Полещук Аліна ПСИХОЛОГІЧНА ДЕСТРУКЦІЯ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ МЕДІАТИЗАЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ ПОВІСТІ О. ЗАБУЖКО "Я, МІЛЕНА"

 Полещук А.О.

студентка 3 курсу

Київський столичний університет імені Бориса Грінченка

Наук. кер.: Вишницька Ю.В., д. філол. наук, доцент

 

​ПСИХОЛОГІЧНА ДЕСТРУКЦІЯ ОСОБИСТОСТІ

В УМОВАХ МЕДІАТИЗАЦІЇ

(НА МАТЕРІАЛІ ПОВІСТІ ОКСАНИ ЗАБУЖКО «Я, МІЛЕНА»)

​У сучасному культурному просторі медіатизація вийшла за межі своєї ролі одного з інструментів технічного прогресу й стала фундаментальним викликом, що трансформує саму суть людського існування. Проблема психологічної деструкції особистості в медіапросторі є однією з найболючіших проблем у сучасному світі, оскільки вона зачіпає основні питання ідентичності, приватності та автентичності людського буття. Повість Оксани Забужко «Я, Мілена», написана на зламі епох, у 1992 році, сьогодні здається надзвичайно пророчою, адже авторка зуміла художньо проаналізувати механізми відчуження, які вже зараз стали повсякденністю для мешканців цифрового світу. Життя головної героїні, успішної телеведучої Мілени, перетворюється на поле битви між реальною жінкою та її медійним симулякром, що зрештою призводить до неминучого розпаду особистості. Як зазначає авторка, «та, друга… була навіть дуже ефектна, куди впевненіша в собі за першу Мілену… ідеально відповідна своєму призначенню» [2, 141]. Це свідчить про процес витіснення справжньої ідентичності її телевізійним образом.

​Теоретичне осмислення цього процесу неможливе без звернення до концепції симулякрів Жана Бодріяра. У повісті телевізійний образ Мілени виступає як класичний симулякр третього порядку – образ, який не просто приховує правду, а приховує той факт, що правда, або справжня особистість за екраном, більше не існує [1, 34]. Забужко майстерно демонструє, як телебачення колонізує життєвий простір героїні, витісняючи справжні почуття штучно змодельованими реакціями. Мілена-екранна поступово стає для мільйонів глядачів і навіть для близьких людей реальнішою за живу дівчину. Це «вампіричне» існування образу, випещеного комп’ютерним монтажем та майстерним гримом, створює ілюзію досконалості, порівняно з якою реальне тіло здається Мілені недосконалим, виснаженим і майже зайвим. Психологічне руйнування починається саме з цього моменту порівняння, коли людина починає заздрити власній віртуальній копії.

​ Особливо цікавим у плані розпаду ідентичності є образ дзеркала, яке перестає бути інструментом самопізнання і перетворюється на засіб відчуження. Сцени, у яких Мілена розглядає себе в дзеркалі, намагаючись змити шари телевізійного гриму, символізують болісну, але невдалу спробу повернутися до власного «Я». Однак фальшива досконалість телевізійної маски настільки глибоко проникає в її свідомість, що за нею вона бачить лише порожнечу або ж невідомого «привида», що виникає за її плечем. Дзеркало фіксує втрату анонімності, яку авторка влучно називає головним «захисним панциром» нормальної людини. Втрата приватності в умовах тотальної публічності призводить до деперсоналізації: Мілена перестає розпізнавати власні справжні емоції, замінюючи їх відрепетируваними медійними сюжетами, що зрештою позбавляє її права на власне обличчя.

Інтермедіальний аспект повісті, а саме феномен голосу Мілени, є не менш важливим у контексті її руйнування. Оксана Забужко творить портрет героїні не за допомогою візуальних описів, а через складну партитуру звуків. Голос Мілени стає автономною сутністю, здатною маніпулювати натовпом. «Таким голосом, як у Мілени, можна було звечора скидати уряди й парламенти, а вранці ласкаво повертати їх на робочі місця» [2, 126].  Проте для самої героїні цей голос у записі звучить чужим – бездоганно поставленим, але очищеним від будь-яких випадкових людських інтонацій. Це свідчить про повну механізацію особистості: Мілена позбавлена фактичних показників існування, її тіло розчиняється в ефірі, залишаючи лише синтезований звук, який більше їй не належить. Влада інформаційних комунікацій стає технологією відчуження, яка перетворює героїню на «істоту, що тільки здається». 

У повісті «Я, Мілена» психологічний розпад героїні можна визначити як «естетичне вбивство» жінки медійною системою. Таку деструкцію спричиняє патріархальна медіасистема. За словами Ніли Зборовської, у такому середовищі жіноче існування перетворюється на «безкінечний театр для чоловіків-глядачів, це вічна неможливість бути собою, це суцільна фальш» [3, 158]. Прагнення Мілени створити авторське шоу, щоб дати голос «зневаженим сестрам», зазнає поразки, оскільки сама медіаіндустрія перетворює її щирий порив на черговий продукт споживання. Внутрішнє «Я» героїні конфліктує з її публічною роллю. Мілена змушена підлаштовуватися під погляд глядача, що руйнує її зсередини. Наслідком стає глибоке емоційне виснаження та постійні нічні жахи. Героїня опиняється в ситуації, де її справжню сутність ігнорують навіть найближчі люди.

Кульмінаційним моментом деструкції є сцена з чоловіком, який віддає перевагу екранному образу дружини, не впізнаючи і не бажаючи бачити живу жінку поруч із собою. Це повне ігнорування реальності на користь симулякра стає для Мілени остаточним вироком. Саме це штовхає її до самогубства як єдиного доступного акту протесту проти втрати власної ідентичності.

​Соціально-історичне тло повісті відображає стан «нації непроговорених» тем у постколоніальній Україні, де медіатизація наклалася на травматичний досвід втрати колективної пам’яті. Мілена страждає від ерозії спогадів; вона зізнається, що медійні сюжети поступово витісняють її реальне минуле, змушуючи її втрачати «пам'ять про те, ким вона була». Життя в режимі постійного ефіру руйнує здатність до глибоких духовних зв’язків, перетворюючи кожну подію на елемент шоу. Трагедія Мілени – це трагедія людини, яка повірила у свою віртуальну досконалість і втратила здатність до природного розвитку. Самогубство героїні у фіналі твору постає як єдиний можливий спосіб зупинити цей процес нескінченної симуляції і нарешті повернути собі право на власну смерть, якщо право на власне життя вона вже втратила.

​Таким чином, Оксана Забужко у повісті «Я, Мілена» створює багатовимірну модель психологічного колапсу особистості під тиском масмедіа. Психологічна деструкція героїні є наслідком тотальної відчуженості, коли медійний образ повністю заміщує живу людину, позбавляючи її пам'яті, тілесності та майбутнього. Дослідження цієї теми дозволяє побачити в тексті Забужко не лише соціальну критику дев’яностих років, а й глибоке філософське застереження про ціну, яку платить особистість за перебування в променях віртуальної слави. Випадок Мілени демонструє, що без збереження внутрішнього «Я», вільного від медійного впливу, людина неминуче перетворюється на порожній симулякр, приречений на екзистенційну катастрофу.

​Література

1.     Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / пер. з фр. Київ : Основи, 2004. 230 с.

2.     Забужко О. С. Сестро, сестро: Повісті та оповідання. Київ : Факт, 2005. 240 с.

3.     ​Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми: на карнавалі мертвих поцілунків. Львів : Літопис, 1999. 273 с.