Овсяницька Ганна ТЕМА МЕЖОВОСТІ Й ПАМ’ЯТІ У ВІРШІ С. МАРТИНЮКА «МІЖ ЖИТИ Й ВМИРАТИ Є ДЕЩО ВАЖЛИВЕ – СЛОВА…» (ЗІ ЗБІРКИ «ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ»)

 

Овсяницька Г. В.

аспірант 3 року навчання

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Курилова Ю. Р., к. філол. н., доцент

 

ТЕМА МЕЖОВОСТІ Й ПАМ’ЯТІ У ВІРШІ С. МАРТИНЮКА «МІЖ ЖИТИ Й ВМИРАТИ Є ДЕЩО ВАЖЛИВЕ – СЛОВА…» (ЗІ ЗБІРКИ «ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ»)

 

Вступ. Одна з особливостей української літератури періоду російсько-української війни, зокрема поезії, полягає в тому, що вона продовжує засвідчувати стрімкий і надзвичайно сильний, у плані україноцентричного духовного становлення, поворот до теми національної пам’яті як одного зі стрижневих проявів національної свідомості як форми гідності.

Вимір пам’яті, оприявнений у художньому творі, є тією площиною, що сполучає в собі різні культурні простори, ідеї, знання, досвіди, значення та свідчення, до того ж, і сама «література являє собою лімінальне явище, найважливішим завданням якого є створення нової реальності, нового космосу» [цит. за: 6, с. 177], або ж «неповторності», за словами Л. Костенко, який допоміг би реципієнтові осягнути духовний простір національного буття та власної екзистенційної присутності в ньому.

Зокрема, говорячи про обшир індивідуальної, національної та культурної пам’яті, не зайвим буде вказати на межовий (лімінальний, пороговий, перехідний, транзитний тощо) характер самого поняття, адже національне, як буттєво-екзистенційне, історичне та соціокультурне, є невід’ємною складовою особистого, особистісного та індивідуального досвіду письменника як того, хто засвідчує та задокументовує екзистенційно-духовний досвід своєї нації у контексті державотворення, попри війну на винищення, той, що допомагає не просто вистояти у геноцидній війні, розпочатій росією, але й зберегти власну мовну, ціннісну й національно-духовну самобутність.

Актуальність. Особливої уваги заслуговує поезія, написана військовими як тими, хто і збройно, і культурно, і ціннісно, а тому – духовно дотичний до захисту державної суверенності України, адже, на думку С. Дюрінґа [3], література є двійником націоналізму: «націоналізм може підтримувати зв’язок зі свободою, дозволяючи нам чинити опір культурному та економічному імперіалізмові» [3, с. 565–566], бо «що ж як не культура захищає від» його «культурного, економічного і військового вторгнення?» [3, с. 566].

Одним із таких авторів-військових є С. Мартинюк, знаний також як вокаліст та автор пісенних текстів гурту «Фіолет». У 2025 р. у «Видавництві Старого Лева» вийшла книга його поезій «Політика пам’яті», концепція та назва якої, на нашу думку, є такими, що дають відповідь на запитання про місію сучасної української воєнної літератури як форми національно-культурної пам’яті.

У нашій розвідці ми зосередимо увагу на аналізові одного з віршів автора зі згаданої збірки. Цей твір має назву «Між жити й вмирати є дещо важливе – слова» [7, с. 24]. На нашу думку, висвітлення теми пам’яті та межовості в цьому вірші заслуговує на увагу бодай тим, що автор не просто задає медитативну тональність твору як розважання над сутністю слів, мови як «оселі буття» [1], за Г. Гайдеґґером, але насамперед – засвідчує її пам’яттєтворчу сутність, а тому – її перехідний (межовий, лімінальний, трансгресивний, інтенсивний, трансцендентний тощо)[1] характер як здатність долати граничність та обмеженість часу й простору, створювати щось на зразок мовно-духовного континууму, відтворюватися на нових онтологічних рівнях у бутті народу, зберігаючи досвід культури, яка творила себе у вирі визвольної боротьби за державність, соборність і самостійність.

