Троц Анастасія ЖІНОЧІ ІПОСТАСІ «ФАЛЬСТАФІВСЬКОГО» ПСИХОТИПУ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ОБРАЗІВ МАРУСІ КАЙДАШИХИ ТА ЖІНКИ З БАТУ

 

Троц А. О.

студентка 1 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Торкут Н. М., д. філол. н., професор

ЖІНОЧІ ІПОСТАСІ «ФАЛЬСТАФІВСЬКОГО» ПСИХОТИПУ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ОБРАЗІВ МАРУСІ КАЙДАШИХИ ТА ЖІНКИ З БАТУ

Використання теорії архетипів К.Г.Юнга в літературознавчій компаративістиці відкриває доволі широкі дослідницькі перспективи, зокрема, дозволяє виявити специфіку національних художніх репрезентацій певного типу людського характеру, а відповідно, й наблизитися до розуміння певних етно-культурно маркованих поведінкових моделей. Одним із найбільш оригінальних архетипічних образів у світовій літературі є «вітальний герой» – персонаж, який втілює невичерпну життєву енергію, тілесність та прагнення до самоствердження. Доволі відомим зразком такого образу постає сер Джон Фальстаф – герой декількох творів Вільяма Шекспіра (дві частини хроніки «Генріх IV», комедія «Віндзорські насмішниці»). Цей психотип має і свої жіночі іпостасі. Дослідники, зокрема М. Стріха, вказують на те, що Жінка з Бату – Елісон із «Кентерберійських оповідей» (The Canterbury Tales) Джеффрі Чосера постає як пряма літературна попередниця Фальстафа, фактично втілюючи ті самі риси задовго до появи шекспірівського героя [1, с. 208].

У контексті української літератури таку ж вітальну природу та поведінкову модель демонструє героїня повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» Маруся Кайдашиха [2]. Порівняння цих героїнь крізь призму типологічних сходжень дає змогу простежити, як спільний вітальний дух розкривається у різних національних культурах, в різні історико-літературні епохи (англійський Проторенесанс – український класичний реалізм).

Методологічною базою дослідження є концепція «гротескного тіла» та «теорія карнавалізації», розроблені М. Бахтіним. Центральним поняттям порівняльного аналізу є те, що гротескне тіло «не завершене», воно, як наголошує філософ С.Тарадайко, завжди перебуває у стані становлення, поглинання світу та самоствердження через матеріально-тілесне начало [3]. На особливу увагу в цьому контексті заслуговують персонажі, які втілюють народний гумор. Через свою надмірну енергію та яскраво виражену життєву силу вони стають інструментом боротьби проти суспільних обмежень. Яскравими представницями такого типу можна вважати Жінку з Бату [4]. Та Марусю Кайдашиху. Вони виходять за рамки традиційного патріархатного образу жінки та постають як активні особистості, які самостійно будують власне життя та керують своїм простором. Ці образи відображають народження нової людини, яка відмовляється бути лише тінню своїх предків. Вони утверджують право на власну унікальність через активне суперництво та жагу до лідерства. Такі герої не просто перебувають на сторінках твору – вони стають його центром.

Проведений порівняльний аналіз дозволяє виявити глибоку спорідненість між англійською та українською героїнями, насамперед у сфері зовнішності як інструменту самоствердження. Елісон із Бату використовує вбрання, щоб підкреслити свою заможність та впевненість. Її яскраві червоні панчохи та дорогі хустки свідчать про економічну незалежність та сангвінічний темперамент [4,10]. Маруся Кайдашиха у Нечуя-Левицького так само ретельно вибудовує свій імідж. Її манери, перейняті під час служби у панів, любов до яскравих чобіт та білих хусток, а також звичка гордовито тримати голову – це знаки, якими вона відділяє себе від звичайного селянства [2, с. 72,76]. Вбрання та поведінка стають для неї інструментом впливу, яким вона змушує громаду визнавати її авторитет.

Свою схильність до домінування ці жінки виявляють навіть під час Божої служби. Жінка з Бату страшенно гнівається, якщо хтось наважується піти офірувати раніше за неї, бо вважала це неповагою до своєї персони. Схожу поведінку демонструє і Кайдашиха, використовуючи знайомства зі священниками та показову набожність з метою самоствердження. Для обох релігія стає одним із способів визнання їхнього авторитету іншими людьми. Цим героїням притаманна особлива, «фальстафівське» прагнення до лідерства над оточуючими. Вони не просто пристосовуються до обставин, а переробляють їх на свою користь, диктуючи свої правила тим, хто поруч.

Спільним є і те, що жінки використовують власне мовлення для домінування над іншими. Проте стратегії вони обирають різні, адже Елісон з Бату майстерно грається цитатами зі Святого письма, переосмислюючи їх так, щоб вони звучали на її користь. Натомість сила Кайдашихи ховається в її вмінні влучно висміяти опонента народним слівцем. Вона майстерно використовує іронію та лайку, щоб принизити співрозмовника і довести свою правоту.

Водночас, варто зауважити й суттєву відмінність між цими образами, яка полягає насамперед у масштабі їхнього мислення. Жінка з Бату постає як людина «широкого світу», адже вона багато подорожувала по святих місцях Європи і має величезний життєвий досвід. Бунт Елісон спрямований проти патріархатного світу, у якому вона веде інтелектуальну дуель із суспільством, відстоюючи права жінок. Кайдашиха ж замкнена у межах сільського побуту. Її поведінка є наслідком не філософського протесту, а сліпого наслідування «панських» манер, які вона перейняла під час служби у панів. Якщо Елісон використовує свою енергію для насолоди життям і ствердження своєї свободи, то Кайдашиха часто витрачає її на безглузді сварки та руйнування родинного затишку, що надає її образу трагікомічного відтінку.

Проведений компаративний аналіз дає підстави стверджувати , що Маруся Кайдашиха є українською версією «фальстафівського» типу, спорідненою з Жінкою з Бату. Обидві героїні прагнуть домінувати в родині та соціумі, використовуючи для цього яскравий одяг, демонстративно зухвалу поведінку по відношенню до церковних осіб і богослужінь та гостре слово як зброю. Водночас масштаби їхнього бунту суттєво відрізняються, адже Елісон свідомо протистоїть суспільним нормам, тоді як Кайдашиха лише копіює панські манери та залишається обмеженою дрібними побутовими інтересами. Це порівняння показує, що українська література є частиною європейської, але має свою унікальність.

Література

1.     Стріха М. В. Джеффрі Чосер і його Жінка з Бату. Всесвіт. 2016. № 7–8 (1051–1052). С. 208–213.

2.     Нечуй-Левицький І. Кайдашева сім'я. Гетьман Іван Виговський. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. 416 с.

3.     Тарадайко С. «Двотіле тіло» Михаїла Бахтіна . Філософська думка. 2008. № 3. С. 142-151.

4.     Chaucer G. The Canterbury Tales of Geoffrey Chaucer : A Modern Rendering into Prose of the Prologue and Ten Tales / G. Chaucer ; modern rendering by P. MacKaye ; pictures by W. A. Clark. New York : Duffield & Company, 1914. 235 p.