Кулик Марія ЖІНОЦТВО ЯК РЕПРЕЗЕНТАНТ НАЦІОНАЛЬНОГО ІМАГО В ТВОРІ С. ЯБЛОНСЬКОЇ «ЧАР МАРОКА»

 

Кулик М. Є.
студентка магістратури
Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

 

ЖІНОЦТВО ЯК РЕПРЕЗЕНТАНТ НАЦІОНАЛЬНОГО ІМАГО

В ТВОРІ С. ЯБЛОНСЬКОЇ «ЧАР МАРОКА»

 

Лише упродовж останніх років методологія імагології починає посідати належне місця в аналізі мандрівних творів українських письменників. Такі твори, за словами Н. Горбач, мають важливе значення для творення досвіду міжетнічних відносин і «формують візію інших країн і народів як із погляду об’єктивної зумовленості – історичних, політичних, соціальних обставин, традиційних уявлень – культури, фольклору, релігії, міфології, так і через посередництво суб’єктивних чинників – авторських вражень, переживань тощо» [1, с. 255].

Національне імаго в контексті імагології науковці позначають синонімами «імідж», «етноімідж», «етнообраз». Останній, за визначенням О. Демчук, «це поєднання полісемантичних символів, побудованих на різних етнічних і метафоричних кодах, відтворення іміджів різних народів в ансамблі ідеологічного, культурологічного, психологічного, архаїчного, антропологічного аспектів у авторській інтерпретації» [2, с. 42]. Тобто, національне імаго є виразником окремої спільноти зі своїм світоглядом, культурою та традиціями, що, виколисуючись із дитинства, формуються з покоління в покоління.

Національне імаго як складник імагології розглядали такі літературознавці, як Ю. Барабаш, В. Будний, М. Ільницький, І. Пупурс та інші. Наразі дослідження імаго як національного образу чужого середовища можна спостерігати в багатьох дослідженнях українських науковців.

Мандрівний твір «Чар Марока» – це автобіографічна оповідь письменниці Софії Яблонської, яка впродовж життя подорожувала країнами Африки та Азії. Софія Яблонська народилася в 1907 році в селі Германів біля Львова. 1929 року кілька місяців подорожувала в Мароко, де почала писати свої подорожні травелоги. Впродовж 1932–1946 рр. подорожувала Індо-Китаєм та опановувала фах кінооператорки і підписала контракт із французькою фірмою, якій вона надсилатиме відеоматеріали із тої частини Китаю, що знаходиться під французькою владою. 1934 року вирушає в навколосвітню мандрівку, побувавши в Порт-Саїді, Джибуті, Коломбо, Сайгоні, Ханої, Лаосі, Перті, Сіднеї, Сан-Франциско, Нью Йорку, на островах Ява та Бора-Бора тощо. Під час своїх мандрівок письменниця створила серію мандрівних творів: «Чар Марока», «Юкіко», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії», «Дві ваги – дві міри» тощо. Життя Софії Яблонської трагічно обірвалося 1971 року в автокатастрофі.

Головною особливістю відображення образу арабського жіноцтва як репрезентанта національного імаго в творі «Чар Марока» є суб’єктивне ставлення героїні до представників обох статей, що створює контраст між патріархальним та матріархальним світом. Арабки виступали для героїні безпечним середовищем, яке не може нашкодити їй, на противагу чоловікам, котрі сприймалися нею часто у двох іпостасях – супротивник або небезпека для неї як жінки. Тубільці-араби через нехтування гігієною нерідко викликали в жінки неприємні почуття: «Поруч зі мною сидів худий чорний араб, якому ніс та підборіддя вже відгнили, а вуха він по клаптику відривав підгнилими пальцями. Це останнє враження стрясло усією моєю істотою та зморозило мене своєю огидою. Я схопилася й, яко мога швидче, стала бігти, ступаючи по ногах сидячих, розмріяних арабів» [23, с. 20–21]. Однак, упродовж твору С. Яблонська намагається не ставитись до чоловіків радикально, бо жага дізнатись нове про культуру та традиції чужого середовища змушує її вдаватися і до співпраці з ними.

