Малиш Алла ПОЕТИКА ОПОВІДАННЯ К. БАБКІНОЇ «АЙ НУ»

 

Малиш А. Р.

студентка магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

 

ПОЕТИКА ОПОВІДАННЯ К. БАБКІНОЇ «АЙ НУ»

 

Катерина Бабкіна – сучасна українська письменниця, сценаристка та журналістка, однією з останніх збірок якої стала серія оповідань, об’єднаних у книжку «Мій дід танцював краще за всіх». Це історії п’яти родин, діти яких знайомляться в школі в перші роки незалежності України. Кожна з цих подій тісно переплітаються як у окремих оповіданнях, так і в загальній канві твору.

Попри те, що творчість К. Бабкіної ставала предметом наукових студій  В. Вздульської, Ю. Гуртової, А. Литвин, І. Савченко, В. Бєляєвої, С. Шарова, заявлена тема ще не здобула належного осмислення, що й засвідчує її актуальність.

«Ай ну» – перше оповідання збірки К. Бабкіної «Мій дід танцював краще за всіх», в якому відбувається знайомство читача з головними героями, історії яких він дізнається з інших творів книги.

Лілічка – головна героїня твору – першокласниця, для якої шкільний досвід стає не стільки радісним, скільки прикрим: «Деякі знання були, наприклад, неприємні, болісні, незручні, а ще деякі навіть могли спричинитися до розлуки з власним майном: так, їй певні знання коштували мишки – улюбленої пластмасової брошки…» [4, c. 9].

Авторка порушує проблеми деформації сімейних і суспільних ціннісних життєвих пріоритетів. Так, тата й маму Лілі турбує насамперед місце, яке займатиме їхня дитина в класі, вони пишаються не успіхами дитини, а видимістю її ролі у класі: для них важливо, за якою партою й з ким сидітиме їхня дитина: «мріяли, щоб Лілічка сиділа за партою з хлопчиком із «нашої сім’ї» і навіть, можливо, згодом вийшла за нього заміж» [4, c. 9–10].

Батьки дівчинки є яскравими представниками людей зі стереотипним типом мислення, які на початку 90-х років ХХ століття ще не позбулися світоглядного анахронізму щодо ролі й значення першої парти в процесі навчання.

Чи не єдина, хто розуміє абсурдність ситуації, сама дитина: «Їхні уявлення не зовсім збігалися з дійсністю, як подумки відзначила Лілічка, спостережлива й обережна: перші парти були не для найкращих, а для найменших, а також – для найбільш короткозорих дітей» [1, c. 9].

Як зазначалося вище, дитинство головних героїв збірки, серед яких і Лілічка з оповідання «Ай ну», збіглося в часі зі здобуттям Україною незалежності. Цей період авторка підкреслює лише кількома виразними деталями: «По тому як вчителька розказала все, що вважала за потрібне, про честь першокласника – яка ще минулого року була честю жовтенят, очевидно, але із здобуттям незалежності країною жовтенята втратили актуальність, а честь, як з’ясувалося, виявилася величиною поза курсом партії…» [1, c. 11].

Особливу увагу звертає К. Бабкіна на тенденції виховання у цей період, що простежується в образі Лілічки, яку з дитинства привчали робити все по шаблону і робити так, як диктують рамки, без жодних відхилень від сценарію: «Лілічка, головно, розгубилася через те, що звикла робити все як слід, і все виходило як слід, цей причино-наслідковий зв’язок був шанований і пропагований вдома багато років, принаймні точно всі ті роки, що Лілічка там жила. І от тепер виявилося, що цей зв’язок спрацьовує не завжди» [1, c. 12]. Це простежується і в бажанні батьків знайти дівчинці майбутнього чоловіка із «їхньої» сім’ї. Результатом такого виховання став несвідомий протест дівчини. Ліля поступово звільняється від звички робити все за шаблоном, її дії – несвідомий протест радянським установкам виховання.

У перший день у школі Ліля знайомиться із кількома дітьми, які пізніше стануть її товаришами у житті, історія яких, як виявиться, нерозривно пов’язана з історією її власної сім’ї. Серед цих людей була рішуча дівчинка Леся і хлопчики Діма та Міша. Останній з названих перебував у полоні маминої гіперопіки.

Хронотоп оповідання представлений двома часовими площинами – це сучасні персонажам події та більшою мірою згадки з їхнього життя і життя їхніх родичів. Так розповідь про перший у житті Лілі урок протиставляється сучасним подіям, а саме історії Діми, шкільного товариша дівчини, який загинув на Сході України: «Мама Діми розмовляла мало й чомусь називала Діму виключно старшим сержантом дев’яносто третьої механізованої бригади, вона зробила дівчатам кави, сказала залишатися скільки потрібно й узяти що хочеться й пішла собі, замкнулася в спальні, звідки тихо бурмотів телевізор» [1, c. 15], «Якщо чесно, поки Діма був живий, Ліля навіть не знала, що він брав участь у бойових діях на Сході» [1, c. 15].

Центральним символом цього оповідання є пластмасова мишка, яку дівчинка втратила в перший же день у школі. Проте, ця втрата була добровільною, вона віддала її своєму сусідові по парті Дімі, якого, на відміну від Лілі, все лякало в нових умовах. Цю ж мишку дівчата знаходять серед речей Діми після його смерті.

Отже, в історії про дитинство авторка, перехрещуючи часові площини,  демонструє протилежність двох світоглядних парадигм своїх героїв: радянської і перших років незалежності України, та їхні наслідки.

Література

1.          Бабкіна К. Ай ну. Бабкіна К. Мій дід танцював краще за всіх. Київ : КОМОРА, 2019. С. 7–17.