Інформацій- ний лист

Збірники наукових праць

неділя, 18 лютого 2024 р.

Лущій Микола СТАТТІ РАДЯНСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ В АВТОБІОГРАФІЯХ ТА ХУДОЖНІХ ТВОРАХ ДІЯЧІВ ДІАСПОРИ

 

                                                                                   Лущій М. В.

                                                                                                  магістрант 1 курсу

                                                  Бердянський державний педагогічний університет

                                                   Наук. кер.: Каменський Д. В. , д. ю. н., професор

СТАТТІ РАДЯНСЬКОГО КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ В АВТОБІОГРАФІЯХ ТА ХУДОЖНІХ ТВОРАХ ДІЯЧІВ ДІАСПОРИ 

Коли читаєш автобіографії, спогади діячів діаспори, а також матеріали їхніх судових процесів і навіть художні твори, то відразу ж звертаєш увагу, що  дуже часто там згадується стаття 54 Кримінального кодексу УРСР та різні пункти цієї статті. При чому цю статтю називало багато представників української еліти, які пройшли пекло радянських катівень і обрали шлях еміграції.

Ю. А. Лавріненко (1905-1987) - літературознавець, критик, публіцист, історик, культурний та громадський діяч діаспори, відомий багатьом як літописець літератури «розстріляного відродження», у 1933 та 1935 роках був арештований у Харкові, як він зазначав у одній зі своїх автобіографій, «за участь в контрреволюційних організаціях» і «за незадоволення труднощами партії на селі». Відбував покарання протягом 1936–1939 рр. у Норильлазі НКВС на Таймирі як в’язень, а 1939–1942 рр. вільне заслання в Кабарді на Північному Кавказі. У1943 році Ю. Лавріненко з родиною вирушив до Львова, а потім на Захід.

В одній зі своїх автобіографій, написаних уже в еміграції, Ю. Лавріненко зазначив: «Бачив на власні очі голод на селі і в місті 1932–33 року. Свої важкі переживання не міг приховати перед ближчими знайомими. Тому, коли мене арештували 24.XII.1933 року, то слідчий, крім усяких вигадок про мою нібито участь в контрреволюційних організаціях, закинув мені «незадоволення труднощами партії на селі» (так він назвав голод 1933 р., від якого на моїх очах загинули мільйони). Мене звільнили з-під арешту в квітні 1934, взявши підписку про невиїзд з Харкова. Я втрати свій фах і з трудом знайшов іншу працю. Після вбивства Кірова мене знов арештовано 4.II.1934 р. За 15 місяців увязнення в харківській тюрмі мене лише три рази допитували. Тому, що тоді чимало вязнів розстрілювали, я жив ці 15 місяців в переконанні неминучої приречености на страту. Після багаторазових моїх домагань я діждався суду Харківської спецколегії. Ні одне обвинувачення на суді не підтвердилось ні одним доказом, але мене судили на 5 років віддалених таборів і на 3 роки поразки в правах, що означали собою заслання …Я був засуджений по статті 54-10, 11 карного кодексу УРСР. Звільнили мене влітку 1939 р. і дозволили відбувати вільне заслання без громадянських прав (право голосу і т.д.) в Татарії. На Україну їхати не дозволили. Не знайшовши праці в Татарії, я подався на Північний Кавказ і там після довгих митарств з великим трудом знайшов собі працю» [2, ].

І. П. Багряний (1906-1963) (справжнє прізвище І. П. Лозов’яга) - поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадсько-політичний діяч, художник, журналіст був заарештований 6 квітня 1932 року в Харкові (неподалік від Будинку письменників «Cлово») і засуджений на 5 років таборів заслання на Далекому Сході. 1937 втік із табору. 16 червня 1938 - повторний арешт і ув’язнення в Харківській тюрмі на Холодній горі. 2 квітня 1940 року Багряний був звільнений у зв’язку з хворобою легенів та недостатністю матеріалів для засудження.

Слідча справа письменника повною мірою відображає увесь жах і абсурд радянської каральної системи. Так, 17 червня 1939 року молодший слідчий Слідчої частини УДБ НКВС УРСР Бакута, переглянувши справу 68211 (Багряний був звинувачений у злочинах, передбачених ст.ст. 54-10 і 54-11 КК УРСР) постановив направити її на подальший розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Зі слідчої справи зрозуміло, які безглузді звинувачення було висунуто Івану Павловичу: «антирадянська повстанська діяльність», «належність до анархістсько-повстанської організації» [3, 86].

Головний герой роману І. Багряного Андрій Чумак, який, як і сам письменник, потрапив у застінки радянської катівні, також був звинувачений за тією ж статтею: «В тім папірці стояло: «ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ». А далі під цим заголовком говорилося, що громадянин такий ось (ім’ярек) притягається до карної відповідальности за контрреволюційну, антисовєтську діяльність, а обвинувачується по статті 54-й т.зв. Карно-процесуального Кодексу УССР, п. 2, 6, 8, 10 і 11, про що йому, громадянинові такому, й доводиться до відома» [1, 175].

Слідчий Сергєєв так прокоментував Андрієві пункти звинувачень: «Пункт перший статті 54 КК УССР - зрада вітчизни. Пункт другий - приналежність до військової контрреволюційної повстанської організації й підготування збройного повстання. Пункт шостий - шпигунство на користь Японії. Пункт восьмий - терор. Пункт десятий - агітація. Пункт одинадцятий - організація, що стоїть в зв’язку  з пунктом другим і десятим» [1, 192].

