Бєляєв Богдан ДВА «МАКБЕТИ» Т. ОСЬМАЧКИ В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГУ КУЛЬТУР

 

Бєляєв Б.С.

студент 1 курсу магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: д.ф.н., проф. Торкут Н. М.

 

ДВА «МАКБЕТИ» ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ В КОНТЕКСТІ ДІАЛОГУ КУЛЬТУР

 

Переклади творів Вільяма Шекспіра стали одним із найвпливовіших чинників розвитку міжкультурного діалогу, адже відкрили багатьом націям світу англійську культуру, її філософські ідеї, цінності, світобачення та художні традиції. Значний внесок у поширення шекспірівської спадщини зробили й українські перекладачі: Пантелеймон Куліш (13 п’єс), Михайло Старицький («Гамлет»), Іван Франко (12 сонетів, «Венеціанський купець», уривки з «Буря» і «Король Лір»), Максим Рильський («Король Лір», «Дванадцята ніч») тощо.

Розглядаючи багатогранну постать Тодося Осьмачки (1895–1962), доцільно виділити декілька головних мистецьких іпостасей і суспільних ролей: він – перекладач та письменник.

Як перекладач Осьмачка відзначився перекладами Вільяма Шекспіра («Макбет», «Король Генрі ІV»), Оскара Вайлда («Баляди Редінґської тюрми»), Джорджа Байрона («Мій дух стемнів»). Його перекладацька діяльність органічно доповнювала власну письменницьку практику й водночас сприяла входженню української літератури в ширший європейський контекст.

Мотивація зробити перший переклад «Макбета» 1930 року виникла з поєднання особистого інтересу Т. Осьмачки до англійської літератури, професійних порад людей із його найближчого оточення і культурних запитів часу. У листі до Ігоря Костецького, він згадує про київський період власного життя, коли на нього величезне враження справили «лірика Байрона та казки про Шекспіра, які розповідали грамотніші за нього люди» [3, с. 714]. Саме це й спонукало молодого письменника взятися за поглиблене вивчення англійської мови. Важливу роль у цій ситуації відіграв В. Підмогильний, який переконував, що найкращий спосіб опанувати іноземну мову – перекладати твори рідною мовою. В академічному середовищі того часу ширилися думки про необхідність нового перекладу «Макбета», адже мова П. Куліша не доходила до уваги слухача безпосередньо через свою архаїчність і потребувала оновлення. Завдяки рекомендації В. Підмогильного і визнанню сили літературної мови Т. Осьмачки Академія доручає працю над «Макбетом» саме йому. Метою автора було не просто оновлення мови, а створення свого автентичного перекладу, який враховував би досвід інших українських перекладачів Шекспіра, що дозволило б краще передати глибину шекспірівської драми українському читачеві [3, с. 714]. Результатом роботи перекладача стало видання друком першого перекладу 1930 року в Державному Видавництві України в Харкові та Києві.

Друга редакція перекладу «Макбета», підготовлена Т. Осьмачкою в еміграції, була видана 1961 року в Мюнхені накладом 700 примірників Українським шекспірівським товариством (Мюнхен, 1957) у Європі. Сам Т. Осьмачка пояснював її появу прагненням удосконалити попередній текст, точніше передати смислові й стилістичні нюанси оригіналу та відобразити глибше розуміння трагедії: «Я недавно другий раз переклав Шекспірові п’єси: “Макбет” та “Генрі IV”. Бо перші переклади мене не вдовольняли ні точністю, ні потрібною емоціональністю.» [3, с. 87]. Один із ініціаторів створення Українського шекспірівського товариства Ігор Костецький зауважив, що поява другої версії була зумовлена не лише прагненням більшої точності чи емоційної насиченості, а передусім зміною самого перекладацького методу Т. Осьмачки [3, с. 87]. Якщо перша редакція залишалася залежною від попередньої літературної традиції, то друга стала спробою принципово нового мовного осмислення тексту. Перекладач свідомо відмовився від звичних «красовитостей» і усталених поетичних норм, прагнучи максимальної конкретності та безпосередності вислову, що, за словами І. Костецького,  виявилося і в самій структурі нового тексту: «Новий переклад «Макбета» витримано в одному словесному пляні. Його інструментовано на одностайні словесні ряди, модернізовано засадничо у межах виразного couleur locale, ба — діялекту» [3, с. 328]. Саме така стилістична цілісність і новаторська мовна стратегія, на його думку, конкретизують глибинну причину появи другої версії – прагнення створити цілісний, оригінальний і художньо незалежний переклад, ближчий до індивідуальної творчої манери перекладача [3, с. 328]. Сучасна перекладознавиця Л. Коломієць стверджує, що друга редакція перекладу вирізняється особливою мовною матеріальністю та експресивною напруженістю, адже перекладач прагне відтворити чуттєво-тілесний, емоційно-соматичний стан шекспірівського героя у динаміці його суперечливих і вибухових пристрастей [3, с. 754]. Вона зазначає, що мова перекладу постає як своєрідний «металевий сплав» слів, які «утворюють певну дистанцію до сприйняття тексту й, утруднюючи сприйняття, забезпечують пружність, свіжість словесної форми твору» [3, с. 756]. Одними із ключових перекладацьких прийомів Т. Осьмачки дослідниця називає свідоме виривання слова зі звичного контекстуального ряду, що спонукає читача відійти від автоматичного, некритичного сприйняття звичних мовних конструкцій і усталених образних шаблонів, авторські слова, архаїзми, розмовні граматичні форми, поєднання високого і низького стилю [3, с. 755–762]. Такий підхід, на її думку, вдало забезпечує не лише мовну новизну, а й концептуальну глибину інтерпретації шекспірівських характерів.

