Войтова Вікторія ОБРЯД “ЧОРНОГО ВЕСІЛЛЯ” У РОМАНІ С. ПОНОМАРЕНКА “ЧОРНЕ ВЕСІЛЛЯ”

 

Войтова В. В.
студентка 2 курсу
Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент
 

ОБРЯД «ЧОРНОГО ВЕСІЛЛЯ» У РОМАНІ

С. ПОНОМАРЕНКА «ЧОРНЕ ВЕСІЛЛЯ»

 

Традиційна обрядовість української культури постає як цілісна система символічних дій, спрямованих на впорядкування людського буття відповідно до сакральних уявлень про світобудову. Важливе місце в цій системі посідають ритуали переходу, що регламентують ключові етапи людського життя – народження, шлюб і смерть, забезпечуючи безперервність життєвого циклу та гармонійне співіснування світу живих із потойбіччям. Порушення цього природного ланцюга, зокрема передчасна кончина дівчини до заміжжя, сприймалося народною свідомістю як серйозна загроза космічному й соціальному ладові, що потребувала спеціального метафізичного втручання.

Саме в такій кризовій точці народної культури виникає феномен «чорного весілля». У контексті аналізу української міфології Н. Кобилко та О. Гончарук підкреслюють, що цей ритуал був винятковим заходом. Його сприймали як надзвичайний захід, покликаний не стільки вшанувати покійну, скільки захистити громаду від потенційно небезпечної «неупокоєної» душі [див. 1]. У народному сприйнятті подібна смерть не вписувалася в лінійну модель часу, а тому вимагала особливої маніпуляції, здатної «договорити» те, що лишилося нездійсненим за життя.

У художньому просторі роману С. Пономаренка «Чорне весілля» весільна атрибутика втрачає індивідуальний вимір і перетворюється на інструмент колективного самозахисту. Саме жах перед імовірним перетворенням мертвої на демонічну істоту диктує рішення батьків убитої дівчини наполягти на проведенні дійства, тоді як турбота про її посмертний спокій відходить на периферію. Спільнота в цій ситуації дбає передусім про власну безпеку: «...цей звичай був широко розповсюджений у давнину і пов’язаний із вірою в те, що для неодружених хлопців чи дівчат нема місця на тому світі... І щоб цього не сталося, слов’яни проводили стилізацію похорону під весілля» [2, с. 77].

Логіка колективного страху зумовлює не лише сам факт звернення до обряду, а й сувору регламентацію його проведення. Улиту, померлу дівчину, мають поховати до Івана Купала, бо інакше, за народними віруваннями, її душа не знайде спокою: «Її потрібно поховати до цього свята і провести весільний обряд, інакше вона може перетворитися на мавку, а місцеві цього сильно бояться» [2, с. 69]. Відтак час має вирішальне значення: зволікання робить обряд марним і позбавляє громаду можливості захистити живих від небезпеки.

Для героїв принципово важливо якнайшвидше «запечатати» небезпечну подію й повернути відчуття контролю над реальністю. Ритуал постає як механічний засіб оборони, а не шлях до спасіння душі. Зосередженість на формальному виконанні дій позбавляє процес людяності та щирого співчуття. Як наслідок, він не розряджає напругу, а лише маскує тривогу, яка залишається невисловленою. Через це трагедія не вичерпується, а продовжує тяжіти над живими.

У романі такий архаїчний обряд набуває значно глибшого змісту, ніж звичайний етнографічний факт. Він перетворюється на художній символ, у якому зосереджується тягар провини та пам’ять про зламані людські долі кількох поколінь. Це підтверджують роздуми головного героя: «В інтернеті я знайшов багато про ритуал чорного весілля, його досі інколи проводять на похороні незаміжніх дівчат» [2, с. 135]. Фрагмент чітко акцентує розрив між логікою традиції та її функцією в тексті: магічна дія, покликана усунути загрозу, натомість стає епіцентром її загострення. Вона породжує новий конфлікт, що розгортається крізь покоління і проривається у сьогодення.

