Шевченко В. В. ХУДОЖНЯ РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ІСТОРИЧНОГО НАРАТИВУ В ПОВІСТІ П. КРАЛЮКА «ДІОПТРА»

Шевченко В. В.

студентка 4 курсу

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Горбач Н. В., к. філол. н., доцент

ХУДОЖНЯ РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ІСТОРИЧНОГО НАРАТИВУ

В ПОВІСТІ П. КРАЛЮКА «ДІОПТРА»

         Петро Кралюк як філософ, історик та постмодерний письменник не міг не написати художній твір про найвизначніших постатей української та білоруської культур першої третини XVII століття. Таким твором стала повість «Діоптра», центральне місце в якій посів Мелетій Смотрицький, котрий свого часу навчався в Острозькій академії, а автор нині є професором цього навчального закладу.

         Не дивно, що саме Мелетій Смотрицький є наскрізним персонажем «Діоптри». Його особистість історично двоїста. Ігумен Ієраполітанський був «вихований у консервативному православному середовищі, на перших порах виступає як запеклий супротивник уніатів» [1, с. 7], але згодом «М. Смотрицький перетворився в ревного пропагандиста унії, уніатського Павла» [1, с. 7]. Цей факт із біографії М. Смотрицького стає ключовим у повісті тому, що П. Кралюк досліджує психологію свого героя крізь призму його світовідчуття, намагаючись продемонструвати маловідомі біографічні факти і показати, як це було пов’язано з духовним життям України XVII століття. Головним питанням, яке ставиться у творі, є питання про те, чи справді необхідно затаврувати видатну особистість як зрадника? Свої виправдання історичний Мелетій Смотрицький вклав у «Екзетезис»: «кричите: лиха унія! а чи давно так само кричали: от лихо – проповідь! от лихо – фігуральний спів! от лихо – з дзвінком ходити перед сакраментом!» [1, с. 206]. Проте і сьогодні одні дослідники вбачають у М. Смотрицькому зрадника-уніата, що зрікся своєї віри, а інші (П. Кралюк, І. Пасічник, М. Сенета) предметом дослідницької уваги зробили його ідеї гуманізації українського суспільства, літературну та суспільну діяльність. Адже такі твори М. Смотрицького, як «Тренос» та «Апологія», що з виходом у світ викликали суспільний резонанс, заслуговують на увагу і сьогодні і як факт літератури, і як свідчення про життя тієї доби.

         Повість «Діоптра» є історико-інтелектуальним детективом. У центрі сюжету повісті – пошук напівміфічного останнього твору Мелетія Смотрицького під назвою «Діоптра». Написана в динамічному кінематографічному стилі, вона цікава непередбачуваністю та загадковістю. Ретроспективна будова дозволяє автору накладати прошарок минувшини на сучасне, відображаючи події XVII століття наче у дзеркалі наших днів. Такий прийом реалізує зміст назви твору, адже діоптрами у візантійській літературі називали енциклопедичні книги, які в давньоруській традиції іменувалися словом «зерцало».  Ця повість є прикладом ідеї нерозривності минулого із сучасним та майбутнім.

         Суха, фактографічна історія давно виходить з моди. Натомість читач прагне до більш живої літератури, котра здатна привнести інтригу і змусити замислитися над минулим. Для П. Кралюка «Діоптра», як і інші прозові твори, стала свого роду грою з читацькою аудиторією. Виходячи із свої професійних інтересів, письменник адаптує історичний матеріал до вимог сучасного читача. П. Кралюк зізнавався, що «прихильний до постмодерного розуміння історичного знання як шансу … одного із можливих у розвитку подій» [2, с. 70].

         Герої повісті – визначні інтелектуали, рушії Волинського відродження XVI – XVII сторіччя. Серед них, крім Мелетія Смотрицького, зустрічаємо Касіяна Саковича, Кирила Транквіліон-Ставровецького, Костянтина Острозького. Вони – герої першої (історичною) сюжетної лінія повісті. Друга сюжетна лінія (сучасність) – це своєрідна проекція цих видатних історичних постатей на тлі сьогодення. Герої сучасності нерозривно пов’язані із історичними настільки, що навіть наділяються подібними рисами характеру, схожою зовнішністю та уподобаннями. Граючись з історією, П. Кралюк неначе «клонує» історичних персонажів.

         Починається повість із знайомства оповідача із загадковим Максимом у «місці, де промовляють мертві і мовчать живі» [3, с. 442] – бібліотеці. Не випадково письменник називає свого героя-дивака Максимом, адже Максим – світське ім’я Мелетія Смотрицького. Крім того, Максим майже повсякчас одягнутий у чорне, як Мелетій у незмінну рясу. Максим – інтелектуал та гарний знавець історії. Йому відома таємниця, пов’язана з останнім твором архімандрита ієраполітанського. Природа детективного твору передбачає наявність загадки, котра не завжди мусить базуватися на вбивстві, а має містити щось приховане, що неодмінно слід розкрити. Отже, події у творі нашаровуються одна на одну, а загальне дійство базується на пошуках примарного твору. Окрім того, інтелектуальний детектив потребує непересічних особистостей, здатних до логічного мислення. Максим – антиквар, бізнес якого межує з криміналом, а отже саме така людина мусить знати більше про загадкові речі.