Огляд літератури. До висвітлення теми пам’яті в літературі, окреслюючи заразом більшою чи меншою мірою тему межовості, зверталися В. Агеєва, А. Ассман, Н. Горбач, О. Довгополова, Н. Кривда, П. Вербицька, та ін., а тему межовості/лімінальності в літературі, психології, культурі висвітлювали Й. Борнемарк, Ж. Бортнік, А. ван Ґеннеп [17], С. Дейнека, К. Лисова [6], Є. Кучеренко, В. Тернер [19], Б. Томассен [18], І. Яковенко та ін..

Літературна творчість С. Мартинюка ще не була в полі зору літературознавців, тому вбачаємо неабияку перспективу у зверненні до його поезій як до матеріалу для досліджень.

Мета розвідки – проаналізувати особливості проявлення теми пам’яті та межовості у вірші С. Мартинюка «Між жити й вмирати є дещо важливе – слова».

Методологія розвідки містить у собі основні методи та прийоми студій межовості, травми й пам’яті, використовуємо екзистенційний підхід, а також допоміжними методами є герменевтичний, міфопоетичний, інтертекстуальний.

Виклад основного матеріалу. Для сучасної поезії, написаної військовими, є характерним звернення до власного пережитого досвіду. Смислове ядро таких творів часто викристалізовується тяжінням авторів до художнього висвітлення власного воєнного досвіду (часто – болісного і травматичного) як поетикальної стратегії, характерної для сучасної поезії війни. Саме вона, на думку Т. Гребенюк [2] та М. Шимчишин [13], визначає особливість ідейно-естетичної спрямованості такого типу творчості у руслі метамодерністської «нової щирості» (визначення і концепція – Т. Вермюлена та Р. ван дер Аккера) [20]. Зокрема, така література вирізняється насамперед екзистенційним характером межового світовідчування та світосприйняття [див.: 5; 8], про що також говорить Я. Чорногуз у своєму есеї, вибудовуючи концепцію «неоекзистенціалізму» у сучасній українській літературі війни [12].

Екзистенційна поезія, що спирається на особистий досвід автора, блокує свободу читача в можливостях її інтерпретації. Як зазначив А. Ткаченко, «у творах не таких лаконічних й афористичних, де зростає кількість внутрішньотекстових зв’язків, у тому числі й певних логічних пояснень, відповідно зменшується число вільних «валентностей» чи «зародків» для синтезу нових контекстуальних [тут і далі – курсив А. Ткаченка – Г. О.] та інтертекстуальних значень і видобування додаткових ідей. У процесі самостійного функціонування такі твори більше, ніж імперсонально-фольклорні, зберігають на собі печать індивідуальності автора, і, отже, обмежують читацьку та інтерпретаційну «сваволю». [9, c. 153].

Для аналізованого вірша С. Мартинюка притаманна інтертекстуальність, адже перші рядки вірша можна вважати алюзією на біблійний старозавітній прототекст, що опосередковано відкликають читача до слів пророка Екклезіяста: «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!» [Екклезіяст, 3, 1–8, пер. І. Огієнка].

У першому п’ятистихові (пентині) вірша С. Мартинюка, маємо такі слова: «Між жити й вмирати є дещо важливе: слова. // Промовлені й ні, нерозчуті і кинуті з лиха, // Правдиві, червиві і прикрі, як град у жнива, // То затхлі, то ніжні, як скошена зранку трава, // То вперті, як кулі сліпі й березнева крига». [7, c. 24]. У цих рядках можемо зауважити, як автор розгортає емоційну тональність вірша, художньо оприявнюючи тему межовості через символічну образосферу «антиномій» (античне поняття [10, c. 24], в аналізі якого спираємося на обґрунтування К. Ясперса [15]) життя і смерті, голосу і тиші, правди і брехні, лагідності та нечулості, впертості та податливості. Разом із тим, образно-символічне оприявнення цих антиномій зосереджується навколо центрального образу слова (у творі – слів), позаяк цей слуховий образ у цьому вірші набуває характеру насамперед біблійного мегаобразу, адже зосереджує в собі онтологічно-екзистенційну, духовно-культурну символіку. Інакше, образ слова у цьому вірші є таким, що мислиться автором як вісь буття, осередок національної та людської екзистенції, культури та духовності. Порівняймо хоча би зі словами з Євангелії від св. Івана: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його» [Івана, 1, 1–5, пер. І Огієнка].