Важливим для розуміння природи «чорного весілля» є його зв’язок із мотивом кохання, яке втрачає життєдайну силу й трансформується в деструктивну енергію. С. Пономаренко послідовно доводить, що церемонія є не виявом любові, а спробою односельчан перекласти відповідальність за драму на ритуальну обрядовість. Почуття Улити не знаходять реалізації у соціальному просторі шлюбу, залишаючись «обірваними», що й зумовлює її перебування у пограничному стані. Олексій усвідомлює: провина батька полягала не лише у зраді, а в значно вагомішому етичному переступі: «Напевно, батько завинив перед Улитою значно більше, ніж просто залицявся і покинув її саму в лісі» [2, с. 135]. Таким чином, посмертне вінчання постає як спроба символічно «узаконити» те, що було зруйноване за життя, однак цей крок виявляється запізнілим.

У романі світ людей і Потойбіччя існують паралельно. Автор підкреслює: «Світ цих істот лежить поруч з нашим світом. Ці створіння існують незалежно від нашої уяви щодо них» [2, с. 80–81]. Іншосвіт подається як об’єктивний простір зі своїми законами. Внаслідок чого, «чорне весілля» не виконує очікуваної ролі завершення переходу. Навпаки, воно створює хибний зв’язок, який не звільняє дух небіжчиці, а прирікає її на вічне блукання між буттям і небуттям.

Зрештою, проведений обряд не дає бажаного результату. Померла дівчина постає в образі мавки – істоти, що належить до категорії «заложних» мерців. Такий мотив є фольклорним відлунням, де наголошується: дівчата, що не пізнали шлюбу, стають небезпечними духами пограниччя [див. 1]. У романі подібний страх матеріалізується у видіннях героя, який дедалі гостріше відчуває, що ритуал не лише не вгамував дух Улити, а й прив’язав її до живих ще міцніше.

Особливої ваги набуває постать «нареченого», який, за уявленнями предків, перебуває у зоні ризику, адже вступає у союз із мертвою. У художній інтерпретації подібний мотив трансформується в ідею спадкової кари. Показовою є думка оповідача: «Може, тому батько, повернувшись із села, відмовився від весілля... Щось іще відбулося тоді в селі, завдяки чому на батька лягло родове прокляття» [2, с. 135]. У результаті обряд стає точкою зародження травми, що отруює життя наступних поколінь.

Час у творі функціонує не лінійно, а як замкнене коло, в якому минувшина постійно втручається у теперішнє. Цю концепцію ілюструє образ «петлі часу», у межах якої вчорашнє й завтрашнє існують одночасно. У такій моделі весілля, яке зазвичай символізує майбутнє, перетворюється на загрозу повторення трагедії. Колективний страх, укорінений у родовій пам’яті, фіксує «чорне весілля» як вузол, що не підлягає забуттю. Прокляття змушує сина відповідати за помилки батька, а ритуал, який мав би принести мир, стає пасткою. Неупокоєна душа Улити тепер не шукає спокою, а вабить чоловіків свого роду до загибелі: «Я вже готовий повірити в те, що дух померлої в образі мавки може переслідувати людину» [2, с. 135]. Зазначена трансформація засвідчує еволюцію обряду від захисної функції до ролі каталізатора помсти.

Отже, «Чорне весілля» в однойменному романі С. Пономаренка постає як багатошаровий художній феномен, де переплітаються етнографія, міфологічне мислення та психологічна драма. Літературна інтерпретація автора переконливо доводить, як архаїчні уявлення продовжують впливати на сучасну людину, перетворюючись на механізм пам’яті, страху та невідворотної відповідальності перед минулим.

Література

1.         Кобилко Н., Гончарук О. Образи-символи української міфології в містичному трилері С. Пономаренка «Чорне весілля». Наукові записки. Серія : Філологічні науки. 2024. Вип. 2 (209). С. 158–164.

2.         Пономаренко С. Чорне весілля. Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2023. 352 с.