Голуб Анастасія ІНТЕРʼЄР ЯК АКТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТ НАРАТИВУ В ПРОЗІ І. ФРАНКА: ПРОСТІР, ЩО «ДІЄ»

 

Голуб А. О.

магістр

Львівський національний університет імені Івана Франка

Наук.кер.: Корнійчук В. С., д.філол.н., професор

ІНТЕРʼЄР ЯК АКТИВНИЙ ЕЛЕМЕНТ НАРАТИВУ В ПРОЗІ ІВАНА ФРАНКА: ПРОСТІР, ЩО «ДІЄ»

У сучасному українському літературознавстві інтерʼєр є одним з ключових категорій наративної організації художнього твору, що виходить за межі описової функції. Внутрішній простір виконує низку композиційних, естетичних та психологічних функцій. У прозі Івана Франка інтерʼєри постають не лише предметними середовищами для існування персонажів, а також активними значеннєвими елементами, що взаємодіють з персонажами, формують атмосферу та впливають на розвиток сюжету. Автор вибудовує специфічний нестатичний простір, що «діє» у межах розповіді, впливаючи на наступні події та розвиток героїв твору.

Найчастіше у Франковій прозі інтерʼєр, як активний персонаж, виступає співучасником, свідком або спостерігачем певної події. Письменник використовує акустику, статичні предмети, сенсорні відчуття, щоб оживити простір та ввести його в дію.

В оповіданні-казці «Як пан собі біди шукав» Франко показав, що інтерʼєр може мати власну «поведінку», впливати на настрій та внутрішній стан своїх мешканців та загалом співдіяти з людьми: «дрімає в сумерку вбога мужицька хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве світло каганця. На твердій брудній постелі лежить пожовклий кістяк, стогнучий, з розпаленими від гарячки очима,— се жінка мужикова. На печі, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк,— се дитина, що ось-ось догорає. А на лаві під вікном, без жадної постелі, тільки кулак під голову підложивши, лежить господар і також стогне з болю по одержаних киях. В хатчині пусто, чорно, чути відразливий, сопух нужди і занедбання, гнилих і виплюваних легких передучора вареної і запліснілої капусти і разового квасного хліба. Плачливо скрипнули двері, ясніше якось зробилося в хатині [...]» [3, Т.16, ст. 231]. Письменник не просто описує простір, а наче змушує його виконувати дії. З першого рядка мужицька хатина введена в систему персонажів, автор відразу наділяє її людськими діями: «дрімає», «чути сопух нужди», «плачливо скрипнули двері». Подібний натуралістичний простір породжує страждання та біль, і стає схожим на справжнє кладовище. У такому розумінні помешкання постає перед читачами як антагоніст, співучасник людської трагедії. Найбільше вражає останнє речення у цьому уривку: «плачливо скрипнули двері, ясніше якось зробилося в хатині». Тут немає людини чи живої істоти, яка входить і змінює сцену в творі. Зміни починає саме помешкання, створюючи напругу через звук та світло.

