Назарова І. В. ІМАГОЛОГІЧНІ ВІЗІЇ СХОДУ У КНИЗІ Ю. СМАЛЬ «КИТАЙСЬКИЙ ЩОДЕННИК УКРАЇНСЬКОЇ МАМИ»

 

Назарова І. В.

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

 

ІМАГОЛОГІЧНІ ВІЗІЇ СХОДУ У КНИЗІ Ю. СМАЛЬ

«КИТАЙСЬКИЙ ЩОДЕННИК УКРАЇНСЬКОЇ МАМИ»

 

XX ст. стало епохою розвитку засобів масової інформації, а отже дало більше можливостей для взаємодії людей різних культур. Окрім розвитку інформаційних технологій воно характеризується найбільш масштабними ідеологічними, геополітичними, військовими конфліктами. У таких умовах у свідомості людей відбувалося і формування образів інших країн, яке відображалося у стереотипах, що активно просувалися масовою культурою.

Проблема сприйняття і специфіка творення образу «чужого» або «іншого» тривалий час вивчалися в контексті філософії, політології, культурології. І лише недавно виникла окрема дисципліна, яка почала розглядати ці питання. Імагологія – це «розгалужена система споріднених дисциплін, що вивчають історичні, культурологічні, соціологічні, психологічні, політологічні аспекти тих образів, за посередництвом яких учасники спілкування уявляють самі себе й партнера» [1, с. 52].

Основи методології нової галузі були закладені Х. Дизеринком. Його стаття «До проблеми «іміджів» і «міражів» і їх дослідження в рамках порівняльного літературознавства» стала основною імагологічних досліджень. Автор розглядав імагологію як напрям компаративістики й наголошував, що його мета полягає у вивченні образу «чужого», який втілюється в образі нації. Ще одним представником європейської школи імагології був Д.-А. Пажо, який досліджував образи етносу в літературах інших націй, вивчав специфіку творення етнічних стереотипів у літературі. Серед його робіт – «Образи португальців у французькій літературі», «Від культурних уявлень до політичного міфу – Пригоди Ґалла Астерікса», «Перспектива дослідження у порівняльному літературознавстві: культурні уявлення», «Міфи, образи, репрезентації» тощо. Основи імагології в українському літературознавстві пов’язані з іменами В. Яніва та Д. Наливайка. Перший займався розв’язанням проблем імагології у контексті етнопсихології, а другий – суто в імагологічному плані. Саме йому належать дослідження рецепції України за кордоном у праці «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХI–ХVIII ст.» і перша теоретична розвідка у цій галузі «Літературна імагологія: предмет і стратегії».

У поглядах щодо статусу імагології можна умовно виділити два підходи: представники першого наголошують на самостійності цієї наукової дисципліни, а представники другого вважають її розділом компаративістики. Дійсно, імагологія зародилася у межах компаративістики, проте, змінила предмет дослідження. На сучасному етапі вона відрізняється від компартивістики й аспектами та цілями вивчення образів. Якщо компаративістику цікавлять прийоми створення образу, його типологія в різних національних літературах, тобто його неповторність у зв’язку із національною культурою, то імагологію цікавить, як цей образ впливає на свідомість і як створюються стереотипи та формуються уявлення щодо інших націй. 

Оскільки імагологія трактується як міжгалузева дисципліна, то можливим є виділення окремих розділів у її межах. Наприклад, у широкому сенсі виділяють філологічну імагологію, яка займається вивченням способів актуалізації і втілення образів з точки зору різних філологічних дисциплін. У залежності від матеріалу, на якому розглядається рецепція образів, виділяють літературну, фольклорну, лінгвістичну імагологію.

У цьому дослідженні нас цікавитиме літературна (іноді зустрічається «художня») імагологія. Матеріалом для неї є літературні твори, що «формують візію інших країн і народів як із погляду об’єктивної обумовленості – історичних, політичних, соціальних обставин, традиційних уявлень – культури, фольклору, релігії, міфології, так і через посередництво суб’єктивних чинників – авторських вражень, переживань тощо» [2 c. 39]. Предметом цієї галузі є літературний етнообраз, який «конструює не лише індивідуальні риси, а й етнічну (національну) ідентичність зображуваних персонажів, краєвидів чи історичної минувшини, подаючи певні їхні ознаки як “типові” для відповідної країни, “характерні” для цілого народу» [1, с. 54]. У відповідності до індивідуальних рис предмета і пов’язаних з ним рис національної ідентичності виокремлюють образ власнокультурного «я» (автообраз) і образ «іншого» (гетерообраз). За семантикою ці образи поділяють на позитивно і негативно забарвлені, символічні, карикатурні, гротескні тощо [див. 1, с. 54].

