Мокряков Ілля КЛІПОВА ПОЕТИКА БУЧАЧА В ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕКСТУ РОМАНУ С. АНДРУХОВИЧ «АМАДОКА»

 

Мокряков І. С. 
молодий дослідник  
Криворізька загальноосвітня школа І–ІІІ ст. №28

Наук. кер.: Козлов Р. А., д-р філол. н., професор
(Київський університет імені Бориса Грінченка)

 

КЛІПОВА ПОЕТИКА БУЧАЧА В ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ТЕКСТУ РОМАНУ С. АНДРУХОВИЧ «АМАДОКА»

 

«Амадока» – складний, багаторівневий текст сучасної української письменниці Софії Андрухович. Мета цього твору, якщо казати його ж словами, – «повідомити» читачу про його «нецілісність».  Тому що, як застерігає авторка, «цілісність живої людини – це завжди хвороба. Ми думаємо, що наша нецілісність – це те, що нам відомо» [1, 712].

Сюжетно текст цьому і присвячений: один із центральних персонажів, Богдан (Віктор), позбавлений цієї цілісності, і психічно, і фізично. Але «Амадока» – це не історія про кохання, не мелодрама та надихаюча історія про пошуки себе; «Амадока» – це, насамперед, гра. Авторка ніби повідомляє нам в ігровій формі про нашу «нецілісність».

Т. Гребенюк  розглядає метанаративи сучасної української літератури, де, поряд з Т. Малярчук і С. Жаданом згадує і С. Андрухович з іншим її твором «Фелікс Австрія»: «Також дуже поширеним у сучасній українській культурі є метанаратив упливу історичної пам’яті на сучасні події» [3, 163].

«Амадоку» теж можна віднести до цього метанаративу: роман втілює його набагато яскравіше, ніж «Фелікс Австрія» (стаття Т. Гребенюк написана до публікації «Амадоки»). Але і перед першим, і перед другим з названих творів постає одна і та сама проблема: недовіра до метанаративу, заперечення метанаративу, тобто ті ознаки стану постмодерну, які були проголошені у статті Ж. Ліотара [4, 16]. Можна стверджувати, що в романі «Амадока» стикаються ці дві стихії: постмодерна гра з читачем та «метамодерність українського виміру», спроба бути універсальним, «великим текстом».

Роман створений як енциклопедія, але енциклопедія не в буквальному значенні – роман бере її серйозність, фрагментарну будову. Енциклопедії складаються з окремих статей, «фрагментів», які можуть бути дуже різними, але кожен із них – важливий і потрібний. Через це поетика роману набуває «кліповості», але не в сенсі подрібненості, яка відволікає, заважає сприймати інформацію цілісно чи яка має за мету суто розважати. Навпаки, тут перетинаються серйозність метанаративу впливу історичної пам’яті з грою: авторка ніби запрошує читача переглянути старі фото разом з героями роману, пригадати те, чого ніколи не пам’ятав.

З нашого погляду, «гра» С. Андрухович складається з таких факторів:

1) організації тексту, використання достатньо чіткої, але при цьому ненав’язливої структури, у якій читач почувається вільно, зацікавлено;

2) створення в романі відповідного, сприятливого простору, сприятливих умов для «пригадування», «відновлення» пам’яті;

3) формування емоційного ставлення, інтересу до героїв твору.

Організація. Найбільш доцільним буде порівняння роману С. Андрухович у  контексті організації тексту із так званими «романами-лексиконами»: «Хозарським словником» М. Павича і «Лексиконом інтимних міст» Ю. Андруховича, батька письменниці.

Головною метою «Хозарського словника» було залучити читача до вивчення словника, вивчення історії, але у формі гри, бо ж цей твір, зрозуміло, справжнім словником не є. Взагалі така форма, як роман-лексикон, настільки міцно закріпилась за М. Павичем, що Ю. Андрухович навіть написав у передмові до свого «Лексикону інтимних міст»: «Зате я завжди, ніби якийсь Павич або давній Памва Беринда, чигав на свій лексикон» [2, 7].