Доволі потужно індивідуальність автора проявилася і у його письменницькій діяльності. Він активно долучався до літературного життя як в Україні, будучи учасником угрупувань «АСПИС» (1923–1924) і «Ланка» (1924–1929), так і в еміграції – у межах «Мистецького українського руху» (1945–1948). Творчий доробок українського митця представлений низкою вагомих художніх праць, зокрема поетичними збірками «Круча», «Скитські вогні», «Клекіт», а також прозовими творами – повістю «Старший боярин», романом «План до двору», автобіографічною повістю «Ротонда душогубців», у яких виразно простежуються мотиви історичної пам’яті, духовного  поневолення людини та трагізму української долі. Шлях до письма Осьмачки не був продиктований прагненням слави чи свідомим вибором професії –  навпаки, він підкреслює, що ніколи не планував ставати письменником. Поштовхом до творчості стала глибока особиста самотність, ізоляція та складні життєві обставини: роки ув’язнення, переслідування, страх і відсутність можливості відкрито спілкуватися з людьми [2, с. 130].

У радянський період оригінальність письменника тривалий час замовчувалася через його нелояльність до політики чинного режиму, еміграцію та незалежну творчу позицію. Українець піддавався системному ідеологічному тискові, переслідуванням з боку КДБ, репресивним практикам, що суттєво обмежували можливості його творчої самореалізації та публічного висловлювання власних поглядів. Незважаючи на це, під час допитів він не відмовлявся від своїх тверджень, що зафіксовано в багатьох протоколах процесу: «З 1910 року займаюся літературною працею; останнім часом переконався, що в Україні за структури Радянської влади я не зможу писати, оскільки Радвлада не дозволяє вільно висловлювати свої думки і взагалі розвиток української культури перетворила в залежність від Росії.» [1, с. 141].

Після проголошення незалежності України розпочався процес повернення Тодося Осьмачки до національного культурного канону, переосмислення його творчості та визнання значущого внеску митця у розвиток української літератури та художнього перекладу. Особливо показовою є оцінка письменника, зроблена Юрієм Лавріненком, яка свідчить про те, що геній Т. Осьмачки визнавався навіть за часів радянської влади. Лавріненко писав: «Осьмачці випало одно з найоригінальніших і глибших обдаровань літератури Розстріляного Відродження, а разом із ним і дивовижно виключна доля. Він чи не єдиний із плеяди найвизначніших «двадцятників» не піддався ані ідеологічним приманкам, ані терористичному тискові чужого тоталітарного ладу-володаря і, пройшовши найбільші поліційні тортури, врятувався фізично, вийшов під час другої світової війни на еміґрації і тут договорив те, що не міг чи не встиг сказати дома...» [4, с. 220].

Переклади «Макбета» Тодося Осьмачки мають важливе значення для діалогу культур, оскільки вони не лише відкривають українському читачеві глибину шекспірівської трагедії, а й демонструють можливості української мови для відтворення універсальних драматичних переживань. Через новаторську мовну стратегію, емоційну передачу характерів і тілесну виразність емоцій, переклади Осьмачки стають містком між англійською та українською літературними традиціями. Саме завдяки праці Тодося Осьмачки українська діаспора отримала можливість познайомитися з Шекспіром українською мовою за кордоном, що сприяло підтримці культурної ідентичності та утвердженню української літературної традиції поза межами Батьківщини.

Література

1. ПРОТОКОЛ ДОПИТУ обвинувачуваного Осьмачки Т. С. Журнал «Сучасність».  ISSN 0585-8364. 5 травня 1995 р. 167 с.

2. Сем Старко. ІЗ СПОГАДІВ ПРО ТОДОСЯ ОСЬМАЧКУ. Альманах Українського Народного Союзу на 1963 рік. Видавництво Українського Народного Союзу. Джерсі Ситі, 1963.  С. 127–130

3. Шекспір українською по той бік Залізної Завіси : у 3-х томах / Редакція, упорядкування й коментарі М. Р. Стеха. — Т. І. — К.: Українські пропілеї, 2024.       886 с.

4. Юрій Лавріненко. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. INSTYTUT LITERACKI, том XXXVII.  Німеччина, 1959. 980 с.