У романі «Івась Новітній. Повість із тюремного життя» інтерʼєр виступає свідком того, що роблять, очікують, як страждають та на що сподіваються персонажі твору. Пригнічений настрій героїв твору переплітається із занедбаним інтерʼєром вʼязниці: «безнадійні голоси стихали в Івасевій душі, йому ставало легше, він поглядав спокійнішим оком здовж коритара, немов хотів затямити собі якнайдокладніше його вигляд. Та ніщо там було й тямити. Голі сірі стіни і склеплена повала – все то тонуло в тіні і немов здавлювало око. По обох боках коритара дверці, дверці, дверці – чорні, то зовсім покриті грубою залізною бляхою, то лишень навхрест переперезані грубими штабами; у дверцях малі віконця на кілька квадратових цалів завбільшки, забиті бляхою, продіравленою, мов дуже рідке решето, та й ще до того позапирані залізними дверцями, а збоку кождих дверець огромна залізна колодка, – ось що бачив Івась, розглядаючи коритар, а більше нічого. З-за дверець не видно й тіні, не чути й голосу, немов там пусто або мертво, мов у гробах, – а прецінь самі мури пожовклі та холодні, бачилось, виразно розповідали Івасеві, кілько-то горя, сліз і сердечної муки вони ховають за собою, кілько-то людського життя вони погребли, кілько дорогих сил пожерли і виссали, кілько надій розбили, кілько втіхи отруїли розпукою, кілько чесних людей поробили злодіями!» [3, Т. 16, ст.456-457].  Ключовий момент антропоморфізації інтерʼєру знаходимо знову у кінці детального опису приміщення: «мури виразно розповідали». Автор наділив стіни памʼяттю, моральною оцінкою, знанням історій людських життів та навіть мовою. Внутрішній простір втрачає статус описового елементу твору, а вже набуває функції свідомости: зберігає моменти, свідчить та оцінює. Окрім цього згадана тюрма формує психоемоційний стан Івася. Головний герой бачить монотонність, відчуває психічний і фізичний біль, які ніколи не закінчуються. Створення такого болісно «живого» простору автор досягає за допомогою образів залізних предметів, старих речей, маленьких вікон та пожовклих стін. У наступному уривку бачимо, що: «арештанти забрали своє господарство і ввійшли до казні, немов до темної студні. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, загримали ступні поліціянтів, чимраз то віддаляючись горі коритаром – і все стихло, все змовкло, замертвіло. І в казні було тихо, темно, страшно» [3, Т. 16, ст. 460]. Перед читачами постає не просто приміщення, а особливий простір, у який занурюється особистість, втрачаючи зв’язок із зовнішнім світом. У такому фрагменті інтерʼєр вже не свідок чи антагоніст, а той, хто поглинає, залишаючи порожнечу. Іншими словами – це небуття, що матеріалізувалося у просторі.  Також автор не прагне акцентувати увагу лише на створеній атмосфері, а більше зосереджується на казні як на істоті, яка позбавляє орієнтації та викликає екзистенційний страх. Франко використовує акустику, щоб оживити інтерʼєр через звуки: «дзоркнули двері», «злупотіла колодка», «загримали ступні». Саме це динамічна звукова палітра, що посилює емоційне напруження. За допомогою акустики в інтерʼєрі автор відтворює три ступені занурення в небуття: деескалація звуку, яка переходить у мовчання, а далі – смерть: «все стихло, все змовкло, замертвіло». У цей же спосіб прозаїк не пише експліцитно про дії «поліціянта», який веде вʼязнів до камери, а лише відтворює звучання начебто антропоморфних предметів – дверей, колодки, ключів.

У соціально-психологічній повісті «Boa constrictor» автор показує, що інтерʼєр також виконує роль співучасника занепаду та фінансових втрат, і водночас стає свідком соціальної трагедії. Тісний простір не захищає та не гріє людину, а душить її життя: «в хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило о страшній нужді і занедбанні. Тісна хатина з голими, давно не біленими, закоптілими стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч з припічком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою накритий грубою веретою. От і тілько всієї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном висіло кілька лахів жіночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тілько всієї посуди побачив Герман всередині» [3, Т. 14, ст. 437]. Інтерʼєр у цьому фрагменті пасивно-активний співучасник, бо не просто фіксує бідність та деградацію, а підтримує та відтворює її. Простір позбавлений функціональности, що погіршує життєздатність людей: «ні стола, ні стільця». Матеріальна організація у просторі, а саме піч, яка займає майже все місце, та мінімальна кількість речей, унеможливлює працю, відпочинок та накопичення ресурсів.

Аналіз інтер’єрів у прозі Івана Франка показує, що простір у його розумінні виходить за межі описового тла і набуває функцій активного наративного чинника. Інтер’єр не лише відображає стан персонажів, їхню матеріальну ситуацію та змальовує атмосферу, а безпосередньо формує події, психічні реакції й життєві перспективи героїв твору.

Отже, Франко перетворює інтерʼєр на матеріалізовану силу, що взаємодіє з персонажами на рівні фізичного, психологічного та екзистенційного досвідів. Такі помешкання постають «просторами, що діють», а саме повноцінними свідками, глядачами та учасниками наративу, що не супроводжують подію, а формують її зміст і сенс. 

Література

1.     Голод Р. Інтер'єр у прозі І. Франка (мікропоетика опису) // Вісник Львівського університету. Серія філологічна: Франкознавство. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2003. Вип. 32. С. 15–24.

2.     Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. Київ: Критика, 2006. 352 с.

3.     Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. Київ: Наукова думка, 1976–1986.