Пайдаркіна Тетяна ТОПОСИ МІСТ В РОМАНІ Є. КУЖАВСЬКОЇ «ЗЕРОВ. ПОХОВАЛЬНИЙ ПРОМОВЕЦЬ»

 

Пайдаркіна Т. П.
студентка 2 курсу
Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

ТОПОС МІСТ У РОМАНІ Є. КУЖАВСЬКОЇ

«ЗЕРОВ. ПОХОВАЛЬНИЙ ПРОМОВЕЦЬ»

У літературі топос як просторовий образ є ключовим елементом для відтворення історичного контексту, соціальної атмосфери та психологічного стану персонажів. Він не лише організовує наратив, але й дозволяє читачеві глибше зрозуміти людський досвід у конкретному часово-просторовому контексті, поєднуючи зовнішнє з внутрішнім.

Топос у літературознавстві ми трактуємо як повторювані локуси й будь-які інші тематичні елементи. «Локус – це образ довкілля, що має велике символічне навантаження, бо служить не лише місцем чи тлом дії, а й засобом вираження певної духовної проблематики, вибудовуючи феноменологічний простір, де людина і ландшафт утворюють єдність» [1, с. 143].

Тож метою дослідження є визначення і аналіз топосу міст у романі Є. Кужавської «Зеров. Поховальний промовець». Це передбачає розкриття ролі просторових образів у відображенні політичних трансформацій, культурного занепаду та особистих трагедій персонажів, а також їхню роль у формуванні багатошарового хронотопу роману.

Актуальність аналізу топосу міст у романі Є. Кужавської зумовлена зростанням інтересу до періоду Розстріляного Відродження після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, адже механізми знищення інтелігенції й культури, описані в романі, виявилися трагічно співзвучними із сьогоденням. Вивчення топосу міст допомагає спростовувати міфи, показуючи Київ, Харків і Соловки як реальні місця трагедії та опору.

У романі Є. Кужавської «Зеров. Поховальний промовець» Київ виступає не лише як фон для подій, а як динамічний елемент, що відображає епоху Української революції 1917–1921 років та наступні сталінські репресії. Цей топос зображений як багатогранний простір перехрестя містичного й реального, який одночасно є витонченим містом культури, кохання, інтелектуальності та ареною національної травми, крові, революційного хаосу, страйків і смерті.

На початку твору, у 1917–1918 роках, Київ сповнений ароматом бузку, кави та троянд, що символізує короткий період культурного піднесення після падіння імперії: «Київ дихав мудрістю і весною водночас. Зеленіли дерева, синів Дніпро. Прості кольори, без йорзання напівтонів. Блакитне небо цілувало золоті куполи» [2, с. 15].

19 березня 1918 року – дата, що фіксує зміну природи Києва. З часу похорону героїв Крут його топос набуває ознак простору «моторошного сусідства» між живими та мертвими, між колишньою красою міста і його теперішньою спотвореністю. Столиця перетворюється з міста вишуканого в місто сіре і неохайне: «У брудному Києві, який тхнув страйками робітників на «Арсеналі», сотнями чобіт червоної солдатні, кров’ю і смертю, мітингами на площах, не було місця цвітінню каштанів» [2, с. 7]. Колись закоханий у аромат бузку і цвіт каштанів, у десятки маленьких кав’ярень і якісні костюми перехожих, М. Зеров опиняється в тому ж самому просторі, який раптово наповнився запахом крові й багнюки. Труни на возі стають не просто об’єктом жалю, а фізичним втіленням смерті, що вторглася в повсякденне життя міста. Бібіковський бульвар, ще недавно елегантний променад, перетворюється на похоронну артерію. У березні 1918-го, після кривавого двотижневого терору загонів Муравйова й укладення Брест-Литовського миру, Київ опиняється під німецькою окупацією. Місто, яке щойно пережило артилерійські обстріли й масові розстріли, тепер змушене ховати своїх юних захисників. Київ перестає бути місцем культури й кохання й стає ареною національної травми, де навіть повітря просякнуте передчуттям подальших катастроф: «Київ мовчки спостерігав за нею (Солею), ніби насміхався. Таким холодним він не був, коли вона вперше оглядала його вулиці з високого сидіння фаетону» [2, с. 14].

