Садилко Н. О. ФІЛОСОФСЬКА І СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА В РОМАНІ«КІЛЬКА РОКІВ ЗИМИ» В. ТЕРЛЕЦЬКОГО

Садилко Н. О.

студентка 3 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Курилова Ю. Р., к. філол. Н., доцент

ФІЛОСОФСЬКА І СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА

В РОМАНІ«КІЛЬКА РОКІВ ЗИМИ» В. ТЕРЛЕЦЬКОГО

Літературний твір становить собою відображення індивідуального світобачення письменника. У романі автор порушує актуальні для сучасної спільноти проблеми, щоб акцентувати на них увагу читачів.

Метою нашого дослідження є розгляд   проблемно-тематичного спектру роману В. Терлецького, який, на нашу думку, впливає на формування світобачення й культурного розвитку особистості. Звернімося до філософської й соціальної проблематики твору. 

У рецензії на роман письменника зустрічаємо твердження, що «Кілька років зими» – це «роман-притча, незвичайна історія про долю письменника-казкаря, життя якого залежить від власної рішучості змінити світ накраще. Кожен з героїв твору несе свою функцію, висловлює власну позицію щодо проблем, що їх оточують і тим самим закликає замислитись над рішенням, яке потрібно прийняти головному герою твору. Головний герой здебільшого розмірковує, але його роздуми не перетворюються у самостійний вибір - він скоріше рефлексує на тему того, що відбувається з ним, і вибирає з того, що пропонують йому інші.Іванз командою прямує до осередку лиходійства, щоб перемогти поганців і відновити гармонію світу. На його шляху з’являються як перешкоди, так і помічники» [3].

В. Терлецький у романі  розкриває філософську і соціальну проблематику, які тісно переплітаються  між собою. Філософія героїв,закладена в уявленнях про осмислення проблем цінностей, розкривається через вплив на оточення. Світ цінностей багатоманітний. Він охоплює матеріальні й духовні, соціальні і політичні, естетичні та етичні цінності.

Однією з найвищих людських (суспільних) цінностей є свобода – «особливий стан зумовленості духовної реальності; універсалія культури суб'єктивного ряду, що фіксує можливість діяльності й поведінки за відсутності зовнішнього примусу» [1, с. 141].

У творі філософська проблематика свободи є провідною. Отримати свободу прагнуть майже всі персонажі роману. Іван прагне свободи не тільки для себе, а й для своїх персонажів казок. Він хоче, щоб його герої мали таке ж рівне право на існування у світі людей, як і самі люди, адже казка – це його призначення. І Софія допомагає Іванові зрозуміти це, коли той впадає у відчай: «Призначення у кожного із нас своє. Ваше – писати книжки і дарувати людям казку. Моє зігрівати душі тих маленьких діток, що сидять у кімнаті, допомагати слабким. У кожного воно є, своє особливе і неповторне, і навіть зараз, у ці часи темряви, кожна жива істота на землі виконує своє сокровенне призначення»[2, с.13].

Щодо своєї свободи, то Іван прагне її дістати саме для себе не як для звичайної людини, а саме для себе як для письменника. Адже найважливіше для Івана – приносити насолоду оточуючим своїм письменницьким даром. І щоб дістати цієї свободи, йому необхідно об’єднатися з Казкарським підпіллям у боротьбі з Міністерством з боротьби із казкарством.

Казкарське підпілля – це осередок тих, хто не примиряється з сучасним світом, хто проти влади, яка забороняє творчість. Одним із керівників цього Підпілля виступає Рем, давній приятель Софії. Ця людина теж прагне свободи творчості, і підтримує й допомагає Іванові, використовуючи його у своїх намірах. У кінці роману ми бачимо, що Рем оголошує себе новим правителем держави та пропонує Іванові обійняти одну з провідних посад у новому уряді. Незважаючи на перемогу, Іван не прагне влади, бо він шокований тим, що країною весь цей час керувала купка дітлахів. Автор словами Івана висловив таку позицію щодо свободи, що «Слава і визнання – це гарно, заманливо, і навіть неймовірно спокусливо…Але в такому вигляді, як ти пропонуєш, це – несвобода. А я волію зостатися самим собою – вільним» [2, с.232].

