Ленок М. І. ПАСІОНАРНІСТЬ НЕОФІТІВ: ВИМІРИ ТА ПРОТИСТОЯННЯ

Ленок М. І.

студентка магістратури,

Запорізький національний університет

Наук. кер.: Кравченко В. О., к. філол. н., професор

ПАСІОНАРНІСТЬ НЕОФІТІВ: ВИМІРИ ТА ПРОТИСТОЯННЯ

Щоб стати особистістю, треба опинитись на межі між невідомим «іксом» та відомим «ігреком» і віднайти правильну «зет». Інстинкт самозбереження є основним при визначенні пасіонаріїв. Внутрішнє бажання змушує набувати пасіонарних рис. Термін «passio» має латинське походження й означає «пристрасть». Пасіонарна особистість потребує постійного випробовування власних можливостей. Більшість із цих спроб можуть бути нераціональними, але у психології віднайдуться різні пояснення людської психіки. У художньому творі пасіонарність виявляється на рівні образів. У літературознавстві пасіонарною вважають «героїчну, безкомпромісну особистість, здатну на величний вчинок, ризик життям задля втілення високих ідеалів» [2, с. 189].

Пасіонарну теорію етногенезу українського й російського народів розробив Л. Гумільов. Він стверджував, що кожен народ має пройти ряд фаз: «зародження (пасіонарний поштовх) → підйом → пасіонарний перегрів → надлом → інерційна фаза → запад» [3]. Про пасіонарність і харизму писав І. Сидоренко. Він наголошував, що «поняття «пасіонарність» використовується в основному в історичній сфері» [4, с. 152]. У літературознавчій енциклопедії зазначено, що пасіонарною особистістю є Т. Шевченко. Відтак, особа поета є символом української нації, бо його шанують, до його слова звертаються як до джерела поновлення духовності.

«Діалог митців» і «діалог культур» відбувся, але не було здійснено порівняльного аналізу образів неофітів у романі П. Вольвача «Сни неофіта» й поемі Т. Шевченка «Неофіти». У заголовках творів цих письменників лексема «неофіт» різниться граматичною категорією роду, ще виконує дейктичну функцію.

Т. Шевченко завжди був і є письменником-орієнтиром. Неусвідомлене використання елементів із його усталеної системи художніх мотивів, образів, символів у творчості інших письменників набуває інакших відтінків і значень. Зринаючи в пам’яті сьогодення, система цінностей однієї епохи девальвується або ж інакше інтерпретується первісний зміст.

Поема «Неофіти» написана на початку грудня 1857 р. У листі до П. Куліша письменник називав «Неофіти» «ще недобре викінченими». Відповідь від П. Куліша надійшла згодом. Він писав: «Твої «Неофіти», брате Тарасе, гарна штука, та не для друку!..» [5, с. 690]. Відомо, що Т. Шевченко не прагнув її опубліковувати. У листі-відповіді до П. Куліша палко відповів: «Який там тобі нечистий казав, що я приготував свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було…» [5, с. 691]. Адже твір був свідченням, що той Тарас, якого знали до заслання, вирішив продемонструвати М. Щепкіну (йому й присвячено поему!), що він ще має сили та моральні права, щоб вистояти й не зневіритись за Миколаївського режиму. Поема «Неофіти» неодноразово знаходила відгук у науковців (М. Бондар, С. Герасимчук, О. Рущук, О. Сліпушко та ін.).

Зображуючи релігійні образи, Т. Шевченко завуальовував власний світогляд. Неофітами вважали перших християн Стародавнього Риму. Неофітом можна назвати й Т. Шевченка, бо він вистояв, дочекався жаданої волі. Алегоричність твору підтверджується образами Нерона (Микола І), Алкіда (Ісус Христос), неофіта (Т. Шевченко) і місцем подій – Римською (Російською) імперією. Мати Алкіда (Діва Марія) уособлює збірний образ матерів. На рівні підтексту прочитується жорстока розправа російського царату над декабристами, а жіночий образ може набувати характерних рис дружин декабристів, які продовжуватимуть справу чоловіків.

Шевченкові неофіти – ідеал мужності, стоїчні образи-символи, які, прийнявши нову віру, прирекли себе на смерть і довговічну пам’ять народу: «Мов дзвони, / загули кайдани / На неофітах…» [5, с. 254]. Т. Шевченко, звертаючись до перших поборників вчення Ісуса Христа, возвеличує їх: «Хвала вам, лицарі молодиє! / Хвала вам, лицарі святиє!» [5, с. 254]. У поемі найвищим ступенем пасіонарності неофітів є момент, коли їх відправляють у Сіракузи: «В кайданах одвезли. І син / Алкід / Твоя єдиная дитина / Єдиная твоя роди^ʹна / Любов єдиная твоя / Гниє в неволі, / в кайданах» [5, с. 249]. Сформовані сильні характери, здатні витримати тортури в ім’я християнських ідеалів, за Шевченком, національних ідей.

