Орманжи Вікторія ОСОБЛИВОСТІ ТЕРМІНОСИСТЕМИ УРБАНІСТИЧНОГО ДИСКУРСУ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

 

Орманжи В. Є.

аспірантка філологічного факультету,

викладач

ВСП «Економіко-правничий фаховий коледж» ЗНУ

Наук. кер.: Ніколаєнко В.М., к. філол. н, доцент

 

ОСОБЛИВОСТІ ТЕРМІНОСИСТЕМИ УРБАНІСТИЧНОГО ДИСКУРСУ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ

 

Український урбаністичний дискурс – надзвичайно багатогранне явище, котре слід оцінювати як єдність трьох послідовно сформованих шарів: структурного, ретроспективного (бо історія кожного міста значною мірою творить його ідентичність) та семіотичного (на рівні кодів і смислів, що уводять місто у світовий контекст, ідентифікують та визначають його сутність). Перший є основою терміносистеми, адже саме поява структури викликає інтерес до явища й зумовлює подальший його розвиток як усталеного концепту, трансформованого в культурній традиції.

Мета статті: окреслити основні аспекти терміносистеми урбаністичного дискурсу на сучасному етапі її формування.

Структурована концепція міської теми у візії української літератури починає уповні розвиватися в 90-х рр. ХХ ст. – і значною мірою вона перетинається з європейською та американською рецепціями, хоча має й індивідуальні риси. Першими дослідниками українського урбаністичного дискурсу слід вважати Т. Гундорову, Н. Копистянську, С. Павличко, Я. Поліщука, В. Фоменко та ін. Різноманітні поняття й концепції, наявні до того в радянському літературознавстві (насамперед, праці М. Бахтіна, Ю. Лотмана, В. Топорова) та значною мірою перейняті пізнішими дослідниками, мусять не просто співіснувати зі світовим контекстом, але й ставати його частиною, адаптуючись до різноманітного світового досвіду. Терміносистема урбаністичного дискурсу в українському літературознавстві досить розроблена, однак не усталена, постійно змінюється й розширюється.

Виходячи із сукупності тлумачень, запропонованих, зокрема, М. Зубрицькою, С. Павличко та С. Філоненко, урбаністичний дискурс – це комплекс текстів про місто (міста), навколо якого і в якому формується парадигма міських культурних кодів, проблем, ідентичностей.

Формальний аспект урбаністичного дискурсу представлений чіткою структурою, у межах котрої простір реалізується на тлі конкретного часового зрізу й формує хронотоп – єдність часу й місця з особливими, властивими лише їй ознаками та вузловими подіями. У роботах багатьох українських дослідників (В. Будного, О. Галича, М. Ільницького, М. Кодака та ін. ) вживається поняття часопростору – при глибинному розгляді воно відмінне від початкового розуміння хронотопу, але із плином часу різниця майже нівелювалася, і тепер вони часто вживаються як синонімічні поняття (як синонім часопростору, термін поступово стає повноцінною категорією поетики художнього твору, а за М. Бахтіним це лише часопросторовий алгоритм у межах певного жанру).

Художній простір прийнято членувати на певні топоси – одиниці відкритого простору, наділеного множинною семантикою. У їхніх межах формуються локуси – закриті неподільні простори з чітко визначеними межами. Вважаємо, що вони належать до інтимних, особистісних вимірів, у яких сконцентровано побут, внутрішній світ персонажів. Окремий тип локусів – це загальновідомі місця або суспільно значущі простори: навчальні заклади, бібліотеки, театри. Вони наповнені смислом іще до того, як стають частиною твору, як-от Києво-Печерська лавра в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» або Собор Паризької Богоматері в однойменному романі В. Гюго.

Топос міста – «це географічна визначеність території простору міста, що досягається за рахунок присутності не топоніміки міста, а рецептивного бачення людиною міського ландшафту» [1, с. 3]. До характеристик топосу зараховуємо історичну пам’ять про нього («історичний палімпсест», за визначенням Д. Боклаха [1, с. 10]), географічні характеристики (від ландшафту до клімату), соціокультурні особливості (етнічний склад населення, основні види занять, породжений суспільною уявою міф про місто). Однак усі ці особливості надають топосу значення лише через його рецепцію дискурсом, в іншому випадку лишаються просто комплексом статистичних даних. Міські топоси й локуси, міський хронотоп, створюють узагальнений образ міста як явища – дружнього, ворожого чи байдужого людині.

