Краснікова О. СТРАТЕГІЯ МОДЕЛЮВАННЯ ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ У РОМАНІ М. ГРИМИЧ «КЛАВКА»

 

Краснікова О.

студентка 1 курсу магістратури

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Ніколаєнко В. М., к. філол. н., доцент

 

СТРАТЕГІЯ МОДЕЛЮВАННЯ ХУДОЖНІХ ОБРАЗІВ

У РОМАНІ М. ГРИМИЧ «КЛАВКА»

          

         Моделювання яскравих образів на біографічній чи фактографічній основі є поширеним прийомом творчої стратегії автора. В окремих образах викристалізовуються характер і специфіка доби, яка стала об’єктом пильної уваги митця, тому дослідження специфіки творення персонажів та збірних образів є питанням, котре не втрачає актуальності.

Завдяки розсекреченню архівів широкому загалу стали доступними документи, які прямо підтверджують, що метою тоталітарної радянської пропаганди було конструювання своєрідної «нової реальності» за штучно сфабрикованими, нерідко – антигуманними канонами.

Проблема відновлення лакун української історії або очищення заплямованих сторінок минулого хвилює не тільки авторів історичних творів, а й тих митців, котрі обрали стратегію формування особливого жанрового різновиду, у якому сполучаються риси квазібіографічного та історичного романів. Поміщаючи вигаданих персонажів у середовище, яке в свою чергу сконструйоване на документальній базі, автор «оживлює» художню реальність, точно й тонко представляє навіть найбільш неприємні її сторони, що тривалий час воліли не помічати. Прикладом цього є роман М. Гримич «Клавка».

         Твір вийшов у 2019 р. і одразу привернув увагу читацької аудиторії та критиків. А. Акуленко зазначає: «Роман «Клавка» Марини Гримич – одна з багатьох сторінок цієї історичної драми, яка коштувала щастя-долі не одній людині та обернулася трагедією для всієї української нації» [1]. Письменниця обрала цікаве історичне підґрунтя для свого твору: в той час як читацька спільнота досі відкриває для себе бурхливу діяльність літераторів  1920-х років, М. Гримич зосередилася на вересневих подіях 1947 р. Особливістю творчої стратегії письменниці стало переосмислення образу «маленької людини», а разом із ним – нестандартний підхід до моделювання інших характерів. Тому метою дослідження є аналіз авторської стратегії творення художніх образів у романі «Клавка».

На перший погляд, основна увага авторки прикута до вересневого Пленуму правління Спілки радянських письменників України: «Його завдання – виправити всі «помилки», допущені українськими літераторами під час… зборів українських письменників 27–28 серпня 1946 р.» [1]. Центральним персонажем є секретарка Спілки Клавка Блажкевич – «порожнє місце» спілчанської приймальні [див. 2, с. 10], повз котру, однак, не проходила жодна новина, плітка та подія. Однак через призму свідомості Клавки показана не лише внутрішня «кухня» Спілки письменників Української РСР, а й моторошна повоєнна реальність 1947 р. із голодом, руїнами, «самоварами» (фронтовиками без рук і ніг) та всезагальним посттравматичним синдромом.

М. Гримич не без симпатії характеризує головну героїню: «Персонаж Клавки дуже стратегічний... Вона сидить у приймальні, носить чай голові, знає всі новини, підшиває архіви – не лише ті протоколи, що їх веде сама, але й за минулі роки. Усі приходять до неї за новинами… Вона в курсі всіх справ і чуток» [4]. Про її минуле відомо небагато, але цього достатньо для розуміння, яким є становище дівчини: «Події тридцять сьомого… відібрали у неї спершу батька… а згодом і матір, лишивши доньку на руках бабусі і дідуся» [2, с. 16].

Клавка підробляє друкаркою в дитячої поетеси Єлизавети Прохорової, мріє викупити купу блискучого мотлоху з Євбазу, щоби прикрасити своє життя. Дівчина є цілком продуктом свого часу: їй всього 26 років, але вона щиро вважає себе «старой дєвой» [2, с. 114]. Клавка дуже хоче зустріти справжнє кохання. Всупереч очікуванням, у цьому бажанні чується зовсім не іронія авторки, а страх самотності перед невідомим буттям, пошук тепла й захисту.     

