Інформацій- ний лист

Збірники наукових праць

середа, 23 лютого 2022 р.

Малишева Ірина ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ Р. ІВАНИЧУКА «ТОРГОВИЦЯ»

 

Малишева І. І.
студентка 4 курсу
Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. наук, доцент 


ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ Р. ІВАНИЧУКА «ТОРГОВИЦЯ»

Попри існування цілої низки праць, присвячених вивченню історичної художньої прози, твори багатьох сучасних письменників ще потребують глибокого аналізу. Так, до цього часу ще не були всебічно вивченими питання творчості Романа  Іваничука. Зокрема, вимагає ґрунтовного розгляду проблематика роману «Торговиця», що й зумовило актуальність цього дослідження.

Творча спадщина Р. Іваничука представлена різноманітними жанрами, але максимальне визнання йому принесли історичні романи «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Четвертий вимір», «Шрами на скалі», «Орда», «Бо війна війною» тощо. Розкриття історичного минулого України, висвітлення доленосних для держави подій, наголошення на важливості вивчення пройдешнього заради подальшого   існування – усі ці складники роблять доробок автора самобутнім і значущим.

Вагоме місце з-поміж історичної прози Р. Іваничука посідає роман «Торговиця», у якому змальоване рідне місто письменника. Бувши свідком подій, про які пише, митець точно передає колорит доби і місця. Саме на цьому наголошує І. Монолатій: «…своєрідним ключем (про)читання біографії Коломиї ХХ сторіччя – життя її міських спільнот в умовах польської, совєтської і нацистської окупацій, – є авторська пам’ять про місто як Торговицю…» [3, с. 138].  

Звертаючись до опису минувшини Коломиї, Р. Іваничук порушує цілу низку актуальних питань: споконвічна проблема окупації рідної землі та боротьби за незалежність України, стосунки українців із поляками та євреями, патріотизм і його прояви. Акцентуючи увагу на аспектах історії, автор  дає читачам змогу не тільки осягнути хід подій минулого, але й задуматися над проблемами сьогодення.

Духом прагнення свободи пройнятий увесь роман «Торговиця», що є закономірним з огляду на нашу історію: землями України так часто володів хтось інший, що воля здавалася омріяним маревом. Водночас вустами одного зі своїх героїв автор наголошує на цінності свободи: «Народ не відчуває свободи, коли вона в нього є, він може оцінити, що вартує воля, тільки тоді, як її в нього відбирають, – тоді він відчуває за нею нестерпний голод» [2, с. 33–34].  

Утиски й обмеження у суспільно-політичному житті за польського та радянського режимів постають на сторінках роману на прикладах доль його героїв. Правдиві сцени арештів, допитів, катувань, важкої праці під час заслання відкривають жорстоку картину репресивних заходів на наших теренах. Читачі розуміють, що як не принесла миру польська пацифікації, так і не дало полегшення радянське «визволення».

Говорячи про окупацію, Р. Іваничук не обходить увагою роки Другої світової війни. Цей трагічний період минулого доволі повно змальовано крізь призму сприйняття кількох героїв. Письменник наголошує, що війна завжди тягне за собою загибель: «Війна! Це слово, що за своїм змістом означає неминуче кровопролиття…» [2, с. 134]. Автор показує жорстокість збройної боротьби, у якій люди часто були пішаками чужої гри. У той час, як «…вожді взялися обертати планету довкола своїх вказівних пальців…» [2, с. 167], герої віддавали усе заради перемоги: свою молодість, силу, невтілені мрії, статки, власне життя.

Романіст підкреслює, що не було переможців у тій війні і бути не могло. Бо хто з персонажів не зазнав фізичного травмування, того поверглавразила психічна руйнація. Війна не робила винятків, не шкодувала нікого, бо, як влучно зауважує один із героїв твору, «жорстокіших законів, ніж воєнні, немає на світі…» [2, с. 201].

Друга світова війна розглянута письменником і в контексті Голокосту. Проблема нещадного переслідування і знищення євреїв передана Р. Іваничуком на прикладі долі Сальомеї, її родини та інших жителів Міста.

Драматичне кохання юдейки Сальомеї Фойєрштайн та українця Корнеля Геродота було приреченим від самого початку. Автор наголошує на тому, що ще до початку війни стосунки між євреями та представниками інших культур  були досить напруженими. Зокрема, родина Сальомеї відразу відреклась від доньки через її взаємини з християнином. Не маючи власної держави, євреї були змушені жити поміж інших народів: «У нас немає своєї території, євреї розсіяні й мусять пристосовуватися до господарів землі, щоб вижити…» [2, с. 92]. Однак героїня наголошує, що вона ідентифікує себе з Україною, а тому потребує поваги від українців: «А ласки совєтів, які великодушно забороняють нас називати жидами, мені не потрібно – лише добре ставлення до мене людей, серед яких я виросла. Я – єврейка, але моя батьківщина – українська Галичина» [2, с. 92]. За словами Н. Горбач, взаємини Геродота і Сальомеї можуть мати ширше прочитання, оскільки, «відштовхнуті своїми і неприйняті чужими – становище героїв, яке дозволяє Р. Іваничуку порушити проблему інакшості людини в традиціоналістському суспільстві» [1, с. 40].