Образосфера слів у цій строфі С. Мартинюка постає також як простір, що поєднує в собі символіку межовості та життя як безперервної часопросторової плинності, крихкості й мінливості, непостійності всього сущого, його здатності до трансформацій і коливань. Цей поетикальний авторський задум (інтенція) розкривається в наступній октаві: «Твоїми молитвами потяги вчасно вертають у порт, // Із вирію тягнуть додому ключем літаки заблукалі, // Сумні капітани виводять фрегати з ворожих вод // І шкрябає гільзою вірш непоет на броньованій сталі, // Аби він звучав, наче богом прочитаний вголос // Між грізних видінь й спересердя розписаних стін. // Твоїми молитвами, наш, в позолоті старій, мегаполіс // Стоїть в людогущі мільйонній. Зі мною. Один на один». [7, c. 24]. Можемо зауважити строкату образно-символічну наповненість цієї строфи. Зокрема, маємо сукупність макрообразів, що за смислами пов’язані із символосферою центрального образу слова (як мегаобразу). Наприклад, образи «потягів», «літаків» і «фрегатів» можуть вказувати на просторові та часові значення руху, зокрема, того, що пов’язаний із поверненням до рідного простору із ворожого та чужого, і такий рух сам собою передбачає перехідність через певну граничну або порогову точку. У цих рядках, за допомогою образів-символів руху, автор репрезентує не просто значення плинності простору і часу, але насамперед наділяє окреслену образосферу руху конотаціями межовості як подолання певної точки, як розрив із попередньою стацією, внаслідок зробленого вибору (у вірші йдеться про відмежування від чужого простору й повернення до рідного, і водночас символіка такого руху мислиться як символіка повернення до себе, до своїх національно-духовних первнів).

Окремої зауваги заслуговує образ митця як «непоета», що «шкрябає гільзою вірш» «на броньованій сталі». У цих рядках звертає на себе увагу перехідність згаданого персонажа з одного стану в інший – зі стану поета у стан воїна. Тобто, поет у цих рядках мислиться як «неминуче неоднозначна» «лімінальна персона», яка знаходиться між чітко визначеними культурними позиціями [19 c. 95]. Окрім того, А. ван Ґеннеп пов’язує лімінальність із екзистенційною категорією вибору, адже така ситуація неминуче передбачає перехід на інший рівень: «люди роблять вибір і впливають на соціальні ситуації в будь-якому суспільстві» [17; цит. за: 18, c. 11].

Однак, переломні часи війни можуть зумовлювати також інший аспект межовості, а саме – «застрягання» [цит. за: 18, с. 22–23] поета як військового у стані «перманентної лімінальності» [цит. за:18, с. 22–23] у просторі війни, у її, за Е. Юнгером, «внутрішньому переживанні» [14], яке зумовлює екзистенційний вимір травматичної пам’яті як своєрідне «застрягання» в окремій точці минулого, яке продовжує завдавати болю і впливати на сьогоденне світовідчуття, світосприйняття, самосприйняття ліричного героя.

Зокрема, автор вказує на те, що в часи війни покликання поета, що зі зброєю в руках перетворюється на звичайного солдата-громадянина – це насамперед покликання збройного захисту суверенітету своєї держави. Але попри те, що поет є насамперед людиною, яка, через притаманну їй вразливість, відчуває на собі спустошувальний вплив війни (адже, за словами О. Забужко, «війна збіднює чуттєвість» [11]), його слово не перестає нести пророчу місію як місію державного та культурного захисту, адже слово, як носій культурної інформації, так само здатне окреслювати духовні кордони й бути інструментом не просто інформаційного впливу і спротиву, але насамперед – сакральним центром «істинного», за М. Гайдеґґером, людського «буття» [16], осередком її присутності в національно-духовному континуумі: «І шкрябає гільзою вірш непоет на броньованій сталі, // Аби він звучав, наче богом прочитаний вголос // Між грізних видінь й спересердя розписаних стін» [7, с. 24].

Окрім того, авторський неологізм «непоет» може вказувати також на те, що перехід героя на інший рівень відбувся без ініціації, тому цей образ можна тлумачити і як образ людини, що належить водночас обом просторам – простору творчості (як життя), і простору війни (як смерті).

