними є порівняння князя із предком Феодосієм Печерським («Як виглядав Федір, коли постригся в ченці? Мав чорного клобука, сиву бороду. Князю Костянтину я теж намалюю бороду таку. А вмісто клобука – чорну шапку» [3, с. 184]) та отцем («Бачу свого батька. У нього теж сива борода. Ми так схожі один на одного. Лише в нього лице худіше і зморшками порите» [3, с. 190]). Завдяки таким згадкам письменник наголошує на відомому походженні Василя-Костянтина.

Отже, психологічний портрет головного героя (такі його деталі, як фізичний стан, волосся, обличчя, очі, вуста, голос, порівняння його з легендарними предками) спрямований на відображення усього розмаїття душевного життя Острозького, на витворенні його своєрідності та індивідуальності у когорті славетних історичних особистостей України.

Література

1.   Браэм Г. Психология цвета. Москва: АСТ: Астрель, 2009. 158 с.

2.   Есин А. Принципы и приемы анализа литературного произведения: учебное пособие. 6-е изд. Москва: Флинта: Наука, 2004. 248 с.

3.   Кралюк П. М. Шестиднев, або Корона дому Острозького: роман. Синопсис: роман, повісті, новела. Київ: Ярославів Вал, 2014. С. 123–341.

4.   Обухов Я. Красный цвет. Журнал практического психолога. 1996, №5. С. 39–47.

5.   Саган О. «Шестиднев, або Корона дому Острозького». Релігійно-інформаційна служба України. 2010. 22 листопада. URL: http://risu.org.ua/ua/index/studios/announcements_of_publications/39149/ (дата звернення: 15.02.2019).

6.   Фащенко В. В. У глибинах людського буття: літературознавчі студії. Одеса: Маяк, 2005. 640 с.