Жанрів, у яких впроваджуються етнокультурні образи, в літературі багато. Серед них можемо назвати мандрівні записки, етнологічну повість, пригодницькі романи тощо. Об’єктом нашої уваги став твір Ю. Смаль «Китайський щоденник української мами». Щоденник – це «літературно-побутовий жанр, фіксація побаченої, почутої, внутрішньо пережитої події, яка щойно сталася. Щ. пишеться для себе і не розрахований на публічне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебільшого у монологічній формі, хоча може бути й внутрішньо діалогічна (полеміка із собою, з уявним опонентом тощо)» [3, с. 731]; «Характерною особливістю цих записів є їх хронологічність, дотримання плину подій (часом з перервами, обумовленими певними обставинами чи станом автора щоденника), а також суб’єктивність» [3, с. 200].

Варто зазначити, що спочатку більша частина записів Ю. Смаль викладалася у соціальній мережі Facebook, отже записам властива повторюваність, уривчастість. Короткі записи датовано й об’єднано в невеликі теми, які відображають або спогади, пов’язані із конкретними подіями, як наприклад, розділи «Шанхайський переполох», «День каліграфії та писемності», або з враженнями – «Магазинчики», «Дивне» «Перші враження (оновлені другою мандрівкою до Китаю)». Про мету використання саме такого жанрового різновиду можемо дізнатися зі слів авторки: «Усі мої спостереження не означають, що десь не є інакше. Вони лише про те, що я бачу навколо себе» [4, с. 9]. Такий жанр дав змогу авторці відобразити реалії життя китайців, розвінчати або, навпаки, підтвердити деякі стереотипи.

Репрезентатором автообразу виступає сама письменниця та її родина.  Персонажі-іноземці представлені широко, проте здебільшого вони є фоновими для створення образу культури цілого народу: «В Китаї досить щільно сплітаються соцреалізм із забезпеченим капіталізмом, буддизм, комунізм і католицькі традиції (взагалі враження, що вони просто люблять свята), неквапливість і... не знаю, чи справедливе це враження, але здається, вони не цілком пишаються своєю приналежністю до нації і народу, точніше пишаються, але себе вважають дуже-дуже дрібненькими гвинтиками в системі» [4,  с. 31].

Опозиція «свого» і «чужого» народів підкреслюється протиставленням   реалій їхнього життя, умов існування: «Підозрюю, що важко буде звикати і до цього «марсіанського» світу» [4, с. 10], «Тут все інакше, інший бік планети – інші люди, інші звичаї, навіть зорі, і  ті інші» [4, с. 10], «Основне правило на тутешніх дорогах – хто гучніше побібікав, той перший їде, не важливо з якого напрямку» [4, с. 39] тощо. Тривала відірваність Китаю від загальних глобалізаційних процесів спричинила захоплення європейським типом зовнішності і європейською культурою: «Трохи іноді аж сум бере за Китай в його прагненні європеїзуватися. Біляві андрогенні молодики, дівчатка з густо намальованими «європейськими» повіками, солодкоголоса попса в стилі дискотеки вісімдесятих часів Союзу. У бажанні наблизитися до білої людини, китайці поголовно скуповують різдвяну атрибутику, навколо «мері крістмес енд а хепі нью еа», ялинки, санта клауси на оленях. І це все досить чужино виглядає, хоча, може, все це штампи в моїй голові» [4,  с.  30].