З настанням німецької окупації євреї стали об’єктом винищення. У творі початок Другої світової війни став закінченням взаємин героїв, адже юдейка повернулась до сім’ї. Дівчина розуміла, що у такі скрутні для євреїв часи її місце поруч з близькими людьми: «…відректися від коханого знайдеться в неї сила, та від свого народу, коли на нього падає найстрашніше зло, – ніколи» [2, с. 155].

Хоч автор і уникає прямої розповіді про те, що сталося з Сальомеєю, але для читача є очевидним, що жінка поділила долю із представниками свого народу, який піддався знищенню лише через своє походження:  «Обличчя страждальців були однаковими, затягнуті масками тупої байдужості до всього, що діється довкола, й тінилося на них нерозуміння, за що вони мають зазнати найсуворішої кари, адже ніякої вини за собою вони не відчували – тільки усвідомлення, що жид сьогодні чомусь не має права на життя…» [2, с. 181]. Порушуючи питання фізичного знищення євреїв, автор неодноразово подає думку про те, що історичні долі українців і євреїв є досить схожими. Антисемітські прояви справедливо піддаються критиці письменником. Змальовуючи незамаскований геноцид, нещадні знущання над єврейським населенням Галичини, Р. Іваничук утверджує думку про те, недопустимість  подібного варварства.

Ще однією порушеною у романі «Торговиця» проблемою є стосунки між українцями та поляками, які Р. Іваничук показує на прикладі  змішаних шлюбів між представниками двох національностей. Так, на сторінках твору постає історія родини Антошка Дзівака, запеклого польського патріота, що взяв собі за дружину українку. Незважаючи на те, що герої роману створили родину, вони і надалі трималися кожен свого коріння: «Й стала пані Емілія вірною жоною Антошка. Та все ж вони обоє, незважаючи на національну толерантність, залишалися кожне для себе тими, ким мати родила. Емілія була щирою українкою, дома розмовляла лише по-своєму й прала білизну переважно для українців; Антошко балакав з дружиною й дітьми виключно по-польськи й волів мати клієнтами поляків, хоч цинкував баняки усім, хто приносив» [2, с. 16].  Недивно, що й долі дітей Дзіваків склалися по-різному. Нуся, донька Антошка та Емілії, виховувалась в українській жіночій школі, на початку війни вона зайняла проукраїнську позицію, у той час, як її брат Казьо, вихованець польської гімназії, не підтримав її вибір. 

Важливою в розкритті протистояння поляків з українцями є, на перший погляд, незначна сутичка між ще малими Казьом та Олесем Шамраєм. Вони побились у Студентському парку, через що їхні батьки, які були друзями, провели спільну розмову. Причина бійки була висловлена вустами матері Казя: «Бійка дитяча, проте причина її доволі зріла…» [2, с. 54], бо суперечка виникла не через дівчину чи становище серед однолітків, а через різні патріотичні догми, «…то була бійка за місце на цій землі…» [2, с. 54].

Водночас не можна сказати, що проблема польсько-українських стосунків зведена автором до взаємної ворожнечі. Р. Іваничук лише показує на прикладі своїх героїв, що постійними суперечками не можна вибороти кращого майбуття. Письменник наголошує, що спільний ворог має зближувати поляків та українців, і вірить у примирення між двома народами: «Колись Станіслав Вінценз таке мовив моєму татусеві: «Настане час, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, спільно оратимуть парокінкою кожен свою нивку, свято оберігаючи межу…». Як би я хотів, щоб так сталося! Висохла б кров на наших руках» [2, с. 202]. Тут прочитується засудження ворожнечі поляків та українців, наголошується необхідність мирного порозуміння. 

Звертаючись до сторінок історії, Р. Іваничук, як і більшість авторів історичної прози, намагається віднайти зв’язок минулого з сьогоденням, показати вагу історичної пам’яті для людства. Відтак, визначальною думкою, яку автор доносить до читачів, є думка про те, що історія мусить вчити. Бо, як відомо, усі помилки повторюються споконвіків, і не буде цьому зупину, якщо вчасно не зробити висновки. Цю істину письменник виражає через риторичні запитання одного з героїв твору: «Чому, ну чому історія нічого не вчить? Знову загавкали войовники – кожен про свою всесвітню державу... Й забули про похід Александра Македонського і про всеєвропейську імперію Наполеона. Чому загарбники не можуть нині втямити, що залишаються жити лише мононаціональні, унітарні держави, а імперії неминуче розпадаються? Для чого марно проливають кров?» [2, с. 85].

Отже, роман «Торговиця» Р. Іваничука завдяки сторінкам минулого актуалізує історичний досвід, що відповідає виробленій письменником філософській концепції світу, та засвідчує потенціал історичної романістики в художньому дослідженні історії.

Література

1.   Горбач Н. Художня рецепція Голокосту: український контекст : монографія. Дніпро : Український інститут вивчення Голокосту «Ткума», 2021. 176 с.

2.   Іваничук Р. Торговиця. Харків : Фоліо, 2013. 220 с.

3.   Монолатій І. Геопоетика місця пам’яті (проблематика «своїх» і «чужих» на локальних прикладах українсько-єврейських взаємин Східної Галичини). Суспільно-політична активність та історична пам’ять єврейської спільноти в контексті євроінтеграції України. Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. C. 137–153.

 

 

 

 

         

Немає коментарів:

Дописати коментар

Примітка: лише член цього блогу може опублікувати коментар.