Окремо виділяємо топос дороги, який складно поділити на локуси, тому вважаємо його окремим типом, обмеженим лише точками вибуття, прибуття та проміжними зупинками (часто сюжетотвірними).

Формальні геопоетичні параметри твору виявляють закономірності в розвитку цілісної структури, дослідити її як цілісний концепт і спрогнозувати подальший розвиток. Інший шар терміносистеми – назви реалізованих у вимірі значень та сенсів категорій які позначають не лише наявні алгоритми урбаністичного дискурсу, але і його взаємозв’язок із народною пам’яттю, національною ідентичністю, комплексом культурно-історичних травм.

Система локусів у просторовому вимірі твору перегукується із поняттями «місце»/»не-місце» – саме вони частіше вживаються в західноєвропейській філософській (і літературознавчій) традиції. Під «місцем» розуміється семантично й символічно освоєний простір, тоді як «не-місце» тотально відчужене, транзитне, а тому нічийне. Специфіка урбаністичного середовища в тому, що «не-місця» його заповнюють, створюючи образ повсякденного міста. Освоєні «місця» в ньому – лише острівці значень, у пошуках яких людина мусить подолати чимало перешкод.

До важливих концептів урбаністичного дискурсу також належать міський текст та міський міф. Ці поняття дещо подібні, оскільки можуть реалізуватися в просторі будь-якого міста і зрештою викристалізуватися в окремий упізнаваний образ. Різниця між ними полягає в тому, що комплекси міських текстів – це уже створені тексти про конкретне місто, котрі формують традицію репрезентації міста в мистецтві (на певному етапі розвитку кожного із них). Так, добре розроблені міські тексти Лондона, Нью-Йорка, Парижа (будь-яких достатньо давно заселених міст), а в українській літературі найповніше сформовані київський та львівський – розвиток міського тексту значною мірою залежить від історії міста та його ролі в процесі державотворення. Останнім часом активно розвиваються харківський, одеський, полтавський, чернігівський, запорізький та інші міські текст, що пояснюється необхідністю переосмислення ролі міста у формуванні української ідентичності та, зрештою, й держави.

Міський міф долучається до створення системи уявлень про конкретний простір, але існувати може в будь-якій формі: усній, письмовій, графічній тощо. Найчастіше він пов’язаний із видатними історичними особами й важливими подіями, місцями, об’єктами (заснування, отримання назви тощо). Крім того, міф про місто одночасно лягає в основу його тексту та в ньому ж і трансформується на вимогу часу. Звісно, ідейно-символічне навантаження урбаністичного дискурсу не обмежене міськими міфами й текстами, а включає в себе різні концепції (взаємодія місця й не-місця; сукупність травмопросторів і місць пам’яті у межах топосу; ініціаційна модель міської ідентичності тощо). Систематизація їх у єдину парадигму відбувається повільно, оскільки лише в останні кілька десятиліть тема міста осмислюється як комплексне явище – у контексті історичного та культурного розвитку українських земель.

Отже, в українському літературознавстві активно тривають процеси унормування й структуризації терміносистеми урбаністичного дискурсу. При цьому на перший план виходить змістовний аспект його існування – парадигма кодів, котрими образ міста наділяється під час засвоєння мистецтвом. Водночас структура урбаністичного середовища, реалізована в художньому творі, стає основою для подальшої розробки дискурсу та переосмислення його як питомого складника національної культури.

 

Література

 

1. Боклах Д. Ґенеза рецепції топосу міста у філософії і літературознавстві. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Філологія. 2015. № 18. Т. 1. С. 7–11.

2. Будний В., Ільницький М. Порівняльна компаративістика : підручник. Київ : ВД «Києво-Могилянська академія», 2008. 430 с.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. Київ : Либідь, 2005. 460 с

4. Зубрицька М. Передмова. Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. Львів : Літопис. 1996. С. 9–21.

5. Кодак М. Поетика як система : літературно-критичні нариси. Київ : Дніпро, 1988. 159 с.

6. Копистянська Н. Час і простір у мистецтві слова : монографія. Львів : ПАІС, 2012. 344 с.

7. Павличко С. Теорія літератури. Київ : Вид-во «Основи», 2002. 679 с.

8. Поліщук Я. Гібридна топографія. Місця й не-місця в сучасній українській літературі. Чернівці : Книги – ХХІ, 2018. 272 с.