Із твору вимальовується образ Китаю як країни контрастів: З одного боку, він технологізований, ілюмінований, а з іншого – типово середньовічний із китайськими солом’яними капелюхами, з маленькими вуличками, що ведуть до дровітних печей зі смаженим тофу і лапшею. Специфіці робочого процесу в Китаї теж приділяється велика увага: «Тут відсутнє поняття нормованого робочого дня, тижня, відпустки (насправді,  воно є, але китайці – трудоголіки). Тут у працівника заводу встановлений шестиденний робочий тиждень. Робочий день може сягнути 12 годин і ніхто голови не підніме і не поскаржиться» [4, с. 26]. На підсилення опозиції «свого/чужого» активно впливає опис житлових умов китайців: «Де може жити китаєць? Та будь-де. Неважливо навіть, чи там тепло, аби більш-менш не крапало з даху. А де може жити китаєць з малою дитиною? Відповідь така ж сама. Та будь-де може жити. Наприклад, в на перший погляд ніпівземлянці-напівруїні. Жити тут можна просто на роботі, є люди, що працюють і живуть просто на баржах. Сушяться ковдри, кольорові жіночі блузки, труси, шкарпетки, чоботи з черевиками, іде пара з пічки, можливо, буржуйки – скоро час обіду, жінки перегукуються між собою з-за бортів, чоловіки зайняті своїми справами» [4, с. 25].

Не оминула увагою авторка і типові риси національної ментальності: «...а у них це дуже в честі – проявити повагу до старшого за рангом...» [4, с. 14],  «Насправді, китайці дійсно люблять різні шумові ефекти, оскільки вважається, що різкі, гучні звуки відганяють від людей злі сили. Тому відстріл піротехніки ведеться постійно. У 2015 році … урядом було прийнято досить жорстку заборону на продаж піротехніки... Проте, стрілянина не припинилася. Важко відмінити в прямому сенсі тисячолітню традицію простою постановою» [4, с. 23], «В Китаї чисто… Попри те, що до особистого порядку і культури пересічний китаєць ставиться досить скептично – плювання на тротуари, лузання насіння, ходіння в заляпаному одязі тут норма, а от до загального порядку ставлення досить трепетне» [4, с. 28–29]. Однією із рис національної культури у творі є культ їжі: «Як же навколо пахне (буває й смердить) їжею! М’ясним, овочевим, прянощами, морепродуктами – цей запах від незвички збиває з ніг і викликає нудоту. Ним просто просякнуте повітря, як пахне парфумами десь в центрі косметичної фабрики. Їжа – це основний запах, культ і центр китайської культури» [4, с. 9–10]. Ставлення до іноземців теж є одним із засобів творення образу «чужого»: «...із нами познайомились, заразом означили, що саме ці білі лаоваї (lao wai – іноземець) – це їхні друзі» [4, с. 14], «Коли я йду супермаркетом, важко ухилитися від постійних намагань торкнутися нас, залізти у возик до Леся чи взяти до рук Оленчину косу. Всі фотографують» [4, с. 10].

Як у представниці іншої культури, у авторки є певні етностереотипи, які вона спростовула для себе і для читача. Наприклад, відмову від народження кількох дітей пояснює не заборонами, а тим, що китайці сформували міф про «героїзм материнства»: «Народити дитинну – важко, виховати дитину – важко, готувати дитині – важко. Все пов’язане з дитиною, – важко» [4, с. 40]. Чи типовий стереотип про схожість азіатів один на одного: «Мені китайці не видаються між собою  настільки схожими... Кожне обличчя інакше» [4, с. 98].  

Аналіз твору Ю. Смаль дає можливість стверджувати, що його приналежність до жанру щоденника дала можливість письменниці спиратися на фіксацію достовірних подій. Особливістю цих записів є хронологічність, уривчастість, часткова повторюваність. Короткі записи у книзі датовано і об’єднано у невеликі теми. Такий жанр дав змогу Ю. Смаль відобразити реалії життя китайської нації, розвінчати деякі стереотипи або підтвердити їх.

Література

1.   Будний В. Розгадка чарів Цірцеї: національні образи та стереотипи в освітленні літературної етноімагології. Слово і Час. 2007. № 3. С. 52–63.

2.   Горбач Н. Імагологічна візуалізація України в романі М. Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи». Українська література: проблеми і перспективи: матеріали І Всеукраїнської заочної науково-практичної Інтернет-конференції. Мелітополь : Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, 2020. 201 с.

3.   Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / уклад. Ю. Ковалів. Київ : ВЦ «Академія»,  2012. Т. 2. 624 с.

4.   Смаль Ю. Китайський щоденник української мами. Київ : Видавнича група КМ-БУКС, 2016. 224 с.