Шакун Олеся ЛІТЕРАТУРНА ВЕРСІЯ ПРАВЕДНИЦТВА НАРОДІВ СВІТУ В РОМАНІ І. РОЗДОБУДЬКО «ФАРІДЕ»

 

Шакун О. А.

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В.,  к. філол. н., доцент 

ЛІТЕРАТУРНА ВЕРСІЯ ПРАВЕДНИЦТВА НАРОДІВ СВІТУ В РОМАНІ І. РОЗДОБУДЬКО «ФАРІДЕ»

Актуальність обраної теми полягає у злободенності порушених авторкою на матеріалі тоталітарного минулого проблем, зокрема,  злочинів Голокосту на теренах України в часи німецької окупації, спричиненої радянською владою депортації кримськотатарського народу 1944 р. Практичне значення роботи визначається тим, що роман «Фаріде», який вийшов друком 2021 року, на сьогодні залишається не  відрефлексований критиками та літературознавцями. Метою нашого дослідження є аналіз  запропонованої І. Роздобудько літературної версії праведництва в контексті української літератури про геноцид єврейського населення в часи Другої світової війни.

Література про Голокост почала активно поповнюватись новими зразками лише після 1991 р., тобто після розпаду СРСР.  Проте комуністична влада не встигла запобігти появі художніх творів, написаних по гарячих слідах відразу після Шоа. Як не змогла змусити мовчати діячів культури, що увіковічнили цю трагедію у творах, хоч і піддалися жорсткій цензурі чи репресіям.

До числа перших належать прозові твори В. Чередниченко «Я щаслива Валентина» (1944), П. Кочури «Родина Сокорин» (1945), О. Дучимінської «Еті» (1945); поетичні ‒ В. Сосюри «Бабин Яр» (1943), В. Швеця «Бабин Яр» (1944), М. Бажана «Бабин Яр» (1945). Після цього тема «Великої трагедії» стала табуйованою в суспільному дискурсі аж до того, що місця масового знищення євреїв або не маркувалися взагалі, або подавалися як місця загибелі «радянських громадян», замовчування ж у культурному просторі призвело до майже повного витіснення теми Голокосту з творчості митців різних галузей. Специфіка літературного процесу та міжнаціональних відносин 1940–1950-х рр.  спричинили  «збідненість літературного процесу цього періоду творами, в яких би звучала єврейська тема взагалі й Голокосту зокрема» [2, с. 20].

Чи  не єдиною можливістю розповісти правду на весь світ знову залишалась діаспорна література, зокрема, твори Я. Острук «Родина Гольдів» (Буенос-Айрес, 1964), І. Качуровського «Шлях невідомого» (Мюнхен, 1956) та «Дім над кручею» (Мюнхен, 1966), П. Мірчук «В німецьких млинах смерті» (Нью-Йорк, 1957), Стасів І. «В кігтях нацистських тиранів: спогади в’язня» (Нью-Йорк, 1987), А. Хелемендик-Кокот «Колгоспне дитинство й німецька неволя» (Торонто, 1989) та ін.

З 1991 р. активізувалося висвітлення цієї теми, позначене такими іменами та творами про трагедію Шоа в різних частинах країни: В. Лиса «Соло для Соломії» (Волинь), М. Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду» (Буковина), Т. Пахомової «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» (Галичина), М. Матіос «Букова земля» (Буковина, Чернівці), Ю. Винничук «Танґо смерті» (Галичина, Львів), М. Мащенко (Бабин Яр), Л. Денисенко «Відлуння: від загиблого діда до померлого» (Житомирщина), Л. Череватенко «Медуза Горгона» (Бабин Яр), М. Кіяновська «Бабин Яр. Голосами» тощо. Сьогодні «можливість порушення у вітчизняній художній літературі теми Голокосту сама по собі передбачає, – за словами Н. Горбач, – «включеність» того досвіду, який не вкладався в офіційний історичний чи літературний канон і так чи інакше ігнорувався» [3, с. 7–8].