Також, говорячи про образ поета як про проєкцію авторської постаті, то варто, на нашу думку, розмежовувати такі два аспекти: поет у творі постає як ліричний герой, і поет водночас мислиться як фігура автора. Тому сама собою напрошується думка про лімінальні (перехідні) характеристики такої проєкції як «реальна особа – ліричний герой». Тут нам йдеться про той момент, коли образ реальної людини «обростає» символічним значеннями, і цей перехід до сфери символічного можна окреслити як трансцендентний.

У цьому випадку можна згадати про сковородинську модель світу, або радше – типологію просторів буття, таких як «мікросвіт», «макросвіт», «світ символів». Поет у творі С. Мартинюка – це той, хто є суб’єктом макросвіту (як воїн, громадянин своєї держави), мікросвіту (як людина, яка, за М. Гайдеґґером, прагне «справжнього існування» [16]), але разом із тим, поет – це той, хто присутній паралельно у світі символів, засвідчуючи свою трансцендентність через слово як простір межі та простір переходу. Зокрема, простір символів у сковородинській моделі світу є насамперед простором слова (книги, Біблії), а тому – духовних цінностей.

Зокрема, говорячи про перехідність, згадаємо й те, що А. ван Ґеннеп акцентував межовий характер феноменології людських виборів (прикметно, що задовго до екзистенціалістів), адже вибір зумовлює перехідність людини з одного стану в інший [17; цит. за: 18 с. 11].

Трохи інші інтенції читаємо у С. Мартинюка. Як варіанти образу слова, у рядках вірша «Між жити й вмирати є дещо важливе – слова…» постають образи молитви і Бога, через які автор окреслює екзистенційні інтенції надії, віри та любові, попри біль, що читаємо в наступних рядках: «Твоїми молитвами, наш, в позолоті старій, мегаполіс // Стоїть в людогущі мільйонній. Зі мною. Один на один» [7, с. 24.]. В останніх рядках автор також акцентує екзистенціал самотності як точку перебування у стані межовості. Зокрема, останні слова цих рядків передають інтенсивність переживання почуття відокремленості, одинокості й разом із тим – спільності як присутності в одній і тій самій часопросторовій точці буття, і характер цієї присутності передається через парадигматичне відношення «Я–Ти». На думку Б. Томассена, інтенсивність (шкала) є також категорією лімінальності [18, c. 17]. У вірші ця інтенсивність переживання, емоційна напруга передається засобами поетичного синтаксису, таким як асиндетон (безсполучниковість).

Прикметним є те, що просторовий образ «старого мегаполіса в позолоті» є авторською парафразою золотоверхого Києва, топос якого мислиться у творі і як сакральний простір для ліричного героя, і як проєкція його історичної та національно-духовної належності до своєї національної спільноти, що підкреслюється, з одного боку, синекдохічним образом «людогущі мільйонної», а з іншого – онтологічним образом особистісної екзистенційної самотності, яка, парадоксальним чином, передбачає єдність із колективом, де кожен суб’єкт є так само перманентно самотнім та вразливим.

Завершується вірш пентиною (п’ятистихом), де автор вдається до поєднання синтаксичних фігур анафори та кільця (зокрема, маємо у першій та в останній пентинах єдинопочаток – «Між жити й вмирати є дещо важливе: слова»), смислова та символічна роль яких, з одного боку, вказує на символіку кола, повторення того, що вже відбувалося, на нових буттєвих витках, а з іншого – символічно відсилає читача до простору пам’яті то його образосфери, що представлена через мережу відповідних мікрообразів та художніх деталей: «Між жити й вмирати є дещо важливе: слова. // В нотатках таємних і поглядах надбарикадних, // Колючі, як дріт, і солодкі, як перші дитячі дива, // То щирі, то п’яні, як в травні моя голова, // То тихі – слова, що промовив востаннє». [7, c. 24].

Останній рядок натякає на граничність, яка розгортається у просторі часу та проєктується у простір внутрішніх переживань ліричного героя, пов’язаних із екзистенційним відчуттям конечності моменту, його граничної, лімінальної, порогової точки, яка може натякати на перехід на інший рівень, зокрема, на рівень трансцендентний через подолання пороговості смерті.