Іншою філософською проблемою постає проблема кохання, адже головний герой твору, проходячи складний шлях самопізнання і боротьби проти влади, пізнає найпотаємніші почуття. Вперше про любов заговорила Софія ще на початку знайомства з казкарем: «Ви не приймаєте віру і надію. А як же любов?» [2, с.13]. Софія стає його супутником, його вірним товаришем і підтримує його в усьому. І  ця  підтримка перероджується у найвище людське почуття – кохання: «Він притиснув до себе Софію, і поцілував її. Він тепер знав напевно, навіщо подолав цей складний шлях, заради чого знову повірив у свої сили, задля кого має жити і творити далі. І саме тепер він не мав права так просто втратити все це» [2, с.228]. Софія – це не тільки кохана Івана, але й колишня дівчина Рема, який не стільки кохав її, скільки бажав її мати при собі. Він згадує «як любив її, як дарував їй все, що вона хотіла» [2, с.234]. У той час Софія розуміє, що до Рема вона ніколи не відчувала справжнього кохання, як відчуває до Івана: «Я вже не та дівчина, яку ти любив колись…Я вже не можу віддавати свою душу тому, хто просто скаже, що бажає мене прямо зараз» [2, с.234].

Соціальна проблематика тісно переплітається з філософською. У романі протистоїть один світ іншому, тобто прості люди (письменники, Софія, діти, борці за мистецтво) і влада (Міністерство з боротьби із казкарством, Жало). В. Терлецький показує, яке місце посідали письменники у суспільстві, і як тяжко їм було вижити під час переслідувань: «Суд оголошує вирок: визнати Марвіна Джонса винним у порушенні статті 213 Карного кодексу, а саме – у написанні і розповсюдженні казок. Суд присуджує звільнити Марвіна Джонса із посади шкільного вчителя і покарати п’ятирічним перебуванням у Зоні Мороку» [2, с.8]. Письменник не міг не зобразити і тяжку долю дітей, які приходили до жінки з оранжевим волоссям: «…в їхньому реальному житті відбуваються якісь погані речі – у декого сваряться батьки, декого б’ють однолітки, а дехто – важко хворий і самотній» [2, с.11]. Софія дуже полюбила цих дітей і не могла їх покинути, коли на них полювала влада: «Налякані, втомлені й змерзлі, діти сиділи біля вогнища, кліпали заплаканими очима, а дорослі й самі не знали, що мусять робити далі»[2, с.67]. Яскравим епізодом є той момент, коли діти, які керували країною, стали іншими. Цей момент є моментом переродження: «Але тепер це були зовсім інші діти – вони відкрито посміхалися, ніжно трималися за руки, вони світилися зсередини якимось дивним, таємничим світлом, крізь них струменіла суцільна радість і незвичайна теплота, яка огортала все довкола, наповнювала простір дивовижним піднесенням, насичувала його таємничою музикою і незнаними досі неземними голосами. Ці голоси говорили, ніби співали, і був цей спів лагідним, заспокійливим і тихим. Це був голос справжнього щастя»[2, с.236].

Отже, розглянувши дві стрижневі проблеми в романі «Кілька років зими»          В. Терлецького, ми виявили специфіку моральних висновків: автор хоче показати читачеві, що все, що трапляється у нашому житті, можна пережити. Доля випробовує нас, але, завдяки цим моментам, ми вчимося бути сміливішими, захищати  свої інтереси та інтереси інших заради кращого майбутнього, а найголовніше, ми можемо знайти людей, які будуть нас цінувати і поважати.

Література

1.            Пазенок В. С. Філософія: навчальний посібник. Київ : Академвидав, 2008. 280 с.

2.            Терлецький В. Кілька років зими. Роман-притча. Львів: Кальварія, 2016. 240 с.

3.            Рецензія на «Кілька років зими» Валентина Терлецького. URL: https://geekgraphy.blogspot.com/2016/09/valentyn-terletskyi-kilka-rokiv-zymy-retsenziia.html (дата звернення 18.02.2019)