У зв’язку з визначеним напрямом нашого дослідження, маємо зупинитися і на поясненні поняття Праведник народів світу – той, хто «під час Другої світової війни в окупованій нацистами Європі рятував євреїв від знищення» [7]. Це звання присуджується державним меморіалом Голокосту Яд Вашем в Ізраїлі, що проаналізував випадки рятівництва під час геноциду євреїв та визначив критерії, необхідні для здобуття такої відзнаки:

-      рятівник не має бути євреєм;

-      рятування мало відбуватися з усвідомленням етнічної приналежності жертви – єврея;

-      відсутність матеріальних або інших задоволень, отриманих за рятування. Але вигодою в цій вимозі не вважається одяг та гроші на харчування, отримані від врятованих.

-      вимогою до отримання медалі є також усвідомлення ризику для себе і своїх близьких [див.: 5].

На сьогодні встановити реальну кількість Праведників народів світу, що є громадянами певної держави, надзвичайно складно з багатьох причин:

1. відмінність окупаційного режиму у різних частинах Європи: Західна Європа перебувала під не настільки суворим режимом, як Східна, через що до рятівництва там долучались цілі села, міста, держави;

2. зміни на карті світу після Другої світової війни: прикладом може бути Захід України, що перебував у складі Польщі, тому багато українських Праведників зареєстровані як поляки.

3. тоталітарна цензура на теренах СРСР: список Праведників-українців почав поповнюватись лише з 1992 року, після здобуття країною незалежності;

4. наявність живих свідків, що стало проблемою у процедурі набуття статусу: багато свідків або вже померли з природних причин, або були знищені ще у часи Голокосту [див.: 5].

Персонаж-рятівник є майже невід’ємним складником творів про Голокост або їх може бути й кілька, зокрема різних національностей.  Наприклад, такий герой наявний у творах П. Кочури «Родина Сокорин», О. Дучимінської «Еті», Т. Мигаля «Шинок «Оселедець на ланцюзі», Р. Іваничука «Оферми з тридцять шостого реґіменту», Є. Гуцала «Співуча колиска з верболозу», Р. Плотнікової «В яру згасаючих зірок», М. Матіос «Черевички Божої Матері», «Букова земля», М. Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», О. Забужко «Музей покинутих секретів», Ю. Винничука «Танґо смерті», Т. Пахомової «Я, ти і наш мальований і немальований Бог» тощо.

Образ рятівниці висвітлений і в аналізованому романі-апокрифі І. Роздобудько «Фаріде». Героїня наділена визначними моральними та зовнішніми якостями. Вона намагається зробити все від неї залежне, навіть не будучи впевненою в успішності її намагань:

«– Та вислухайте! Якщо про виселення – правда, діти не витримають дороги! А якщо тут зробимо інтернат, я видам усім вашим дітям нові метрики.

Для більшої певності Фаріде вийняла з кошика підібрані в сільраді папери.

– Впишу сюди нові імена – татарські! А там видно буде» [4, c. 89].

Вчинки жінки повністю безкорисливі, вона не сподівається на жодну матеріальну винагороду від порятунку єврейських дітей. Але більше того, вона діє в обставинах, котрі несуть загрозу її власному життю:

«– Так ти стверджуєш, що в інтернаті немає жидівських дітей?!

– Немає. Ви ж бачили документи… – простогнала дівчина.

– Брешеш…

Він тричі копнув її в скроню носаком чобота» [4, с. 105].

Визнання подвигу Фаріде відбудеться тільки згодом, коли про описані в романі події тоталітарного минулого можна буде говорити публічно: «…Стрекотіли камери місцевого і центрального телебачення – єдиний звук, що порушував урочисту тишу майдану. Фаріде йшла повз дорослих, поважних і подекуди сивочолих людей, котрі схилялись перед нею, і безпомилково називала тими іменами, які давала їм багато років тому – в загальній спальні, сповненій жахіть і тривоги» [4, c. 197].