І С. Андрухович, і її героїня мають таку ж саму мету: долучити, заохотити до вивчення української історії читачів і героя роману. Але функцію словникових статей виконують фотографії, і вони містять в собі не менше інформації, не менше пам’яті. Авторка демонструє нам 79 знімків, окрім яких у творі присутні два зображення озера Амадока та поштівка. Демонстрація кожної світлини – це привід розповідати історію. Текст, що йде за знімком, не обов’язково пов’язаний безпосередньо з ним, але і текст, і фотокартка стосуються Бучача. Світлини можна поділити на тематичні групи, як-от пов’язані з екстер’єрами і ландшафтами міста: «церква Покрови взимку», «фрагмент вулиці Шкільної», «костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії» та інші. Інша група знімків фіксують побут:  «вітрина з пластиковими манекенами, одягнутими в мереживну білизну і панчохи», «купання дитини в пластиковій ванночці», «жінка годує курей і півня» та інші. Варто також говорити про такі групи: родинні групові світлини, зображення певних станів природи, ритуалів або святкувань. Три знімки стоять поза групами і не можуть бути віднесені до жодної: «фотокартка: пересвічена», «фотокартка: звук роздирання кролячої шкіри вовчою пащею» (звук не може бути зафіксований на фотографії) та «фотокартка: темрява».

Структурно «Амадока» складається з трьох частин. Перша частина додатково поділяється на розділи «Чоловік», «Богдан», «Професор» та «Її чоловік»; третю складають розділи «Бажане», «Непроникне», «Дійсне». Тільки друга частина не має такого поділу, роль словникових гасел виконують  старі фотографії, а текст є їх інтерпретацією. До цього ж способу організації, вибудовуючи структурно-семіотичний паралелізм, авторка вдається також у розділі «Дійсне», тільки замість старих знімків роль гасел виконують сучасні публікації в соцмережі.

Простір. «Буча, Київська область? <…> Це помилка, – сказала Романа. – Має бути Бучач, Тернопільська область» [1, 164]. Місто Бучач у якості місця народження героя, у певному сенсі – у якості місця дії, обране авторкою не випадково. Ось як сама письменниця коментує появу Бучача у своєму романі: «У Бучачі я побачила будинки і вулиці, ціле містечко, яке було колись створене переважно руками євреїв, представниками цілої культури. Вони багато століть жили в цій місцевості, на цій території. І за дуже короткий час ці люди зникли» [5]. Повертаючись до «нецілісності», зауважимо: це місто, яке буквально втратило частину себе, своєї культурної спадщини. І саме сюди героїня (і авторка) спрямовує героя, тим самим пов’язуючи його з цим містом, і врешті їхнє відновлення відбувається одночасно.

Простір Бучача С. Андрухович зображує кліпово, що можна  порівняти зі збиранням пазлу. Читач має сам відновити цілісну картину з фрагментів, які пропонує авторка. Саме в такий спосіб відновлюється і втрачена частина історії Бучача, частина, яка забувається. Мета гри авторки – зробити читача активним учасником цього відновлення, адже таким чином читач відбудовує ту втрачену частину самостійно, одночасно з героями тексту. Читач отримує спогади, як і герой тексту, Богдан (Віктор), формує власне емоційне ставлення до подій. Відбувається фальсифікація спогадів, на основі яких відтворюється реалістично-фікційна картина.

Розв’язка роману продовжує постмодерну гру з читачем, ставлячи його перед несподіваним викриттям ілюзійності створеного в наративі образу світу, адже Віктор (Богдан) усе пригадує, і його справжні спогади знищують ті, які створила для нього Романа. Але ж вони тепер вже не можуть безслідно зникнути з пам’яті читача, тож видається, що головною метою С. Андрухович було залишити читача з почуттям відповідальності за збереження зібраної з фрагментів пам’яті про Бучач.

Висновки. Розгляд роману С. Андрухович «Амадока» в контексті кліпової поетики простору та енциклопедичної організації тексту дав змогу встановити, що роль гасел енциклопедичних статей у тексті виконують фотокартки, а текст є авторською грою з перегляду цих знімків. Метою гри, як з’ясовано, є донесення читачеві думки про нецілісність спогаду і формування відповідальності за збереження фікційних спогадів про історію і простір Бучача, до створення яких читач був активно залучений.

 

Література

1. Андрухович С. Амадока. Львів : Видавництво Старого Лева, 2020. 832 с.

2. Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст. Чернівці : Meridian Czernowitz ; Книги ­– XXI. 2016. 436 с.

3. Гребенюк Т. Свобода літератури метамодерного світу: український вимір. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: Філологія. 2018. Вип. 78. С. 160­–164.

4. Ліотар Ж-Ф. Ситуація постмодерну. Філософська і соціальна думка. 1995. № 5–6. С. 15–38.

5. Славінська І. Люди не хочуть пригадувати через страх довідатись щось несумісне з уявленнями про себе – Софія Андрухович. Громадське радіо. 26.07.2020. URL: https://hromadske.radio/podcasts/zustrichi/liudy-ne-khochut-pryhaduvaty-cherez-strakh-dovidatys-shchos-nesumisne-z-uiavlenniamy-pro-sebe-sofiia-andrukhovych