Смирнов О. В. ПЕРСОНІФІКАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ В ПОЕЗІЯХ М. БРАЦИЛО ПРО СВІТАНКОВУ ХОРТИЦЮ

Смирнов О. В.

студент 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Ніколаєнко В. М.

ПЕРСОНІФІКАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ В ПОЕЗІЯХ М. БРАЦИЛО ПРО СВІТАНКОВУ ХОРТИЦЮ

Підкреслено чуттєва й дещо загадкова лірика запорізької мисткині М. Брацило сповнена любові до степових ландшафтів рідного краю. Їх змалювання посідає одне з центральних місць у доробку авторки й характеризується проникливістю, певною елегійністю та філософічною заглибленістю, що зумовлено впливом біографічного чинника: «закоханість» поетеси в запорізькі степи рефлексувалася на папері у множині виражальних засобів, майстерно сплетених для створення потужних стилістичних ефектів.

Серед пейзажних поезій М. Брацило доволі цікавим художнім явищем є вірші, де описано хортицькі краєвиди в ореолі світання. У цій групі творів текстове «Я» авторки «смакує» красою ландшафтних обширів, зосереджуючись на замилуванні мистецьким словом, яке втілює в собі природну досконалість. Як наслідок, конекції в поетикальній системі текстів встановлюються так, щоб відображати комплекс відношень між явищами художнього континууму, котрий є поетичним «зліпком» дійсності, у зв’язку з чим природне середовище функціює в ньому як високоорганізована спільнота живих істот, а на перший план в інтенціональній системі поезій виходить прийом персоніфікації.

Темою роботи є вивчення специфіки побутування прозопопеї в пейзажній ліриці М. Брацило, присвяченій вранішнім хортицьким краєвидам. Об’єкт дослідження – вірші мисткині, у яких фігурує образ світанкової Хортиці, а предмет – система зображально-виражальних засобів цих творів. Поезію авторки досліджували В. Жилінський, Г. Лютий, К. Терлецький, О. Стадніченко, П. Юрик та ін. Утім, окреслена група текстів іще не була об’єктом літературознавчих студій, а поняття про персоніфікаційні стратегії на сьогодні залишається не висвітленим, що становить наукову новизну статті. Мета роботи – деталізувати уявлення про ідіостиль М. Брацило через визначення особливостей художнього прийому уособлення в її доробку.

Найпоширенішим різновидом персоніфікації у віршах авторки про світанкову Хортицю є класичне заміщення неживого явищем живої природи, тобто «образне синтезування», що втілюється у двох поетичних формах.

Письменниця, провівши значну частину свого дитинства в Гуляйполі (степова зона), у текстах мислила себе частинкою запорізького степу, а всій його флорі приписувала поведінкові властивості людини.

Через це, по-перше, в її поезіях іменники-неістоти на означення стихій, погодних станів, рослинності тощо органічно поєднуються з дієсловами мовлення, відчуття чи дії. Скажімо, у творі «Що з тобою, моя Україно?», де описується схід сонця над Хортицею, за допомогою такої метафоризації одночасно показано і втіху рослинності, зумовлену появою небесного світила, без якого флора існувати не може, і захват ліричної героїні, котра спостерігає за світанковим дійством: «П’ючи стру́ми сонячної зливи, / Мов життя затверджуючи тим, / Золотим колоссям марить нива, / Марить степ розмаєм золотим» [1, с. 12]. А у вірші «Зорі облітають пелюстками…» меланхолійна атмосфера обсервації квітневого зорепаду у вишневому садку значною мірою запрограмована прикінцевою прозопопеєю: «Чи відзорепадило у квітні, / Чи у серпні виплакався сад» [1, с. 55].

До речі, в аналізованих текстах трапляються не лише іменниково-дієслівні «лігатури». Так, у щойно згаданій поезії маємо взаємодію двох іменників, протилежних за категорією істота / неістота, що продукує ефект уособлення: «Зорі з неба падають, мов з саду. / Смертниці…» [1, с. 55]. А у вірші «Що з тобою, моя Україно?» спостерігаємо взаємовплив іменника-неістоти й дієприкметника: «Так стою, окрадена вітрами…» [1, с. 12].

По-друге, у розглянутих текстах персоніфікаційної функції набувають порівняння. Для прикладу: «Наче стомлена за день дитина, / Сном забулась сумна Україна» [1, с. 25], «Ця забута сплюндрована мова – / Наче голос скорботний благає» [1, с. 25] (із поезії «Що з тобою, моя Україно?»). Як бачимо, класична схема Л. Тимофєєва [3] для тропів (А + Х = Ха, де Х – факт дійсності, А – образна характеристика, а Ха – результат перенесення її значення (у наведених прикладах – через порівняння) на цей факт) у вищенаведених рядках зазнає модифікації, оскільки сама характеристика містить не лише набір потенційно властивих факту (Х) ознак (А), але й ознаку, що суперечить природі факту (В): лексеми «дитина» і «благати» окреслюють площину живого світу, у той час як слова «країна» та «мова» – абстрактні поняття, котрі в порівнянні набувають образної виразності (а) та персоніфікуються (в): АВ + Х = Хав.