Роман торкається не лише проблеми Голокосту, а й депортації кримських татар та інших злочинів радянської влади. Не кращими за нацистів авторка описує і радянських конвоїрів, які перевозять татарських дівчат, дітей, старих у нелюдських умовах і змушують тих, хто вижив, ховати своїх рідних, друзів, сусідів у невідомому краї власними руками:

«Жінка простягнула йому згорток з немовлям. Воно так само спало, як і три дні тому.

– Благаю… Треба поховати…

– Де тут ховати, га? Дочекайся – скоро поїдемо. В полі закопаєш, –похмуро відповів конвойний, розраховуючись за пиріжки, які тримала в кошику місцева торговка» [4, с. 132].

Саме так і рятується головна героїня: її подруга, хоронячи мерця, радить Фаріде залізти в могилу та обдурити конвоїрів. Але дівчина буде змушена ховатися від влади решту свого життя, пройти через табори, терпіти тугу за рідною землею, що не вщухала ні на мить. Єдиною втіхою стали сповнені колориту та патріотизму таємні збори людей різних національностей:

«Спочатку збиралися на Хидирлез – головне весняне свято в першу п’ятницю травня. Звісно, привселюдно його не афішували, як і Великдень, на який Степанич навчив її паску пекти. Таємно збиралися у дворі старої Такмілі – манти робили всім миром. А вже інші страви зносили до столу зі своїх кухонь – хто на що здатен. Але обов’язково – своє, за чим душа скучила протягом року» [4, с. 182].

Фінал твору не можна назвати щасливим попри те, що через 45 років Фаріде знаходять порятовані нею діти та влаштовують свято із врученням нагороди за праведництво. Бо хоч вона і на рідній землі, але все навколо зрадянщине, сплюндроване, позбавлене тих традицій, що вона пам’ятала: «За заплетеними виноградом парканами чоловіки в «сімейних» трусах до колін гучно «забивають козла», посьорбують пиво. З обійсть лунає музична какофонія — «Дєє-є-є-вачка мая… сінегла-а-азая-я-я-я…». На місці, де колись стояла мечеть, будується ресторан. Великі літери вивіски складені на землі – «Л», «А», «С», «В», «Е», «Г», «А», «С»» [4, с. 200].

Так, роман-апокриф І. Роздобудько «Фаріде» всебічно висвітлює проблему рятівництва крізь призму двох найстрашніших тоталітарних режимів XX століття ‒ німецького та радянського. У ньому авторка переконливо доводить, що навіть у часи репресій, заслань, переслідувань, геноцидного насильства знаходяться особистості, які допомогу іншим ставлять понад власну безпеку і благополуччя. Сьогодні такі твори покликані комунікативну пам’ять жертв та світків Голокосту «трансформувати в пам’ять культурну, стати засобом iнтеграцiї цiєї пам’ятi в нацiональний  наратив» [1, с. 108].

Література

1.  Горбач Н. Пам’яттєвий простір Голокосту в сучасній українській прозі. Лiтератури свiту: поетика, ментальнiсть i духовнiсть : наук. зб. 2019. № 13. С. 102–109.

2.  Горбач Н. Художня антропологія творів про Голокост: досвід української радянської літератури. Голокост: художні виміри української прози : монографія ; Горбач Н., Козленко Н., Ніколаєнко В., Павленко І., Проценко О., Хом’як Т.; за заг. ред. І. Павленко. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2019. С. 19–39.

3.  Горбач Н. Художня рецепція Голокосту: український контекст : монографія. Дніпро: Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2021. 176 с.

4.   Роздобудько І. Фаріде : роман-апокриф. Київ : Нора-Друк, 2021. 232 с.

5.    «Хто рятує людину, той рятує світ», або Історія українських праведників : інтерв′ю з доц. КНУ ім. Т. Шевченка, канд. іст. наук А. Рукассом ; записав А. Кобалія. URL : https://hromadske.radio/podcasts/zustrichi/hto-ryatuye-lyudynu-toy-ryatuye-svit-abo-istoriya-ukrayinskyh-pravednykiv