Менсітов Ілля УОСОБЛЕННЯ ТРАГЕДІЇ КОЗАЦТВА НА ПРИКЛАДІ ОБРАЗУ П. КАЛНИШЕВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІРО-ЕПІЧНОМУ ПРОСТОРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПОЧАТКУ XXI СТ.

 

Менсітов І. І.

здобувач ступеня доктора філософії

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Стадніченко О. О., к. філол. н., професор

 

УОСОБЛЕННЯ ТРАГЕДІЇ КОЗАЦТВА НА ПРИКЛАДІ ОБРАЗУ П. КАЛНИШЕВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІРО-ЕПІЧНОМУ ПРОСТОРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПОЧАТКУ XXI СТ.

 

Козацька проблематика й тематика у наш час реалізується в межах цілих дискурсів, літературних напрямів, шкіл, рухів, а також як проблема етнології, соціальної психології, політології. Як явище, козацтво має своєрідні хронологічні межі, що визначаються за періодами Коліївщини, Хмельниччини, Руїни. Ключовим фактором, що характеризує добу Запорозького козацтва можна визначити героїзацію її окремих діячів. Розглянувши рецепцію образів цих постатей у поетичних творах другої половини ХХ – початку ХХІ ст. можна схарактеризувати загальне ставлення української спільноти до козацької спадщини. Тому за мету подібні дослідження ставлять розкрити причини феноменальності відображення в поезії окремих історичних постатей, що стали визначальними для формування української нації. Відповідно й особистісний рівень конструювання поетичних текстів на козацькі мотиви можемо простежити на прикладі постаті кошового отамана П. Калнишевського. Підґрунтям для такої неприхованої уваги зокрема й до постаті останнього кошового отамана слугує історична межа, що розділяє українську спадщину на до і після ліквідації козацтва, що зумовлює виправдану трагедійність змалювання П. Калнишевського як для прозових, так і поетичних творів. Так, балада Б. Лепкого «Калнишевський у неволі» є дуже красномовним прикладом того факту, чому саме особа останнього провідника Січі привертає увагу низки вітчизняних поетів. Калнишевський пережив не тільки зруйнування Січі, а й багаторічне ув’язнення за наказом Катерини ІІ в Соловецькому монастирі.

Звідси символічність його особистого шляху як відображення загальної долі України, фатальну роль в історії якої відіграли саме складні стосунки з Москвою. Тому одним із основоположних дискурсів у змалюванні образу опального отамана є трагічний пафос: «Тут вічна ніч і безпросвітна тьма, / Тут вічна гниль і дожизненна мука, / Хто тут пройшов – надію кинь! Дарма! / Держить тебе оця страшна тюрма, / Немов змія, стоглава і сторука.» [2, с. 289].

Високий градус трагізму стимулює тут граничне насичення оповіді експресивно-емотивно-оцінними засобами, а саме алегорією темряви, ночі, зміїної підступності, невольничого існування. Трагічний дискурс взаємодіє як чинник побудови образів з мотивами заклику до повалення ненависного політичного режиму: «Дивіться! Се останній Січі пан, / Се отаман останній у неволі!» [2, с. 290].

Отже, доля Калнишевського красномовна сама по собі як приклад «милості» Москви до «союзника», а також дозволяє кинути звинувачення у вічі імперії та декларувати боротьбу за незалежність.

Тими ж факторами викликане й звернення до образу останнього отамана Січі в поемі Яра Славутича «Соловецький в’язень». Тут бачимо перелік ідейно-тематичних властивостей, що і в Б. Лепкого. Важливим чинником змісту поеми є розкриття теми юридичної та історичної правоти отамана та підступності Москви: «Бувало в спеку, в завирюху / Козацьку славу берегли / І від Озова по Синюху / Кружляли степом, як орли. / Та все минулося. / Привілля москаль підступно сплюндрував» [4, с. 15]. Не менш значущою системою подробиць є опис умов ув’язнення: «І в’язень гнеться на підлогу, / На діл, де вимерзла вода...» [4, с. 15]. Значне місце займає опис північного клімату, що є непридатним для існування: «Пустельні, дикі береги, / Не блисне соняшне проміння...» [4, с. 14]. З усього, що сказано, можна зробити висновок про необхідність боротьби з імперією: «...Щоб чули мужні земляки / І розмикали мозку брами, / І дознавали, що пора / В державі власній вільно жити...» [4, с. 19].

Аналогічним є й коло асоціацій твору В. Коломійця «Калнишевський. Балада про останнього кошового»: ідею тексту підкреслюють як підбір тропів, так і загальний смисл сказаного, але структурно – це все той же приклад логічної тріади, що й у авторів-попередників: теза – славна передісторія подій, січове братство: «І далеко Січ... / Не гукнути на Січ! / Не втекти в її Дике поле» [1, с. 10], антитеза – жахливі умови ув’язнення та правова сваволя: «Винний він без вини – / корч старий в ланцюгах...» [1, с. 10], синтезом виступає заклик до незалежності України, виражений на основі контрастної алегорії ночі, темряви, неволі та світла, свободи та співзвучного з нею символікою кам’яного, закаменілого та революційного: «Чорновіста ніч... Мракобісна ніч. Темний час в історії... чи прогляне? Кам’яніла душа... Ні, крізь камінь сторіч – джерелом пробилася незриданна.» [1, с. 10].

Між двома світоглядними позиціями перебуває зображення вдачі П. Калнишевського в поемі «Україна козацька» В. Северинюка. Автор промовляє від імені козацької спільноти: «…Калнишевський, Калнишевський / батьку-отамане, / чи не час вже «їсти глину», / сивий дідугане? / Вже нема Січі твоєї – / нащо ряст топтати?» [3, с. 421], дорікаючи рішенню останнього отамана віддати Січ без бою. У той же час, парадоксальне співчуття простежуємо під час характеристики заслання, до якого потрапив Калнишевський: «Не літають соловейки / до Петра співати, / бо не знають, голосисті, / де його й шукати.» [3, с. 424]. «Як ти вижив, Калнишевський, / у тяжкій неволі?» [3, с. 425] – риторично запитує автор й дивується, що Петрові вдалося зберегти розсуд і, переживши 25 років ув’язнення, зрештою звільнитися. Цей епізод В. Северинюк підсумовує романтичним пафосом про несмиренний козацьких дух «Nota bene! Сам отаман / не просив «прощення». / Не «розкаявся», не зрікся / гордого імення.» [3, с. 426], мотивуючи це тим, що теза «Запорожець! І «смиренье» [3, с. 427], про яке йдеться у надгробній епітафії Калнишевському, не стосується героя.

Отже, особистісний аспект у названих вище поетичних творах корелює з романтичним потрактуванням теми долі останнього отамана на тлі глобальної екзистенції усього козацтва: Калнишевський розглядається як типовий романтичний герой з його трагічною долею, важким прозрінням, надзвичайно символічною індивідуальною долею-фатумом, що мотивує до відкритості в підходах до потрактування феномену Козаччини в поезії.

Література

1.     Коломієць В. Калнишевський. Балада про останнього кошового. Прапор. 1988. № 1. С. 10.

2.     Лепкий Б. Твори: В 2-х т. Київ : Дніпро, 1991. Т. 1. 863 с.

3.     Северинюк В. Україна козацька : Іст. поема; Худож. оформ. Лідія Чир. Львів : Каменяр, 2015. 479 с.

4.     Славутич Яр. Поезії та поеми : Повне видання (1937-2004). Едмонтон : Славута, 2004. 471 с.