Містичність топосу Києва посилює відтворення епохи, роблячи її багатошаровою. Київ – «Перехрестя», де переплітаються реальність і магія, а вулиці міста стають місцями зустрічей з «Перехресниками». У романі перехрестя постає багатозначним символом фатальної невідворотності. Це місце, де долі перетинаються, але ні час, ні конкретна точка на карті міста не відомі навіть магічним істотам. Топос перехрестя прочитується дихотомічно: з одного боку, саме тут трапляються доленосні зустрічі з непересічними людьми, які здатні змінити хід історії чи врятувати життя (перехрестя Києва приводять Солю до таємничої «ложі» Г. Нарбута, знайомлять з М. Зеровим та П. Тичиною); з іншого – це простір невідворотного вибору, часто трагічного, коли кожне рішення стає остаточним і не підлягає перегляду. Таким чином, перехрестя одночасно притягує і лякає, втілюючи амбівалентність самої епохи.

Київ 1920-х у романі постає радше як тихе, майже провінційне місто. В той же час середина десятиліття позначена потужним творчим і громадським піднесенням. Політична першість відійшла у минуле, поступившись місцем ретельно доглянутій мистецькій традиції, яка стала справжньою київською прикрасою: «Тут, у Києві, заворушилось нове життя ... Газети почали писати про неокласиків, хоч дуже невиразно окреслювали, хто ж вони такі» [2, с. 108]. Отже, місто, втративши столичний блиск, зберігає за собою роль духовного осередку, де література й мистецтво стають останнім оплотом культурної ідентичності в епоху поступового занепаду.

Харків 1920–1930-х років зображено як динамічний, але похмурий простір, що є центром літературного життя. Тут працювали М. Хвильовий, М. Семенко, Н. Ужвій, але водночас НКВС проводив арешти та допити. Харків 1930-х − центр футуризму та мистецьких експериментів («За кілька років у Харкові – не вірила в оповідки про невгамовного футуриста Семенка, який не стомлювався влаштовувати скандали своїй пронизливо-прекрасній дружині – акторці Наталі Ужвій, що зголосилась позувати для пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові в ролі Катерини з маленьким сином Семенка на руках» [2, с. 179]). Літературні скандали, індустріалізація, урбанізація та політичний терор переплітаються з особистими драмами. Місто уособлює конфлікт між авангардом і тоталітарним режимом, де скандали переходять у арешти.

Харків – топос «заплутаних ниток», метафора бюрократичного та репресивного апарату НКВС, де чутки про арешти стають реальністю. Це відображає історичну добу 1933–1934 рр., коли після самогубства Хвильового посилилися репресії проти українських письменників.

Місто Медвеж'єгорськ, біля Соловків, виступає топосом «краю світу». Соловки, або Соловецький табір особливого призначення, – один з перших ГУЛАГів, де страчували інтелігенцію під час «Великого терору» 1937–1938 рр. У романі цей топос зображено як містичний «кінець світу», де реальні історичні страти переплітаються з фантастикою. Соловки – це місце порожнечі та жаху, де Соля шукає відповіді. Авторка посилається на реальні листи М. Зерова: «Урешті говорить їй про етап, Соловки, Карелію, північне сяйво. Про сяйво Зеров писав дружині в останньому листі» [2, с. 170]. «Північне сяйво» – іронічна метафора. В історичних джерелах М. Зеров писав про холод Соловків, але в романі це стає символом «світла» після смерті. Топос міста Медвеж'єгорськ і Соловків підкреслює історичну добу депортацій і геноциду, де простір стає меморіальним свідком трагедії.

Отже, аналіз топосу міст у романі Є. Кужавської підтверджує, що простір є динамічним інструментом відтворення епохи Розстріляного Відродження: Київ символізує втрату свободи, Харків – конфлікт авангарду й терору, Соловки – остаточне знищення. Топоси створюють багатошаровий хронотоп, де амбівалентність перехрестя підкреслює трагічний вибір покоління. Це не лише реконструкція минулого, але й меморіальний акт, що проводить паралель між 1930-ті та сучасністю, роблячи роман інструментом опору культурному геноциду.

 

Література

1. Будний В., Ільницький М. Порівняльне літературознавство : підручник. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. 430 с.

2. Кужавська Є. Зеров. Поховальний промовець : роман. Харків: Фоліо, 2020. 188 с.