Познайомивши читачів із оповідачем, Максимом та задавши пошукову інтонацію твору, автор переноситься в добу Мелетія Смотрицького, котрий у цей час картає себе і не розуміє, де в «Апології» знайшлося аж сто п’ять блудів. Потужний психологізм твору дозволяє читачам сповна уявити можливу поведінку реального М. Смотрицького. Деталі, на кшталт «…бачить, як рвуть сторінки його книги, палять, кидають під ноги, топчуть. Він теж це робить. Мимоволі» [3, с. 454] формують в уяві читача духовно сильну, але надламану особистість. Як покарання за описані блуди, Мелетій бичує тіло. А автор у свідомості читача сіє зерно сумнів: чи не криються за учинком Мелетія Смотрицького власні інтереси? Можливо через Дерманську архімандрію, подаровану князем Заславським, Мелетій обирає уніацтво?

         Не залишилась поза увагою П. Кралюка лінія еросу. Тут маємо «амурні походеньки» до дівочого монастиря Касіяна Саковича – однодумця та друга Мелетія Смотрицького. Дрібні деталі, як от «Сакович шукав насолод, бо своє відстраждав у дитинстві» [3, с. 460], правдиві і доречні. Автор не оминає дитячої пригоди К. Саковича, здадуючи, що свиня відкусила залишеному без нагляду Калісту вухо.  Сакович, на відміну від Мелетія, не умертвляв тіло, не втікав на Афон і будучи у зрілому віці не відмовлявся від насолоди бути з багатьма жінками, абсолютно не переймаючись спасінням душі. Хоча і Мелетій став ченцем саме через нещасливе кохання. Однак Касіян Сакович так само розумний і від природи обдарований талантами, а тому його рука могла торкатися «Діоптри». Автор уводить у повість факт знайомства К. Саковича з гетьманом України Петром Конашевичем Сагайдачним після переїзду із Перемишля до Києва. Тісні дружні стосунки, що зав’язалися між ними,  пояснюють видання К. Саковичем після смерті  гетьмана   «Віршів на жалісний погреб…». П. Кралюк прагне показати своїх персонажів живими людьми і з властивими їм помилками і пригрішеннями, тому так подає передісторію переїзду Саковича: «…закохує в себе поважну заміжню матрону. Потайні зустрічі. Але… це довго тривати не може. Таємне стає явним. Розгніваний…чоловік хоче помститися, вбити кривдника. Калістрат утікає» [3, с. 463].  

         Все ж Касіян Сакович – другорядний персонаж, «геніальний український хамелеон» [3, с. 464]. Він перейшов на бік католицизму, але за єством своїм він християнин, який відчайдушно бореться за православну віру. До речі, спільний знайомий оповідача та Максима так само іменується Калістратом і вухо його спотворене кулею, «пійманою» в Афганістані. Навіть дівчину, з якою має стосунки сучасний Калістрат, звали Федорою, як і Саковичеву пасію. Ще один герой повісті, Кирило Транквіліон-Ставровецький, прийняв католицьку віру і контактував з Мелетієм Смотрицьким, тому за логікою автора їхні шляхи однозначно мусили перетнутися.

         Котик, що його зустрічає автор на початку твору у маленькому ПАЗику по дорозі у Дермань, зветься Ключем. Це натяк на загадку, адже будь-який ключ відмикає двері, необхідно лише знайти їх. Пошук «Діоптри» тягне за собою смерть: Мелетій згорає живцем у власній келії – Максим помирає від отрути. Доживаючи останні хвилини, Максим віддає оповідачу ключ від сховку, де лежить «Діоптра», проте місце сховку залишається в таємниці.

Отже, напруженість, що її тримає автор протягом усього твору, була б неможлива за умови прозорості історичних фактів та однозначності у їх трактуванні. Історичний наратив повісті вирізняє вільне трактування історії, що характерне для постмодерного сприйняття минулого. Несподіваний, відкритий фінал повісті дозволяє читачу домислити описані події і завершити їх відповідно до своїх читацьких смаків і очікувань.

Література

1. Кралюк П. Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI – початку XVII ст. – Острог : Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. – С. 7 – 206.

2. Поліщук Я. Ревізії пам’яті : літературна критика / Я. О. Поліщук. – Луцьк : Твердиня, 2011. – С. 70.

3. Кралюк  П. Синопсис : роман, повісті, новела / Петро Кралюк. – К. : Ярославів Вал, 2014. – С. 441 – 541.