Реакція Андрія Чумака на всі пункти звинувачень приголомшила і надзвичайно вразила слідчого: юнак просто розсміявся: «Особливо безглуздим був пункт про шпигунство та ще й на користь Японії… Мені весело, що тут все-таки записано не весь карний кодекс, а лише шість пунктів» [1, 193].

Саме за статтею 54 КК УРСР було знищено чи відправлено до таборів (а це, по суті, означало також загибель) цвіт українського народу. У такий спосіб система розправлялася із вільнолюбивою, національно свідомою українською інтелігенцією. Найбільші соціальні злочинці судили і знищували українство, цинічно прикриваючись законом.

За допомогою цієї статті було знищено видатних наукових, культурних, церковних, політичних, військових діячів, правознавців, фінансистів, інженерів, медиків, діячів сільського господарства та промисловості.

Починаючи з 1941 року і до смерті Сталіна, у «зраді» в масовому порядку звинувачувалися також військовослужбовці, які потрапили в полон, та цивільне населення, котре було вивезене фашистами за кордон. При цьому усі члени їхніх родин кваліфікувалися як «зрадники батьківщини».

Особливо нещадною система була до тих громадян, хто безпосередньо чи опосередковано брав участь у національному опорі радянському режимові.

Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР (1927 і 1934 рр.) - це стаття, що передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність» та «зраду батьківщини». Уведена до Кримінального Кодексу УРСР з 1927 року, зредагована 20 липня 1934, вона була цілковитим аналогом Статті 58 Кримінального кодексу РРФСР (1926).

Стаття 54 (пункт 10) Кримінального кодексу передбачала ознаки таких злочинів: антирадянська пропаганда і агітація, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст. 54-2 – 54-9 Кримінального кодексу), а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту.

Згідно з цією статтею, обвинувачений позбавлявся волі на строк не менш як 6 місяців, аж до розстрілу або оголошення ворогом народу з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства.

Варто наголосити, що карально-репресивні органи колишнього СРСР при засудженні борців за незалежність України здійснювали кваліфікацію діянь останніх в основному за пунктами 1 – 14 статті 54 Кримінального кодексу УСРР, затвердженому Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом УСРР 08.06.1927 р. в редакції від 20.07.1934 р.

Тому цілком логічно, що ця стаття була добре знана національно свідомими українцями. І багато відомих діячів діаспори, засуджені за цією статтею, не могли не згадати її у своїх автобіографія, спогадах чи художніх творах.

Уже в незалежній Україні були створені юридично-правові механізми для реабілітації жертв радянських репресій. Процес реабілітації ще триває. Вдосконалення та покращення цих механізмів відбувається і нині. Не маємо права забути жодного імені борців за свободу України.

 Література

1. Багряний І. Сад Гетсиманський. Київ : Дніпро, 1992. 528 с.

2. Лавріненко Ю. Автобіографія. Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. Ф. 215. Од. зб. 45. Арк. 2.

3. Шугай О. Іван Багряний: нове й маловідоме. Есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти. Кн. 1. Київ : Смолоскип, 2013. 960 с.

8 коментарів:

  1. Вітаю, пане Миколо! Дякую за цікаву розвідку! Як, на Вашу думку, використання документалізму в художній літературі впливає на сприйняття творів читачем? Дякую!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Пане Ілле, доброго дня. Дякую за ваш відгук і за дуже цікаве запитання. За фахом я юрист. Тому документ у моїй роботі завжди на першому місці. Щодо документалізму в художній літературі, то він, на мою думку, також дуже важливий. Використання у творі справжніх фактів, подій, документів робить цей твір переконливим, доказовим. Твір стає справжнім літописом подій. Як на мене, твори із потужним документальним началом можуть бути використані для глибшого осмислення та висвітлення якоїсь історичної теми. До речі, працюю зараз над другою частиною свого дослідження. Адже за 54 статтею КК УРСР було засуджено багато діячів "розстріляного відродження", зокрема Остапа Вишню і Миколу Драй-Хмару.

      Видалити
  2. Добрий день, Миколо! Дякую за дослідження, цікавий матеріал!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Пане Владиславе, вітаю. Дуже вдячний за Ваш відгук. Навзаєм хочу сказати що Ваше дослідження про мотив божевілля в повісті О. Звичайної "Селянська санаторія" надзвичайно цікаве. О. Звичайна - видатна письменниця діаспори, чиї твори потребують серйозного осмислення і популяризації. Якраз Вам вдалося глибоко проаналізувати одну із її повістей.

      Видалити
  3. Добрий день, пане Миколо! Дякую Вам за таку актуальну розвідку!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Маріанно, вітаю. Дякую Вам за відгук і за добре слово про моє дослідження.

      Видалити
  4. Вітаю! Дуже дякую за цікаву розвідку. Твори Багряного - це скарб у розкритті злочинів тоталітарної влади і хто, як не людина, що пройшла кола цього пекла, міг найкраще про це написати

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Доброго дня, пані Олесю. Дякую за добре слово. Без умовно, кому, як не Багряному, про це писати.

      Видалити

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.