Ще складніше уособлення обіграно у вірші «Зорі облітають пелюстками…»: «Ранок, нерозкаяний, мов Каїн, / Кров із пальців змиє у воді» [1, с. 55]. Тут «порівняльна» персоніфікація (два звороти в першому рядку) поєднується із «синтетичною» (образне накладання) та поглиблюється поетичним етимологізуванням (історично слова «каятися» < іє. *k^ṷōi- («відплачувати») [див. : 2, с. 413] і «Каїн» (д.-івр. «першостворений» [див. : 4]) не пов’язані, але в тексті вони вступають у паронімічні відношення, тому нібито «взаєморозкриваються»). У результаті поєднань виходить троп іншого ґатунку – розгорнута метафора (пишучи про те, що ранок омиє закривавлені руки, мисткиня мала на увазі, що у степах розвидниться).

Анімістичні переконання ліричної героїні теж упливають на граматичний і синтаксичний рівні текстів, тому при звертанні до явищ неживої природи використовується саме форма кличного відмінка (на противагу більш узвичаєній для неістот, котра збігається з називним). Це породжує, так би мовити, «граматичну» прозопопею та, як наслідок, появу риторичних фігур. Як-от: «Аве, Сонце, дню весняний, Аве» [1, с. 12], «Оживи, зачарований краю!» [1, с. 25]. У наведених рядках помітно, що іменники-неістоти персоніфікуються не семантично, а за допомогою флексій, тобто формальних засобів, які в поетичному контексті набувають значеннєвого відтінку (виступають маркером приналежності явища до категорії живої природи). Це свідчить про дію формозмістової дифузії.

Віра в одухотвореність степового локусу знаходить відображення і в специфічній світорецепції ліричної героїні. Спостерігаючи за хортицькими краєвидами, вона бачить не тільки яскраві пейзажні панорами, але й трансформує їх у своїй уяві в епізоди людського життя. Як наслідок, образ у цих віршах набуває підкресленої металогічності, двоякості: фактично описується природне середовище, але через призму сприйняття творчого еґо воно персоніфікується, тобто відбувається щось на кшталт «суб’єктивного» уособлення.

Приклад такого тропу наявний у поезії «А там, за синьою фіранкою…», де йдеться про обсервацію світання через віконну шибку.

Твір відкривається ніжним поєднанням епітетів і поширеного порівняння: «Ще не дозріла і нага / Природа, наче квітка в пуп’янку, / Для мене дивом достига» [1, с. 58]. У цьому тексті важливу роль відіграє запрограмована нерегулярним римуванням і анжамбеманом атмосфера передчуття: лірична героїня мовби очікує, коли закінчиться досвітня «увертюра» й настане час для «партії» дня, тому підводить читача до інтриги через показ унікальності, здавалося б, буденної події: «Бо хоче [природа] для одної мене … збутись тут» [1, с. 58].

Ця поетична загадка розв’язується тільки наприкінці, коли творче еґо своєю реплікою пояснює неповторність спостережуваного: «Вона [природа] здалась мені акторкою, / Яка чекає на дебют» [1, с. 58]. За допомогою слів ліричної героїні (наголосимо: це не класичне накладання образів і не порівняння, а саме суб’єктивізація) описуване раніше набуває додаткових сенсів, у числі яких і персоніфікація природних явищ: фіранка уподібнюється до завіси в театрі, а вікно – до сцени, де діють актори – сонце, небо, степ тощо.

Отже, проаналізований художній матеріал дає підстави для виділення як мінімум трьох різновидів персоніфікації (персоніфікаційних стратегій): 1) синтетична – заміщення неживого живим через образне накладання, 2) граматична – олюднення зображуваного за допомогою відмінкових флексій, 3) суб’єктивна – одухотворення явищ неживої природи в репліках текстового «Я».

Вони продуктивно функціюють у поезіях М. Брацило про світанкову Хортицю та засвідчують пошукоцентричність ідіостилю авторки в плані розширення виражальних можливостей класичної тропіки. Усі типи уособленні в розглянутих текстах беруть початок від пронизаного анімізмом світогляду ліричної героїні. Й оскільки причина їх появи у творах М. Брацило нагадує запропоновану історичною поетикою концепцію ґенези тропу персоніфікації, то в поезіях мисткині вони звучать яскраво й ефектно та водночас елегантно й природно.

Література:

1.   Брацило М. А. Я зроду тут живу… : рання лірика, спогади сучасників. Запоріжжя : Дике Поле, 2018. 248 с.

2.   Етимологічний словник української мови : у 7-ти т. / редкол. : О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. Київ : Наукова думка, 1985. Т. 2. :
Д–К (Копці). 572 с.

3.   Тимофеев Л. И. Основы теории литературы. Москва : Просвещение, 1976. 548 с.

4.   Cain. Collins Online Dictionary. Definitions, Thesaurus and Translations. URL : https://www.collinsdictionary.com/dictionary/english/cain (date of visiting : 08.09.2019).