Прикметним є й те, що автор вдається до таких мікрообразів-символів, що належать простору національної пам’яті, як «нотатки таємні» та «погляди надбарикадні», що, з обережністю зазначимо, може бути асоціативною ремінісценцією до таких історичних подій як репресії совєтської влади проти української інтелігенції або ж до подій Революції Гідності, що водночас поєднують у собі антиномічні складові й колективної травми, і національної гідності, що проявляються у континуумі пам’яті як духовної та національно-політичної структури. Саме така пам’ять, оформлена у структуру, передбачає духовно-культурний та збройний спротив зовнішній та «внутрішній окупації» (концепція В. Іванишина) [цит. за: 4].

Образи слів у візіях автора в останніх рядках містять у собі конотації прихованого і явного, болісного і радісного, уярмленого і вільного. Зокрема, останній рядок вказує на образосферу прощання й смерті, як переходу на інший рівень, в інший вимір, що, своєю чергою, також вказує на мотив пам’яті, яка є символічним продовженням життя, присутності, тривання. Інакше, слова, як атрибут культури та духовності, здатні символічно подолати смерть і повернутися до тієї самої стації, але вже на іншому рівні, на рівні «післямежовому» або «постлімінальному» [17].

Зокрема, можна помітити, що поміж антиноміями життя і смерті слово постає як акт свободи і вибору ліричного героя, його присутності як форми екзистенції, його подолання пороговості, адже індивід є основним суб’єктом межовості, який переживає іманентно усі перипетії сам у собі, попри те, що проживає його невідривно від цілого суспільства [див.: 18, c. 11–12].

Сам вірш написаний п’ятистопним амфібрахієм, силабо-тонічною системою віршування. Строфіка твору складається із трьох простих строф – пентини, октави і знову пентини, тому, на нашу думку, можна говорити про своєрідне строфічне обрамлення твору. У «дворимових пентинах» [9, с. 386] цього твору переважає таке «поєднання співзвуч» [9, с. 386] як АВААВ, тим часом як для наступного октостиха (октави) є характерним перехресний тип римування. У творі переважають чоловіча та жіноча різновиди рим.

Структура, у цьому випадку, несе смислове навантаження, яке можна окреслити як протидію тому хаосу, із яким пов’язана екзистенційна межа війни. Якщо говорити про синкретизм змісту і форми твору, то символічно структуру вірша С. Мартинюка можна вважати своєрідною спробою порозумітися з «межею», впорядкувати хаотичну воєнну реальність, нехай навіть ця спроба – умовна, бо появляється через творчість як намагання створити новий художній світ, на мікрорівнях якого відчитується авторська інтенція наповнити значеннями порожнечу поміж життям і смертю, інакше, послуговуючись словником Ж.-П. Сартра, наповнити життєствердним «буттям» простір «ніщо». Зокрема, вальсова ритміка амфібрахія може створювати образ танцю, його нерівного руху, асоціативно натякаючи на межовий образ danse macabre (танцю смерті), або, за М. Гайдеґґером, «буття-до-смерті» [16], що іманентно містить у собі значення перехідності як наближення до смерті, яка, за К. Ясперсом, пов’язується з «абсолютною межею» [15].

Висновки. Отже, література, як простір пам’яті та межовості, акумулює в собі досвід національної духовності, пам’яті та культури. Особливості проявлення теми пам’яті та межовості у вірші С. Мартинюка «Між жити й вмирати є дещо важливе – слова…» має ряд особливостей.

Насамперед йдеться про представлення тематичного кола війни, що загалом є характерними для творчості військових. До цього ж кола належать теми пам’яті та межової екзистенції поміж антиноміями життя і смерті. Межовим образом, що сполучає в собі ці антиномії, і разом із тим – забезпечує онтологічну перехідність, тяглість, безперервність національного буття, національної культури та індивідуальної екзистенції національного суб’єкта, є образ слова, який обростає в рядках С. Мартинюка конотаціями екзистенційного, буттєвого, сакрального, як такого, що долає межу смерті, відбуваючись у просторі пам’яті.

Інакше, у вірші С. Мартинюка, як і в Т. Шевченка, сакральний образ слова є межею, що стоїть на сторожі національної духовно-культурної суверенності держави, гідності національної спільноти та її національної пам’яті, формуючи вертикаль її онтологічно-екзистенційного та культурно-політичного інституту, її вісь, її національний та духовний континуум.

 

Література

1. Гайдеґґер М. Дорогою до мови. Пер. з нім. В. Кам’янець. Львів: Літопис, 2007. 232 с.