Відображення жіноцтва у творі «Чар Марока» здебільшого відбувається крізь світоглядну призму «європейського виховання» головної героїні, набутого з дитинства, але сентиментальне бачення світу не дозволяє їй засуджувати або інтерпретувати іншу культуру та менталітет, протиставляючи «своє» і «чуже». Найчастіше характеристика зовнішнього вигляду чи поведінки арабських жінок містить звукові, нюхові, колористичні образи «Спершись об стіну вежі, стоїть молоденька, чудова арабочка в багатому, золотом і рожевим шовком розгаптованому одязі. Вся її постать облита червоністю заходу сонця. Чорні її, глибокі очі дивляться на мене з зацікавленням, наче бачать дно мого серця, а темні мясисті уста розхиляються усмішкою і відслоняють рядки дрібненьких зубів» [3, с. 76–77]; «Сильний запах жіночого поту та млосних пахощів насичує повітря кімнати» [3, с. 38]. Ще одним специфічним прийомом відображення інокультурного середовища, надприродної вроди жінок є опис рухів їхнього тіла, зокрема, під час танців, обрядів тощо: «Часом вона зупиняється на мент, затоплює погляд в очах свого мужа і знову легким, кокетлевим рухом ніг починає танок. Неждано він стає повільний, наче розмріяний, а з уст її ллється дзвінка мелодія сагарської пісні» [3, с. 42], Нерідко жінки під час виконання танців порівнювались мандрівницею з різними природніми образами, що підсилювало їхню принадність: «Ніжна вона й пахуча мов квітка, а ясна як перше сонячне проміння. Фатма закинула голову і почала плавний, гармонійний танок під звуки тамбура і брязкіт срібних обручів, що стрибали і терлись один об другий на її ногах і видзвонювали такт музики» [3, с. 42].

Репрезентація етнообразу жіноцтва у мандрівному тексті відбувається також завдяки численним діалогам та спостереженням за діями чоловіків. Жінки через патріархальні норми постають здебільшого як істоти нижчого порядку, які завжди мають підкорятися чоловіку: «– Якто, пані, хіба ви не знаєте, що за нашою вірою жінка не має душі?» [3, с. 37]. У чоловічих уявленнях жінки не є повноцінними людьми, тому вони не здатні за своєю природою проявляти почуття: «– Це зайве, пані. Наші жінки не знають кохання, їм воно байдуже, та ми в них його не шукаємо» [3, с. 44]. Згідно з чоловічим баченням світу, жінка народжена для дітородної функції, тому її зовнішність є лише інструментом для більш вдалого шлюбу з чоловіком: «– Так, одинадцять років! Вас це дивує? Наші жінки гарні тільки в молодості. Фатму мені привіз у дарунку мій приятель з сагарської оази» [3, с. 38]. Однак становище жінки у шлюбі з чоловіком тоді регулювала релігія, що не дозволяла ображати її. Вважалося, що лише майновиті мали право вступати в шлюб та заводити нащадків, тому чоловік як голова сім’ї зобов’язаний був піклуватися про своїх жінок в гаремі, що виступало мірилом заможності. Багатство є головним доказом благословення на щасливе життя: «Тільки цей араб є гідний пошани, якого Алах має в своїй опіці, якому Алах дав багатство, радощі та всі насолоди життя. Чим багатший араб, тим численніший його гарем і тому життя його щасливе – а щасливе життя безсмертне» [3, с. 11]. Ситуації знецінюючої поведінки місцевих чоловіків в основному ігнорувалися авторкою через неможливість впливати на сформовану культуру поведінки арабського суспільства.

Проблема дискримінації жінок не є центральною проблемою твору, але фігурує як одна зі сторін імаго арабських країн в інтерпретації мандрівниці. Упереджене, зверхнє ставлення до жінок у спільнотах півночі Африки породжує суперечливі враження мандрівниці від подорожі: «Мені по ній залишився її глибокий, сумний погляд, меланхолійна, наївна усмішка та гарні звуки її милого усміху… У день мого відїзду та прощання сусідки арабки розповіли мені, що вони інколи чують глухі стогони та плач, що доноситься з того дому, якого покрівля знову опустіла і стоїть самітньо» [3, с. 80]. 

Отже, передача місцевих традиції та культури у творі С. Яблонської «Чар Марока» здійснювалася авторкою за допомогою комунікації з корінним населенням та спостережень за їхніми діями. Жіноцтво як частина національного імаго арабського світу відображено переважно з дискримінаційної чоловічої позиції. Репрезентація образів жінок, їх зовнішності та поведінки відбувається за допомогою активного залучення письменницею колористичних, звукових, нюхових образів.

Література

1.       Горбач Н. Література як культурне картографування: візуалізація України. «Dialog der Sprachen – Dialog der Kulturen. Die Ukraine aus globaler Sicht» : ХІ Internationale virtuelle Konferenz der Ukrainistik. Hildesheim : Georg Olms Verlag AG, 2021. S. 254–267.

2.       Демчук О. Імагопоетика творчості Василя Махна : дис. … докт. філос. у філол. наук. Острог : Національний університет «Острозька академія», 2024. 239 с.

3.       Яблонська С. Чар Марока. Львів : Друкарня наукового товариства ім. Шевченка, 1932. 81 с.