Бобришева Катерина ПОЕТИКА ПОСТЛЮДСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ XXI СТОЛІТТЯ

 

Бобришева К.О.
аспірантка 2 курсу
Запорізький національний університет
Наук кер.: Тупахіна О. В.,  д. філол. н. професор

 

ПОЕТИКА ПОСТЛЮДСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ XXI СТОЛІТТЯ

 

         У XXI столітті науково‑фантастична література постає не лише як жанрова форма розважального або футурологічного прогнозування, але й як критично‑теоретичний дискурс, здатний конституувати й рефлексувати над трансформаціями людської ідентичності в умовах інтенсивної технологічної еволюції. В центрі цього дискурсу перебуває концепт постлюдської ідентичності, тобто  категорії, що інтерпретує художнє осмислення переходу від традиційного антропоцентричного уявлення про «людину» до гібридних форм буття, де технологія, кібернетичні системи та біоінженерні практики стають інтегральними компонентами людського досвіду.

         Одним із визначальних підходів до аналізу цього явища є колективна монографія Transhumanism and Posthumanism in Twenty‑First Century Narrative, у якій автори демонструють, як у ключових наративних текстах XXI століття (зокрема творчість Дейва Еггерса, Вільяма Гібсона, Марґарет Етвуд, Цисіна Лю та інших) постлюдська ідентичність конститується через наративні стратегії, що виходять за межі традиційного гуманістичного осмислення «людського». У цих творах технологія функціонує не лише як засіб модифікації тілесності чи когнітивних процесів персонажів, але й як інструмент рефлексії над самою структурою свідомості та соціальної інтеграції. Постлюдські персонажі зазвичай уявляються як гібриди органічного й технічного, що стимулює розвиток нових естетичних форм, здатних осмислити тілесність, агентність і ідентичність поза рамками класичного гуманістичного канону[3,c.18].

         Поетика постлюдської ідентичності у науковій фантастиці XXI століття формується на перетині трансгуманістичних парадигм, що представляють радикальне розширення когнітивних, фізіологічних та перцептивних можливостей людини через технотропні інтервенції, та критичного постгуманізму, який піддає деконструкції антропоцентричні й гуманістичні уявлення про людину як автономну сутність. У такому ключі наративна структура текстів перестає бути простим сюжетним каркасом і стає гетерогенною семіотичною матрицею, у межах якої постлюдська ідентичність розкривається як процес інтеграції технологічного та органічного, радикальної реконфігурації тілесності й агентності та одночасної реверсії традиційних уявлень про межі «людського»[2,c.45]. У межах цього дискурсу тілесність постає як поле експериментальної симбіозної інтеграції, де фізіологічне і кібернетичне взаємодіють у єдиній продуктивній архітектоніці, що трансформує класичні моделі суб’єктності, розмиває межі між органічним і неорганічним і продукує нові форми агентності поза гуманістичною канвою. Одночасно деконструюються біологічні та соціальні кордони «людського»: органічне сприймається як текучий континуум, а соціальність ідентичності, як нестабільний конструкт, що змінюється під впливом технологій, нових соціокультурних практик та трансгуманістичних інтервенцій. Мова, наративна композиція та метафоричні стратегії у постлюдських текстах функціонують як методологічні й естетичні інструменти, які моделюють напругу між класичними гуманістичними формами «людського» і гібридними структурами постлюдської ідентичності, одночасно артикуючи онтологічні, етичні та епістемологічні наслідки технологічного перетворення людського буття. У такому розумінні поетика постлюдської ідентичності перестає бути суто естетичною категорією і стає комплексним концептуальним інструментом, що продукує нові смисли людського існування у постбіологічному та кібернетично інтегрованому світі[1,c.54].

         Культурно‑літературний аналіз концепту технологічної сингулярності також має ключове значення для конституції постлюдського наративу. У монографії Singularities: Technoculture, Transhumanism, and Science Fiction in the 21st Century сингулярність розглядається не лише як футурологічний концепт, але й як культурна та літературна метафора, що артикулює кризу сучасного людського досвіду. Сингулярність постає моментом, у якому темпи технологічного прогресу радикально трансформують соціокультурні взаємозв’язки, розчиняючи традиційні межі між людиною, машиною та середовищем безпосередньо у структурі наративу. Через цю призму автори наукової фантастики досліджують радикальні мутації людської ідентичності, включно з мережевою свідомістю, кібернетичною інтеграцією та симбіозом із штучним інтелектом.

         Літературні твори, що інтерпретують ці концепти, охоплюють спектр від пост‑кіберпанку до епічної футуристичної прози, де модифікація людської природи стає центральним наративним осердям. Художній дискурс у таких текстах не лише демонструє технологічні потенціали, але й здійснює критичне осмислення етичних, екзистенційних і культурних наслідків переходу у постлюдську еру. Таким чином, поетика постлюдської ідентичності у науковій фантастиці XXI століття постає не просто відображенням технокультурних уявлень, а естетичним та концептуальним інструментом, що продукує нові смисли людського буття у постбіологічному контексті.

                                                        Література

1.   Ana Chapman, “Sonia Baelo-Allué and Mónica Calvo-Pascual, editors. Transhumanism and Posthumanism in Twenty-First Century Narrative.”, European journal of American studies [Online], Book reviews, Online since 05 December 2022, connection on 11 February 2026. URL: http://journals.openedition.org/ejas/19170; DOI: https://doi.org/10.4000/ejas.19170

2.     More M. Engines of Life: Identity and Beyond Death. The Transhumanist Reader / eds. M. More, N. Vita-More. Malden M. A.: Wiley-Blackwell, 2013. 213 p

3.     Manzocco R. Transhumanism – Engineering the Human Condition: History, Philosophy and Current Status. Cham : Springer, 2019. DOI: http://doi.org/10.1007/978–3-030–04958–4