Між творчістю П. Вольвача і Т. Шевченка існує відстань у понад півтора століття. Шлях П. Вольвача до літератури був позначений, по-перше, не такими умовами й часом, як у Т. Шевченка, по-друге, інший соціум виховував майбутнього письменника. Обидва мають упізнаваний стиль. Як і Т. Шевченко, П. Вольвач шукав власне пасіонарне, у цьому випадку – «випробувальне», поле діяльності. Знаходимо той спільний концептуальний елемент, який взаємопов’язує ці дві особистості – прагнення до чогось нового, бажання змінити суспільство чи свою людську долю.

Роман «Сни неофіта» був закінчений у 2016 р. У цьому творі П. Вольвач ніби інспірує в назві образ Шевченкового неофіта. Однак Вольвачівський неофіт, герой наших часів, звісно ж, набуває іншого значення. Творчим кредом П. Вольвача є слова «життя – непередбачувана штука» [1, с. 126], яка незмінно креслить усе нові й нові шляхи. Пашок стає на шлях перероджень, йде цими шляхами, проте скептично та самоіронічно реагує на ці зрушення: «… жодних змін непевного соціального статусу на неофітовому обрії навіть не заповідалося» [1, с. 109]. Він до кінця не впевнений у доцільності обраного шляху. Крок за кроком він звільнюється від криміногену, в який себе запроторив ще у «Клясі». На запрошення колеги Лєни Гривенко, яка ознайомилась із його поетичним доробком, бути гостем програми, він відповів ствердно. Але ж під час запису програми «… Павло трохи нервував, особливо перед камерою» [1, с. 24]. Пашок рішуче відмовляється від посади ведучого теленовин, бо має закорінену в підсвідомості причину: «Поету не варто світитися на екрані перед мільйонами очей. Та ще й як озвучувачу інформаційного офіціозу» [1, с. 24].

Внутрішньо герой налаштовує себе: «Він долучиться до них [письменників] (виділення наше), щоб лишитися самим собою» [1, с. 46]. Лише на сходинках будинку з написом «Спілка письменників України. Запорізька організація» Павло відчуває себе неофітом: «Проте щось утримало неофіта на сходах. Щось ніби шепнуло: «Сьогодні!»» [1, с. 85]. Він вагався до останнього – чи розкривати свій талант, бо «відштовхуватися неофіт не мав від чого. Точок і постатей на той момент на овиді не було» [1, с. 86]. Все ж таки – відніс папку з віршами до голови літературного об’єднання Гулого. Павло поглянув на стіну, ніби вибачаючись перед «гравюрним» Шевченком, який «запитально супив лоба з глибини залу, з портрета над столом, за яким під час зібрання сидів Гулий» [1, с. 87].

Уперше зі слів Гулого закріплюється за Павлом імення «Неофіт». Йому «ніяково від гулівського «ви». Ніяково від ніяковості». Гулий у телефонній розмові запитує його: «Хто ти, що ти – невже такий неофіт?» [1, с. 88]. І лише «тепер той колишній Пашок відпливає теж. Чергова межа проклалася за ним, найглибша, остаточна. Стався неофіт, якому належало означуватися далі» [1, с. 111]. Тому першу сходинку переродження подолано.

Безперечно, пасіонарність неофітів Т. Шевченка й «Пашка-неофіта» П. Вольвача – зіткнення Учителя і учня. П. Вольвач у романі застерігає головного героя, використовуючи множину, «аби ще неофіти не перегинали з градусом пристрасті» [1, с. 124].

Друга половина ХІХ і ХХІ ст. – різні виміри, різні режими. Зіставляючи «Пашка-неофіта»-Павла з Шевченковими неофітами-мучениками, розуміємо, що релігійний аспект використовується П. Вольвачем на рівні форми.

Література

1.           Вольвач П. Сни неофіта : роман / П. Вольвач. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 288 с.

2.            Літературознавча енциклопедія : у 2-х т. – Т. 2. : А–Л. [авт.-укл. Ю. Ковалів]. – К. : Академія, 2007. – С. 189.

3.   Ол А. Український етногенез (Частина 2). Пасіонарна теорія етногенезу Гумільова та український і російський народи [Електронний ресурс] / А. Ол. – Режим доступу : http://texty.org.ua/pg/blog/aef1/read/36003/ UKRAJiNSKYJ_ JeTNOGeNeZ_ChASTYNA_2.

4.    Сидоренко І. Пасіонарність та харизма. Точки перетину / І. Сидоренко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка : зб. наук. пр. – № 76–79. – Серія : Філософія. Політологія. – К. , 2006. – С. 151–153.

5.       Шевченко Т. Неофіти / Т. Шевченко // Шевченко Т. Повне зібр. тв : у 12 т. / Редкол. : М. Г. Жулинський (голова) та ін. – Т. 2 : Поезія 1847–1861. – К. : Наукова думка, 2001. – С. 244–257; 690–696.