Мисткиня побудувала образну систему так, що Клавка є її центром, а до неї тягнуться всі інші персонажі. Відтак читач завжди сприймає той чи той образ у зв’язці з головною героїнею. Наприклад, поетка Єлизавета Прохорова сприймається частково через сприйняття Клавки, а частково – у непомітному зіставленні з нею: «Єлизавета Петрівна мала зразкове походження, про яке тільки міг мріяти будівник соціалізму – пролетарське, не те, що Клавка – з «гнилої» технічної інтелігенції…» [2, с. 19]. Прохорова має зручніше помешкання та чимало дефіцитних речей, про які можна було тоді мріяти, однак за цим благополуччям стоїть непривабливе, травматичне минуле: «Рятує те, що я колишня пепеже з «кам’яною стіною» за спиною» [2, с. 15].

М. Гримич не дає однобоких оцінок ні вигаданим, ні реальним персонам, хоча, безперечно, відчувається певна ідеалізація реальних літераторів. Наприклад, авторка активно підкреслює позитивні риси М. Рильського – порядність, почуття власної гідності, повагу до колег, уміння «тримати обличчя» навіть у емоційно напружених ситуаціях тощо. Про це говорить і С. Ковпік: «М. Гримич акцентує увагу на вмінні М. Рильського підтримати настрій компанії, розважити друзів, абстрагуватися від тривожної тодішньої реальності, перемикатися на такі теми, котрі б зняли напругу та відволікли б від буденщини» [3, с. 19].

У романі активно використовуються різні тропи під час творення портретів персонажів. Наприклад, опис зовнішності А. Малишка викликає в читача зворушливу усмішку: «…Він уже був напоготові розрадити її – чорнявий, смуглявий, з розкосими очима, з невеличкими делікатними долонями, з маленькими, як варенички, вушками» [2, с. 49]. Однак зовсім скоро зустрічаємо зовсім протилежну за настроєм характеристику: «Яка ідилія! Неначе ніколи не було «дикого монгола», який накидається, мов звірюка, на Рильського…» [2, с. 50].

У творі «Клавка» з’являється розсип мікрообразів, так званих «маленьких людей», і письменниця представляє кожен з них по-різному. Іноді такий образ розкривається всупереч очікуванням читача. Наприклад, ефектний і грізний «гість у довгому чорному пальті й капелюсі» [2, с. 41] із ЦК виявляється не настільки всемогутньою персоною, як спершу здається: «А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати самому Рильському гнів партії?» [2, с. 41].

Деякі «маленькі люди» виписані кількома мазками, однак у взаємодії з Клавкою ці образи стають глибшими. Це, наприклад, фронтовик дядь-Гаврило, котрий «вів облік тих, хто проходив через прохідний двір…» [2, с. 17]; сліпа пенсіонерка «з буржуїв» Емма Бруслевська [див. 2, с. 17], безіменна гречанка, яка «була знаменита не лише як «взуттєва чаклунка», а й як «центральне бюро довідок»: вона знала все на світі, а особливо те, що діялося на Євбазі й навколо нього…» [2, с. 26] та ін.

Окремої уваги варті безіменні образи «самоварів» – морально й фізично понівечених людей, які заплатили дуже високу ціну за мир і розквіт країни Рад, однак влада «віддячила» їм примусовою депортацією у Валаамський дім інвалідів. У цьому збірному образі сконцентрований жах і антигуманність тоталітарної влади, що легко позбавлялася від усіх, хто не вписувався в її канон: «Самовари вили, лаялися, обурювалися, кусалися, плювалися, але серед цього божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів» [2, с. 326].

Отже, художні образи в романі М. Гримич «Клавка» конструюються по-різному, але всі вони тісно пов’язані із центральним образом Клавки Блажкевич. Письменниця активно використовує традиційні прийоми творення образів: детальні портрети або навпаки – фрагментарні описи; акцентуація на одній визначній рисі зовнішності чи вдачі; ідеалізація образу, доповнення його сентиментальними або комічними нотками. Разом із тим письменниця переосмислила образ «маленької людини», що в повоєнно-радянському контексті збігається з метафорою «коліщатка системи», котре є цінним доти, доки може виконувати свою функцію.

Література

1. Акуленко А. Три долі в радянській неволі: чи можна було б переписати долю Клавки? URL: https://tinyurl.com/y6wxfclu (дата доступу: 19.02.2020).

2. Гримич М. Клавка : роман. Київ : Нора-Друк, 2019. 336 с.

3. Ковпік С. І. Специфіка художньої інтерпретації кришталевої порядності М. Рильського в романі М. Гримич «Клавка». Вісник Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Серія : Філологічні науки. Житомир : Житомирський державний університет імені Івана Франка, 2020. Вип. 1 (92). С. 15–23.

4. Орловська К. Марина Гримич: «Найгірше – коли не пишуть критики» : інтерв’ю. URL: https://tinyurl.com/y882l3qg (дата доступу: 18.02.2021).