2. Гребенюк Т. Спільний біль, війна й ідентичність: національна специфіка українського літературного Метамодернізму. Сучасні літературознавчі студії. 2023. Вип. 20. С. 30–58.

3. Дюрінґ С. Література – двійник націоналізму? Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С. 565–567.

4. Іванишин П. Ідеологія і держава: націософська інтерпретація. Тернопіль: Крила, 2022. 534 с.

5. Курилова Ю. Збірки поезії Я. Чорногуз «Як вигинається воєнне коло» і «[dasein: оборона присутності]»: війна як внутрішня перспектива і modus vivendi. XIV Internationale virtuelle Konferenz der Ukrainistik. Dialog der Sprachen – Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht. Діалог мов – діалог культур. Україна і світ. XIV Міжнародна наукова інтернет-конференція з україністики. München. 02–05 November 2023. 2024. С. 106–115.

6. Лисова К. Теоретичне підґрунтя вивчення лімінальності в сучасному англомовному поетичному дискурсі. Вчені записки ТНУ імені В. Вернадського. Серія: Філологія. Журналістика. Т. 32(71). №4. Ч. 1. 2021. С. 173–180.

7. Мартинюк С. (Колос). Політика пам’яті. Львів: Видавництво Старого Лева, 2025. 168 с.

8. Овсяницька Г. «Ми навчилися жити у мирі з війною»: екзистенційні мотиви в поезії Ярини Чорногуз. Studia Ukrainica Posnaniensia. 2025. T. 13, №2. С. 151–165. URL: https://pressto.amu.edu.pl/index.php/sup/article/view/51844/42269

9. Ткаченко А. Мистецтво слова: вступ до літературознавства. Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей. 2-ге вид., випр. і доповн. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2003. 448 с.

10. Філософський енциклопедичний словник / НАН України, Інститут філософії імені Г. Сковороди; редкол.: В. Шинкарук (голова) та ін.. Київ: Абрис, 2002. VI, 742 с.

11. «Це була і моя персональна деколонізація» Оксана Забужко. Спецпроєкт / hromadske/ hromadske. Ютуб. Дата публікації: 25 серпня 2025. URL: https://www.youtube.com/watch?v=-BZIuFLdAXc (дата звернення: 07.02.2026).

12. Чорногуз Я. Філософія «післяжиття». Ярина Чорногуз про неоекзистенціалізм в українській літературі. Читомо. Дата публікації: 18.10.2024. URL: https://chytomo.com/filosofiia-pisliazhyttia-iaryna-chornohuz-pro-neoekzystentsializm-v-ukrainskij-literaturi/ (дата звернення: 07.02.2026).

13. Шимчишин М. Російсько-українська війна і структура відчуття Метамодернізму. Сучасні літературознавчі студії. 2022. Вип. 19. С. 57–62.

14. Юнгер Е. Війна як внутрішнє переживання. Київ: Стилет і стилос, 2022. 136 с.

15. Ясперс К. Психологія світоглядів. З нім. пер. О. Кислюк, Р. Осадчук. Київ: Юніверс, 2009. 464 с.

16. Heidegger M. Being and Time. Translated by John Macquarrie and Edward Robinson. Oxford–Cambridge. Blackwell Publisher  Ltd. 1962. 589 pp.

17. Gennep A., van. The Rites of Passage. Chicago: The University of Chicago Press,1960. 198 pp.

18. Thomassen B. The Uses and Meanings of Liminality. International Political Anthropology. 2009. Vol. 2. Iss. 1. PP. 5–27.

19. Turner V. The Ritual Process. Structure and Anti-Structure. Ithaca, New York: Cornell University Press, 1977. 213 pp.

20. Vermeulen T., Akker R., van der. Notes on Metamodernism.  Journal of Aesthetics and Culture. 2010. Vol. 2. PP. 1–14. URL: https://www.tandfonline.com/doi/epdf/10.3402/jac.v2i0.5677?needAccess=true (дата звернення: 29.01.2026).

---

[1] У роботах теоретиків лімінальності (А. ван Ґеннепа [17], В. Тернера [19], В. Томассена [18] та ін.) [див.: 18] ці поняття окреслюються як такі, що не є синонімічними, але належать до одного смислового кластера та характеризують феномен межовості з різних кутів зору.